У них — одна на двох школа, один спільний восьмий клас, одне зйомне у Малині житло і одне спільне давнє спортивне захоплення — вільна боротьба. Мова — про Романа й Лізу Кулаківських, брата та сестру, котрі декілька місяців тому разом із мамою переїхали до нашого міста. Причина — поважна і трохи дивна водночас: щоб стати ближчими до свого захоплення.

Отож, про неймовірну історію дитячої відданості тренеру та спорту — у нашому матеріалі в переддень Дня фізичної культури та спорту.

А розпочалася вона років з десять тому, з селища Пісківка Київської області. Якщо погуглити «Пісківка», то одним із найперших варіантів вам запропонують: «Пісківка спортивний центр», бо там таки потужний спортивний комплекс із різноманітними секціями. Саме сюди мама й привела Романа та Лізу, коли їм було чотири та п’ять років відповідно: лікарі порекомендували хлопчику заняття спортом за станом здоров’я. Ліза ж кинула малювання і пішла «за компанію». Тут їх зустрів тренер Олексій Федорчук, малинчанин, який на той час працював у Пісківці.

— Ми не сказали Олексію Євгеновичу, що Ромі немає п’яти, — вже зараз зізнається їх мама Міла. — Ну як би він їх узяв?

Рома навіть пригадує свій перший день і перші враження, навіть як ішли до центру. Вільна боротьба, каже, не дуже й припала до душі, тому спробував і футбол, і бокс, щоб… Щоб таки повернутися до вільної боротьби. А потім разом із тренером діти вчилися цьому, лише на перший погляд, нескладному виду спорту, раділи першим успіхам, долали невдачі. Борцівський поєдинок триває усього декілька хвилин, проте у ньому — і певна тактика, і знання, і навички. Не лише фізично сильним треба бути!

Наша розповідь буде далеко не повною, якщо не згадати про, власне, тренера — Олексія Федорчука. Він — вихованець відділення боротьби Малинської ДЮСШ, майстер спорту СРСР з вільної боротьби. Його перший тренер — Анатолій Задорожний. Потім — Олег Толстенко. Федорчук — неодноразовий призер та переможець змагань Всеукраїнського рівня. Тренером-викладачем у ДЮСШ працює останні п’ять років. Мав досвід тренера-викладача з вільної боротьби Спортивного клубу «Податкова академія» в Ірпіні, викладав у Київській обласній комплексній дитячо-юнацькій спортивній школі.

— Ви маєте чудових вихованців, — не приховую захоплення і, дивлячись на тендітну Лізу, додаю: — Але ж… Хіба вільна боротьба таки для дівчаток?

— Дівчатка, звісно, не хлопці, — чую у відповідь. — Але й вони показують гарні результати, не гірші, а іноді й далеко кращі. Просто підхід інший: якщо хлопчику можна просто сказати, що потрібно робити, то довіру дівчинки треба завоювати, аби твоя вихованка захотіла займатися щиро, від душі. Тоді й буде результат.

Уперше до Малина Кулаківські приїхали на турнір Валерія Андрійцева, це було у 2015 році. І відразу ж показали себе — вибороли золоті медалі!

А через два роки в м. Хмельницькому стартував чемпіонат України з вільної боротьби серед молодших юнаків та дівчат 2004-2006 р.н.

У змаганнях взяли участь і вихованці Малинської ДЮСШ. Будучи на той час уже в їх когорті, у ваговій категорії до 26 кг Кулаківська Єлизавета здобула перемогу та стала чемпіонкою України з вільної боротьби. У другий день змагань її брат Роман у тій же ваговій категорії став чемпіоном України з вільної боротьби серед юнаків та дівчат та отримав нагороду «Кращий спортсмен чемпіонату України».

Загалом чемпіонати України Ліза вигравала двічі. На її рахунку — перше місце у Всеукраїнських іграх серед школярів. Торік Ліза стала срібною призеркою чемпіонату Європи з вільної боротьби у ваговій категорії 33 кг, що проходив у місті Краків. Через пів року після чемпіонату Європи у Львові дівчина виграла у своєї суперниці по Кракову, якій в недалекому минулому поступилася. Це стало своєрідним реваншем, тож радості не було меж. Не відстає від сестри і Роман, який постійно бере участь у змаганнях.

Отак відбувається їх борцівське становлення: від щоденних тренувань, куди входить цілий комплекс вправ, до чергових виступів. Ростуть юні спортсмени…

Здавалася б, як усе гладко та гарно відбувається. Проте не можна оминути один цікавий факт.

У 2015 році тренер Кулаківських Олексій Федорчук перейшов на роботу у Малинську ДЮСШ. Діти ж захотіли займатися лише з ним. Чотири роки вони щодня, відразу після школи, з рюкзаками, сідали на електричку у напрямку Малина і їхали до нашої ДЮСШ — на тренування. А через декілька годин — у зворотному напрямку. Додому приходили о пів на дев’яту вечора. Наступного дня все повторювалося.

— Різного було, — згадують і тренер, і мама. — Навіть рюкзак чи телефон забували в електричці, могли й спізнитися на вечірній потяг. Викликали тоді їм таксі. А увечері з електрички з ліхтариком йшли, бо ж темінь. Як учили уроки? Підлаштовувалися…

— Я розумів, що дітям важко, — розповідає тренер. — Тож порадив їм вступити до спортивної школи-інтернату у Броварах. Вони після відбору були зараховані до школи. А туди, до слова, далеко не всіх приймають — лише спортсменів з потенціалом. Навчання, тренування, харчування. Все — за державний кошт. На жаль, Рома заскучав за домівкою.

— І за тренером теж, — додає хлопчик.

— Тож з першого вересня цієї осені діти пішли до шостої школи у Малині, — задоволено мовить мама. — Поки все добре, навіть ставлення до дітей краще. У Пісківці їм, на мою думку, занижували трохи оцінки, бо ж виступали не за Київську область.

Наразі сім’я вирішує нові проблеми, пов’язані з переїздом. Тепер вже мама п’ять днів на тиждень добирається до Тетерева на роботу, де працює листоношею.  На жаль, мама виховує Романа та Лізу сама, тож проблем невирішених вистачає. Багато цій родині допомагає сам тренер.

…Наша розмова закінчується, бо пора на тренування. Олексію Федорчуку — до спортивного залу, що у міському будинку культури в районі Городищ. Ліза і Роман поспішають до спортшколи у центрі міста.

— Вони на даний час з Ткачуком (Олександр Ткачук — тренер-викладач із вільної боротьби Малинської ДЮСШ — прим. Ред.) — пояснює Олексій Євгенович. — Ми не ділимо вихованців та «своїх» та «чужих». Зараз там кращі спарінг-партнери. А моїм Кулаківським треба займатися з суперниками, аби вони росли. Потенціал у них є. Я у них вірю!

Така вона, формула спортивного успіху: природні здібності плюс щоденна праця, вміння переборювати невдачі, підтримка батьків… Певне, багато чого можна дописати до цього списку.

Проте, однією з найголовніших складових, як бачимо, є довіра до тренера, аби за ним, як кажуть, «і в вогонь, і в воду». І щодня, під стукіт коліс електрички…

Антоніна  ГЛУЩЕНКО.