Цей матеріал почався … із сліз. Сліз радості. У моєї співрозмовниці, малинчанки Олени П. (ім’я змінено — прим. ред.) результат повторного тесту на «ковід» після кількох тижнів лікування в інфекційному відділенні Малинської лікарні виявився негативним. Нарешті, можна вважати, вона одужала.

— Найбільшою моєю радістю є те, що я можу обійняти своїх рідних, своїх дітей. Ви не уявляєте, як цього не вистачало мені усі ці два тижні в лікарні, а особливо після виписки. Адже я їх і так не бачила скільки, а тут ще й переступивши поріг дому … не мала права їх приголубити, обійняти, посидіти з ними поряд. Це дуже тяжко!

…З чого все почалося? Певне, з ослабленого імунітету і фізичної втоми. Щодня — відповідальна робота, з ранку до вечора, увечері — родина. Роботи ж завжди багато, робити — не переробити. Хто ж із нею справиться, як не я? Так думає більшість з нас і нехтує першими дзвіночками — втомлюваністю, переходжуванням ГРВІ «на ногах». Щось заболить — випив пігулку і знову до праці. Такі підхоплюють «ковід» швидше. Дарма, що тобі лише 30 і ти ніколи не був на лікарняному, не знав, що таке укол і що буває не лише 36,6, а й 39 і вище.

— Одного дня температура так раптово скочила вгору, що я злягла, — згадує Олена. — Все ще думала йти наступного дня на роботу, але змушена була лишитися вдома і звернутися за медичною допомогою. Лікарка оглянула мене в ізоляторі нашої поліклініки. Вона була у захисному костюмі, а я — у масці. Прослуховувалося лише жорстке дихання, сатурація була в межах норми. Тож мене відправили лікуватися вдома, але з домовленістю «бути на телефоні».

…На жаль, за дуже короткий час стан здоров’я став стрімко погіршуватися. Температуру не можна було збити нічим. Відчуття — такі, що, здається, боліла кожна клітина, кожен м’яз, кожна кісточка…

— Лежу і відчуваю: по мені неначе танк проїхав, так усе болить, — продовжує жінка. — Прислухаюся до себе. Що мені може боліти? Зуби? Може, зуби… Чи вухо? Наче вухо. Ні, мені болить шкіра… Шкіра на голові. А може, все разом? Я не спала чотири ночі від цієї болі. Просто вила, стогнала, крутилася, як психічно хвора. Не хотілося нічого. Змушувала себе поїсти… Ну хоч би йогурт. Йогурт мені здався кислим, а свіжозварена картопля такою, що її до рота не можна було узяти.

Врешті, температура у неділю піднялась до позначки майже 40. Стан став загрозливим. Сімейна лікарка, порадившись телефоном з інфекціоністом, настійно рекомендувала лягати в лікарню.

— Яка лікарня? А як же діти? Як я їх лишу? — спробувала заперечити пацієнтка.

— Вашим дітям треба ви, їх мати — жива і здорова! Ми викликаємо «швидку» — вдома залишатися ризиковано!

— Я зможу сама прийти, живу неподалік. Мені треба просто зібратись, — відповіла Олена автоматично-спокійно. Хоча спокій цей був лише на словах.

Слова медиків про родинні обов’язки стали, проте, локомотивом до дій, таких небажаних, але потрібних. «Мати… Я треба дітям… Я треба сім’ї…», — думала, механічно збираючи речі першої необхідності: халат, капці, дві футболки, чашку, ложку…

Біля інфекційного постояла декілька хвилин з чоловіком, як у заціпенінні. Якраз «швидка» на той момент привезла хвору з підозрою на «ковід». Захисний костюм на лікарці, обробка деззасобом опісля автомобіля… Світ здавався тут іншим. Та й насправді він був тут, під станами лікарні, уже іншим…

До боксованої палати, після огляду лікарем, її провела медичка у такому ж «космічному» одязі. Світ обмежився чотирма стінами, стелею, дверима і вікном. На стіні висіли номери телефонів для зв’язку з медперсоналом у разі потреби. Майже відразу їй зробили тест на «ковід» і рентген, узяли кров на аналізи. Кров була дуже густою. «Це майже стовідсотково «ковід», — почула ще тоді. Медики, видно, уже навчилися й по цьому орієнтуватися у хворобі.

— Перший тиждень пройшов непомітно, якось дуже швидко. Висока температура, яку не можна було нічим збити, давалася взнаки. Не хотілося нічого, навіть говорити телефоном. Особливо з рідними, особливо з мамою, яку не можна було засмучувати, чи з дітьми. Обмежувалася короткими фразами: «Я в лікарні. Все добре. Тут медики».

Її лікарняний ранок починався о шостій з ін’єкцій, вимірювання температури і сатурації.

— Дівчатка, одягнули масочки! — з такими словами до них заходила медсестричка.

Потім — обхід лікаря. Призначення. Ліки, пригадує Олена, приносили кожному в окремому пакеті і проводили маніпуляції. Усього було — і уколів, і пігулок, і крапельниць. Ліки давали і «безкоштовні», але дещо треба було докуповувати. Іноді — до тисячі гривень у день.

Проте багато залежало і від самого хворого, його дій. Не можна було спати на спині, щоб не спровокувати появу хрипів, — лише на боці чи на животі. Олена навіть якийсь час почала боятися спати, щоб не спровокувати погіршення стану. Треба було надувати повітряні кульки — розробляти легені. Змушувала себе хоч трохи їсти. Ходила по палаті. Якось рахувала кроки. Нарахувала 5 тисяч. Хто лежить за стіною — не знала. Яка температура повітря за вікном — не знала. Вона хотіла одного — вилікуватися.

— Я бачила, як працюють лікарі і медсестри, — ділиться спогадами жінка. — Вони усі — великі молодці. Лікарі роблять обхід обов’язково двічі на день — рано і ввечері. Хворих вистачає, особливо багато тяжких. Медсестри якось умовно поділяються: «чиста» сидить на посту і приймає дзвінки, виконує інші справи. А є й інші — ті, хто ходять до нас, у захисних костюмах. На їх ногах шкарпетки і бахіли. Чути, як вони не ходять, а бігають коридором. Не жарт — стільки хворих, і всім треба купу процедур зробити. І так: одягнув костюм — усе, працюй, без права на «попити» навіть. Вони аж мокрі бувають від такої роботи, бордові на обличчі. Я бачила, як вони виснажуються. Це пекельна праця.

…Десь через тиждень Олені стало легше. Навіть захотілося їсти. Температура все ще стрибала, але те, що вона таки «здалася» хоч на трішки, стало неймовірним прогресом. Аж тоді помітила, що двері в бокс — зачинені (!) зовні: такі правила. Та то — не найгірше. Страшніше  було дізнаватися, що хворих не меншає. Навпаки, їх ставало все більше.

…Додому жінку виписали зі значним поліпшенням. Результати повторного ПЛР-тесту вона чекала уже вдома. І знову ж зі строгим режимом — окрема кімната, в масці, без обнімашок-цілувашок із дітьми.

Домашні увесь цей час, поки Олена була в лікарні, знаходились на самоізоляції і, на щастя, не захворіли. Вони теж жили за строгими правилами — без виходу, навіть за найнеобхіднішим, у магазин чи аптеку, без школи і роботи…

Тепер їх мама і дружина має доліковуватися. За прогнозами лікарів — до півтора (!) місяця.

— Світ зараз ділиться на «ковідних» хворих, тих, хто їх лікує, і всіх інших, — чую наостанок нашої розмови телефоном. — Мало хто з останніх розуміє, яка небезпечна та підступна ця хвороба. Поки з цим не зіткнеться особисто. Зараз навіть ліків на всіх не вистачає, а що буде завтра — хтозна.

…Ми тепло попрощалися. Я звернула на площі Соборній до банкомату — зняти готівку. Біля Ощадбанку, як завжди, стояла черга (на фото). Зранку — традиційно більша, по обіді — дещо менша. Стояла — легко сказано. Вона напливала, говорила, рухалася, сварилася, але не кінчалася… Людям, що тулилися поряд без будь-яких засобів захисту, конче потрібно було в банк. І жодному з них, безперечно, не потрібен «ковід». Хоча, ще не переступивши поріг цієї фінустанови, вони запросто могли стати потенційними «клієнтами» підступної хвороби. Як свідчить статистика, таких «клієнтів», на жаль, стає все більше.

«Ми всі перехворіємо, рано чи пізно», — можна почути почасти. Проте ніхто не продовжує: «Але не всі зможемо одужати…».  Чи не так?

Оксана ІВАНЕНКО.