Мирним атомом зрадницьки спалені,

Не з якихось далеких світів —

Ми з Базару, Народичів, Малина,

Ми з Головок, Липлян, Скуратів.

Валерій Лісовський.

ІнфоМалин зачепив цікаву і насправді актуальну тему: хто ми — малинчани чи малинці? Авторові публікації з цього приводу ріже вухо катойконім «малинчани». І недарма «ріже». Він обгрунтовує правильне слововживання і наполягає на формі «малинець-малинка-малинці».

Коли жила кілька років на Волині і Галичині, нові знайомі та друзі, не знаючи, що ми у Малині кажемо один на одного малинчанин-малинчанка-малинчани, мене називали винятково «малинка».

Мені (як філологині) і самій цікаво та корисно вибрати дійсно правильну форму катойконіма натомість просто механічно узвичаєної у щоденному мовному побуті «малинчанка-малинчанин-малинчани».

Свої міркування зосередила спочатку на геополітичних, дуже важливих нині, ойконімах, що походять від назв країн. І мені найбільше болить своє. Україна, отже її мешканець чи громадянин — українець, вона — українка, ми — українці.

А хто ж у Росії? Росіянин, росіянка, росіяни. Можливо, тому під загальним ментальним і мовним впливом у радянську добу виникло чимало і катойконімів, чужих нашому вухові і словотворенню?

Звичку прищепити легко — жодних зусиль. А зламати дуже проблемно. Проте ламати треба.

Питання суто українського звучання катойоконімів турбує й інших містян та селян, які, наче Геракл, намагаються вичистити Авгієві стайні у частині автентичних назв. Але так, щоб не закінчити життя на кшталт самого Геракла, який загинув через підступного Авгія, хоча і вичистив стайні, навіть не забруднившись.

Цей приклад із античного міфу я згадала недарма. Русифікація, яка розпочалася ще задовго до більшовиків, насипала нам чимало полови у хліб насущний. Ми звикли до нього настільки, що не відчуваємо ні присмаку, ні орфоепічних  чи психологічних подразнень. Тому і на питання «Ти хто?» мешканець Малина автоматично видає: «Малинчанин!».

Рятує ситуацію дух протоколів і циркулярів, де вживається словосполучення житель або мешканець міста такого-то, села такого-то, вулиці чи регіону тощо. Але у побуті найбільше послуговуємося живим і близьким слухові словом «малинчанин». Таке рідне, воно, виявляється, насаджене штучно.

Більшим авторитетом у живій мові є вчитель. Тому маю вагомий аргумент від вчительки української мови, що веде свій сайт (Іванна Петришак, Галичина): «Переважне вживання в усному мовленні назв жителів на -анин, -янин, -чанин, замість усталених назв із суфіксом -ець,  є шкідливе. Суфікс -ець (перші свідчення ХІV-ХV ст.) із етнонімним та катойконімним значенням здобув перемогу над -анин, -янин що ближче до ХХ ст., однак радянська доба асиміляційно призупинила цей процес. Позаяк теперішня культура по-згубному двомовна, то відстояти питому позицію -ці (-ець) у наступі продуктивної в російській мові моделі -чани (-чанин) — це, образно кажучи, елементарне бажання не дати чужинцеві (себто англічанам, датчанам, кримчанам, розумій — московитам) збити себе з ніг. Суфікси -анин, -янин, -чанин треба залишити хіба у тих позиціях, де не можна вжити суфікса -ець: Вінниця – вінничанин – вінничанка – вінничани».

Борис Антоненко-Давидович так само застерігав від неправильних катойконімів, пояснюючи хиби тим самим росмовним впливом. Відомий письменник і знавець української мови ілюструє вірус уподібнення катойконімів російськомовним утворенням на прикладі похідних від топоніму Полтава: «У нашу художню літературу проникло якось слово полтавчанка («Нескорена потавчанка»), після чого полтавчанки і полтавчани почали витіскати з мовного вжитку відомих із діда-прадіда полтавок і полтавців. Хтозна-чим не сподобались нашим сучасникам давні українські іменники…, як і лубенець, лубенка — на позначення жителів Лубен, канівець, канівка — на позначення жителів Канева. Появу дивовиж полтавчанин, лубенчанин, канівчанин можна пояснити лише втратою мовного чуття, забуттям законів словотворення й чергування звуків (для звука «ч» треба, щоб у назві був звук «к»: поріваняйте: м. Гребінка — гребінчанин, хоча природним є також гребінківець)».

Однак тема дуже складна. Літописи нам «підсовують» назви племен: поляни, деревляни (щастить жителям Коростеня, що звуть себе коростенцями, але так само і древлянами), що трішки мимоволі збиває з пантелику нас. Бо якось мені сказали: «Чом же погано казати «малинчани», якщо є назва «древляни»?». Добре, що ми вперто ще звемося поліщуками, а не полісянами.

Як вилучити всі -анин, -анка, -ани зі слововживання, якщо ми автоматично кажемо: містяни (або міщани, городяни), селяни, хуторяни (замість хутірці), зате от панич, шляхтич, дідич. От прикрість!

Повернімося до катойконіму від назви Малина. Довіримося поліщукам наших околиць, які тримаються (інтуїтивно чи за переконанням) правильно творення катойконімів від свого населеного пункту. Почнімо із назви, що мають суфікс, як і Малин, тобто -ин. Мар’ятин — мар’ятинці.

Та і в інших селах жителі впевнено називають себе достеменно на український кшталт: недашківці, скуратівці, луківці, вишівці, лумлянці, щербатівці, тишівці, фортунатівці.

Було б цікаво створити словник катойконімів на основі місцевих топонімів. Тим паче, що окремі топоніми скоро можуть зникнути з карт і офіційних документів разом із населеним пунктом.

Доводилося чути два варіанти вживання назв жителів окремих населених пунктів: наприклад, чопівці-чопівчани (чоповичани). Перший катойконім більш архаїчний і відносить мешканців смт до їх пращура Чопа, у чому є залізна логіка характеру, менталітету і родової пам’яті.

Можна було б і нам зватися маличі. Майже 20 років тому в нас навіть співочий гурт з’явився такий — «Маличі». Він прославляв Малин, Малинщину, нащадків Мала і древлян навіть за кордоном. Тобто утворення «маличі» для нас дуже органічне, бо пов’язує нас саме із древлянським князем Малом (аналогічно із Чопом). Однак назва маличі (як і чопівці) не може функціонувати як офіційний катойконім.

Цікава деталь! Назва смт Чоповичі фактично утворена за тими ж морфологічними законами, що і Маличі. От у назві тепер уже ОТГ ця дуже рідна українська форма закріпилася. А у назві нашого міста обласного підпорядкування, адміністративна роль і належність якого скоро ослабне або підсилиться — не закріпилася. Чому? Можливо тому, що Малин — це таки топонім зі значенням належності певного місця чи міста особі жіночої статі? (Це я про версію істориків, які стверджують, що Малин названо на честь Малуші. Хоча вона мала б називатися Мала, в такому разі, гадаю).

Темою грамотного вживання катойконімів переймалися вже і жителі обласного центру. До неї вони дозріли у 2017 році, коли у Фейсбуці активно дискутували зі вченим-істориком Геннадієм Махоріним, який пояснив: «До дискусії щодо слів «житомирці» чи «житомиряни». Катойконіми, тобто назви мешканців певного міста чи місцевості, утворюються за допомогою суфіксів -ц(і), -ан(и), -ян(и), -чан(и). Можуть утворюватися і паралельні форми, синонімічні назви. Для прикладу, полтавці -полтавчани, житомирці -житомиряни. Але тільки кияни, львів’яни, лучани, сумчани. Існування паралельних форм не є порушенням мовної норми. На мій погляд і мовне чуття, форма житомирці (як і полтавці, нікопольці, бережанці і т.д.) — економніша, а значить довершеніша, а також така, яка питомо українська.Паралельна фор-ма житомиряни — калька з російської «житомиряне» (так як і «полтавчане»…). Борис Тен наголошував, що правильною формою є ЖИТОМИРЦІ!!!»

І що ж земляки прокоментували? Шкода, але більшість виявилися опонентами! І вухо ріже, і «як матюк», і «яка дикість», і «зачарування кон’юнктурною модою», і «вже наламали дров із декомунізацією» тощо.

Три роки минуло після суперечки Махоріна з коментаторами, а й жителі обласного центру, і ми продовжуємо казати: житомиряни. А якщо вже навіть звинуватили вченого у перебільшеннях і хибах, які властиві таки для декомунізації й саму її дискредитують, процитую дуже комуністичну книжку. Це том «Житомирська область» із енциклопедичної серії «Історія міст і сіл УРСР» (Київ, 1973 р.). Книжка пише: «Житомиряни мужньо билися в повстанських загонах…» (ст. 5), «Житомиряни відремонтували приміщення під госпіталі…» (ст. 112), «Поліпшується добробут житомирян…» (ст. 117).

Але у розділі про Малин мешканців нашого міста колектив авторів (а їх троє) керується катойконімом малинці! (Авторів розділу про Житомир — четверо й вони інші, ніж автори розділу про Малин, а отже хтось із трійки авторів «нашого» розділу таки мав тяму, як правильно по-укра-їнськи нас обізвати). Наприклад: «У квартирах малинців — 4500 телевізорів» (ст. 421); «Не забували малинці й про Червону Армію…» (ст. 419); «Малинці свято бережуть пам’ять про своїх славетних земляків.» (ст. 422).

Однак інших двоє авторів у розділі про Чоповичі уникають взагалі жителів селища називати катойконімом, натомість — трудівники чи уродженці Чоповичів.

Жителів Народичів також не хочуть називати за місцем проживання. У сусідньому і так само поліському Базарі теж є жителі Базару, а не базарці. Працелюби, патріоти — всі як один, але не базарці.

На моє переконання, жителі Малина — таки малинці, як і нагадав ІнфоМалин. Однак у активному вживанні побутуватиме просто за звичкою ще «малинчанин». Та хочеться вірити, що дух пращурів нам підкаже, хто ми, коли виникатиме потреба назватися-призна-тися. «Не цураймося! Признаваймося!..».

Ірина КРИМСЬКА, малинка.