У першу неділю жовтня — День вчителя

Квітнуть айстри. Рожеві. Фіолетові. Бордові. Білі. Так само щедро і по осінньому врочисто, як і надцять років тому.

Подумки ніби знову йду до першого класу з букетом цих міщанських квітів, стебла яких замотані в шматок газети «Известия». Я вся у коричнево-білих тонах: плаття, фартух, банти. А на ногах палають святом червоні лаковані туфлі. Після лінійки сором’язливо віддам айстри своїй першій вчительці.  Навряд чи вона їх і мене запам’ятає відразу. Бо нас таких на шкільному подвір’ї перед нею — тридцять з гаком. В майже однаковому вбранні і з такими ж, майже однаковими портфелями.

Але я вже трохи знаю свою вчительку. Вона влітку приходила додому: знайомитися з умовами, батьками, мною… Цікаво, як вона не лінувалася і встигала обійти усіх своїх першачків у такому чималому мікрорайоні ? І як би це виглядало би зараз: у сучасному світі? В обгортці нової української школи? В умовах карантину?

Свято скінчиться, прийдуть будні. Змінюватимуться за класним вікном картинки. Від дощової осені, морозної та сніжної зими до вітряної весни. У школі таки завжди тепло — від грубок, які щодня зрання вже протоплені перед навчанням. Такими ж теплими стануть перші спогади про школу…

А потім, через пару років, перша вчителька сфотографується на пам’ять і ми потрапимо до інших вчителів.Цілого гурту. Вони нас любитимуть і не дуже. Будуть до нас і байдужими, і щедрими на увагу. Ми швидко вхопимо, що вчителі бувають різні.

Одних не можна не боятися, і тому краще тихцем відсиджуватися. В інших — треба чесно працювати, як віл у полі.  Одними можна захоплюватися і не чути, як протарабанить дзвінок на перерву. А інші можуть байдуже сказати: «Відкривайте книжку. Читайте параграф. Питання у кінці. Я спитаю». І будуть перші образи. І протести. І визнання. І злети. І падіння. А поруч будуть ті, через з кого це все, — шкільні вчителі…

А хтось з них стане нашим таємним союзником. Бо ми з ним разом відмінимо урок російської мови під чесне слово вивчити все вдома та поговоримо на житейські теми… А хтось змусить моє серця битися швидше. Бо перша любов таки буває. Хіба довго семикласниці закохатися у  сором’язливого практиканта з Коростишівського педучилища? Але ж ужебез п’яти хвилин вчителя. І його перші уроки такого ненависного креслення запросто стануть святом. Хай і недовгим…

А ще хтось із вчителів скаже, що до дошки підуть ті, у кого сухі ноги після фізкультури. Бо ж ми каталися на шкільних лижах. На справжніх, хоча й розпарованих лижах з незрозумілими кріпленнями. І ми злукавимо, що ноги мокрі у всіх. Безсовісно скористаємося добротою цього вчителя. Просто так. Споживацькі, без віддачі.

Вчитель, як і світ, — різний. У нього є любимчики і просто клас. А когось він відкрито чи тихцем не долюблює. І цей урок ми теж засвоїмо, як належне. Якщо навіть нам то лише здається…

А на останньому дзвонику і прощальній лінійці нам скажуть, що школа вас завжди чекає. І ми, жовтороті цибаті пташенята, повіримо. Бо як же інакше? Звісно, чекатиме!

Але вже через пару років класна керівник відповість при зустрічі на моє щире «Добридень!» неочікуваним: «Добрий! Нагадайте, хто ви?». І з показним здивуванням скаже: «Ой! Як же ти… ви… змінилася».

Стане трохи прикро. Бо ж наче обіцяли чекати. Але ж… І вчитель, і школа має інших учнів. Час їх покидати і рушати далі з єдиною втішною думкою: не всі вчителі лишаються за шкільними дверима. Ще будуть гарні вчителі у вузі. Чи на роботі. Чи у просто у житті. З деким так і не розпрощаєшся зі шкільної лави. Хоча який то вже вчитель? Він — друг….

І тобі вже не сім. І нема бантів і червоних лакових туфлів на ногах. А перша вчителька давно на пенсії, як і решта шкільних вчителів. Половина їх розчинилися у спогадах, частина — лишилася назавжди… Як ті айстри, що так щедро квітнуть цієї осені. Різні вони. Як і вчителі. Як і саме шкільне життя.