Років п’ятнадцять тому одним із перших редакторських завдань для мене було відвідання Малинської швейної фабрики, та шанс побувати на ній тоді з певних причин використано так і не було. А більше чомусь і нагода не випадала.

І лише цього року, в переддень професійного свята — Дня працівників легкої промисловості, мені все ж пощастило там побувати. А слова одного з працівників: «Як? Ви з Малина і не були у нас ще?» лише додали зацікавленості дізнатися, що ж там, на території, яка за турнікетом.

Потрапити туди можна, як і на кожному виробництві, не просто так, а за разовою перепусткою та за погодженням керівництва. Тож мій візит і розпочався з розмови з Олександром Прокоповичем — директором ТОВ «Малинська швейна фабрика «Ельфа».

На цій посаді, як виявилося, він працює з 2012 року. Щодня доїздить зі столиці до Малина й увечері долає такий же маршрут назад. Цікаво, що починав свою робочу кар’єру після служби в армії електромонтером відділення зв’язку у рідному Кіровограді. З тих пір минуло чимало часу. Змінилося чимало місць роботи, але в основному мій співрозмовник працював на керівних посадах, тож має чималий управлінський досвід.

— Олександре Анатолійовичу, нагадайте нашим читачам, як швейна фабрика з досить тривалим «радянським» минулим, стала приватним підприємством з такою романтичною назвою «Ельфа»…

— Швейна фабрика Малина є одним із підрозділів холдингу «Ельфа Груп». А це вже відомий, з гарною репутацією, провідний і потужний вітчизняний виробник косметичних і санітарно-гігієнічних засобів. Основні напрямки діяльності групи «Ельфа» — створення, виробництво і просування косметичних засобів різних категорій, виробництво упаковки, а також — текстильних виробів.

— Пригадую, наша швейна переживала не найкращі часи перед входженням до холдингу.

— Так, це було у 2005 році. Підприємство тоді ледь животіло, мало шалену заборгованість до різних фондів та по заробітній платі. Замовлень — мізер… Проте за кілька років потому підприємство таки відродилося і налагодило більш-менш стабільний випуск продукції. Було погашено борги, кількість працівників суттєво збіль-шилася. Потім ми поступово почали ремонт, аби забезпечити персонал гідними умовами праці. Облаштували, зокрема, внутрішні санвузли, душ, кімнату жіночої гігієни, роздягальні, закупили бойлери для гарячої води, перекрили дах (а це мільйонні затрати). Відмовилися від газу, тож усі приміщення нині опалюються альтернативним способом — дровами. Наші працівники можуть спокійно поїсти у гарній світлій кімнаті для прийому їжі. Там є мікрохвильовки, холодильник, кулери для води, мийка для посуду…

— А як налагоджено нині, власне, виробничий процес? Чи є тепер замовлення і що саме шиєте?

— Шиємо товари на експорт. Нашими замовниками в основному є зарубіжні країни: Німеччина, Франція, Голландія. Що ми шиємо? Одяг та спортінвентар: боксерські рукавички, «груші», мішки. Відсотків тридцять нашої продукції — це замовлення внутрішнього ринку. Шиємо, приміром, м’які іграшки для відомого гіпермаркету «Ашан».

— А з одягу щось нині шиють наші майстрині?

— Маємо досвід у пошитті брюк, спідниць, жакетів, трикотажу. Наразі наша продукція — жіночі брюки. Весь процес: від доставки сировини й фурнітури до вже готового, гарно упакованого і випрасуваного товару відбувається на нашій фабриці. Звичайно, кожна працівниця виконує якийсь певний процес, тому загалом робота фабрики — колективна, і багато що залежить саме від злагодженості. Хтось шиє таку строчку, хтось — іншу, хтось пришиває кишеню, а хтось прасує… Щоб пошити одні брюки, потрібно зробити 150 операцій!

— То скільки ж у цілому в місяць ви випускаєте продукції?

— Десять тисяч брюк щомісяця.

— Бувають зараз простої?

— Нам вдалося підібрати так замовників, аби максимально мінімізувати такий строк або й узагалі його виключити.

— Яка середня заробітна плата на підприємстві? Чи відчуваєте брак кадрів?

— Середня заробітна плата — шість тисяч гривень без відрахування податків. Скажімо так, невисока заробітна плата. І брак кадрів ми відчуваємо. Чому так? Люди шукають легшого хліба. Поїхав, скажімо, сезонним працівником за кордон — маєш «швидкі» гроші. Дуже розвинена торговельна галузь, куди жінки йдуть охочіше. Оце масове «купи-продай» без особливих зусиль спричинило певні перекоси в економіці загалом. Якщо у 2018 році після закінчення профтехліцею до нас прийшла одна випускниця, то у 2019-му — жодної.

— Можливо, варто шукати нішу у вітчизняному ринку збуту?

— Вітчизняні замовники пропонують досить низьку оплату нашої праці. Ми на таке не можемо піти. Додайте до цього просто засилля в Україні дешевих китайських речей і відсутність сировинної бази. Чи багато льону вирощують на Поліссі? А це ж, погодьтеся, гарна і затребувана сировина.

— Попри все, є люди, котрі на швейній вже давненько і не проміняють фабрику на іншу…

— Є такі. Є і молодь… Різного віку люди. Зрозуміло, в основному колектив жіночий. Працевлаштування у нас офіційне, є повний соціальний пакет. Працівники отримують відпускні, лікарняні. Для тих, у кого маленькі дітки, це досить відчутно. Щодо наших ветеранів, хочеться згадати гарним словом Надію Сергіївну Тищенко, яку ми ось буквально цими днями — першого червня — провели на заслужений відпочинок. Вона сюди прийшла у сімнадцять років, і пропрацювала 54 роки і 10 місяців Уявіть! Від звичайної рядової працівниці — до керівника. Ми усі її дуже поважаємо.

— А чоловіки у вас є?

— Так. Наладчики-ремонтники. У цехах все автоматизововано. Обладнання японське, італійське, німецьке. Воно, звісно, якісне, але іноді потребує й умілих чоловічих рук.

— Якщо отак прийде до Вас працювати некваліфікований працівник, але з великим бажанням, коли зможе опанувати усі ази професії?

— Уявіть собі, для цього швачці потрібен цілий рік, і за цей час жінка має не просто щось там вивчити, а вчитися і працювати водночас, неабияк старатися, аби згодом від швачки першого кваліфікаційного розряду вирости до шостого. Знову ж таки, кваліфікована швачка 5 розряду, швидше за все, відкриє власну справу, аби заробляти більше. Ви ж приходите у ательє, скажімо, підрубити брюки чи зробити який інший ремонт одягу. З вас за роботу — сто чи сто п’ятдесят гривень. Нашим жінкам для цього треба день працювати.

— То наскільки завантажений колектив?

— На шістдесят відсотків. Ми переживаємо не найкращі часи. Проте навіть зараз, в умовах карантину, ми не зупинилися Виробництво працювало. Відчували труднощі. Особливо з внутрішнім ринком.

— З виробництвом іграшок?

— Так. Якщо у магазині візьмете до рук зайчика чи ведмедика з фірмовою етикеткою «Pink Elefant», знайте — це справа рук малинських майстринь. А от спортінвентар має етикетку «Senat».

— Ви говорили на початку розмови про учнів місцевого профтехліцею. Вони взагалі тут бувають?

— Не лише бувають. А й проходять виробниче навчання. Ми тісно співпрацюємо уже більше двох років. До речі, це була ініціатива директора навчального закладу Миколи Іллючка. Учениці приходять зі своїм майстром. Ми надаємо їм швейне обладнання і вони пробують сили.

— «Ельфа» має ще один підрозділ. У Чоповичах. Він має відношення до швейної фабрики.

— Мав раніше пряме відношення. А зараз швейного виробництва там немає. Виготовляємо пет-упаковку (поліетиленову тару). Працює там 126 осіб, і цей підрозділ заповнений «під зав’язку». Завжди вистачає бажаючих працювати. Зрозуміло, що дається взнаки відсутність вибору робочих місць на значній території.

 

Наша розмова продовжується уже в ході екскурсії цехами та іншими приміщеннями. Звертаю увагу та наявність кушеток для першої допомоги (якщо, не дай бог, комусь стане погано). Є й скринька для звернень до керівництва. Туди можна покласти лист, навіть непідписаний, де викласти хвилюючі питання.

Відвідуємо і склад готової продукції, приміщення прийому сировини. Все, що постачається, потребує контролю за кількістю та якістю. Замовник теж контролює якість готової продукції.

— Приємно зазначити, — зауважує директор, — що нам довіряють. Фабрика має репутацію. Якщо раніше до нас приїздили іноземні технологи, щоб контролювати якість, то зараз цього немає. Ми самі і випускаємо продукцію, й її контролюємо на найвищому рівні. Хочеться додати: не така вже й легка наша промисловість, як звучить у назві. Її можна поставити в один ряд із важкою, або й з роботою у шахті.

Зрозуміло, що будь-яка робота швейного процесу потребує й особистих рис: уваги, зосередженості, посидючості, терпіння. Не кожному й до снаги! Проте жінки стараються. На нас у ході екскурсії не кожен і увагу звернув. Хтось шив, хтось прасував, хтось пакував, хтось набивав іграшки чи спортінвентар — усі були зайняті ділом, як маленькі гвинтики одного механізму.

Скажу відверто, я й не чула, аби легка промисловість уже незалежної України колись відчувала найкращі часи. Їй було важко завжди. Відсутність сировинної бази, пільг із боку держави чи якоїсь підтримки змушує вітчизняну легку промисловість добрий десяток років переборювати труднощі. Але свято є свято! І знаєте, про нього тут не забувають. Згадують люди, що цієї неділі у них професійне свято! Тож хочеться їх із ним привітати. Хай буде рівною строчка, не рветься нитка, працює справно обладнання і достойних вам зарплат!

Антоніна ГЛУЩЕНКО, фото автора.