Прогулюючись нещодавно парком, зауважила, що неподалік одного з улюблених місць для посиденьок з’явилася клумба. Приємно вражена, подумки подякувала нашим комунальникам. Та того ж дня з’ясувалося, що квіти й ініціатива належать малинчанці, закоханій у квіти, — Світлані Онофрійчук. Проте за кілька днів трапилася ще одна малинська «ініціатива» — хтось позбиткувався над стараннями жінки, значну частину висадженого було вкрадено.

Звичайно, після таких анонімних учинків збитошників можуть опуститися руки. І розчарування та біль здатні відбити бажання прикрашати місто своїми силами і засобами. Та, гадаю, це не про пані Світлану. Бо почуття гарного, любов до міста й щира участь у його оздобленні не зникнуть через варварів і крадіїв.

Погодьтеся, що, крім звичайних хуліганів, маємо й квітникарок, які з громадських місць витягують кращі квіти й саджанці, аби прикрасити своє обійстя чи продати. Далеко за прикладом не піду. Минулого року із декоративних кущів, що висадили комунальники міста, кілька було вкрадено. Мабуть, прикрашають чиюсь садибу? Так за рахунок інших хтось вирішує питання озеленення свого двору, дачі. Але хочеться більше говорити не про таких помічників.

Тенденція активного, назвімо його, зеленбуду походить таки значною мірою від активних і благородних водночас громадян із пристрасним творчим струменем у крові. І ця тенденція найбільше помітна у буянні клумб понад парканами малинчан і під’їздами багатоповерхівок. Проте багато хто переносить свою вже збиткову пристрасть і на території спільного користування. З більшим чи меншим ступенем фаховості й майстерності виникають флористично-дендрологічні об’єкти на площах, вулицях, парках і околицях міста. Це одночасний вияв любові до квітів, прекрасного і до міста.

Класичним прикладом став парк Вересковий, яким опікується Ольга Гура, в основу діяльності своєї поклавши принцип екології, системного підходу в озелененні, санітарного контролю й обов’язково — певної ідейно-естетичної концепції даного об’єкту. Хтось дивується завзятості парковода-одиночки, хтось скептично наполягає «ліс як ліс», хтось досі викидає там сміття. Та зусилля, проте, мають більш позитивні, ніж негативні наслідки.

Інший приклад хвилі озелення і уквітчання Малина — участь у ньому Людмили Штуль, керівника благодійного фонду «Захист дітей Чорнобиля». Свіжа нота: її допомога у створенні клумби біля міського історико-краєзнавчого музею, де працює та ж Ольга Гура і має прописку ГО «Свічадо», яку очолює Ірина Оксаніч. Отже й не дивно, що жінки так завзято творять зелений фасад даного куточка. З таких малих зусиль виникають великі речі. Особливо ж: репутація міста й громади, привабливість Малина.

Відомо ж, що і школи, наприклад, традиційно піклуються про оздоблення сезонними квітами клумб біля пам’ятників на території міста. Гарно й уквітчано також біля храмів на території міста, де любов до Бога проілюстрована теж квітами, а виграє Малин загалом.

Є підприємства, де за останні кілька років з’явилися квітники, творчо оформлені газони, міні-парки й садки. У нас на очах ніби змагалися у ландшафтному дизайні й майстерності квітникарів офіційні установи на початку вулиці Шевченка. Тепер там такий собі міні-сквер чи бульвар. А на парадній території «Малин Енергоінвесту» в іншій частині міста, по вулиці Українських Повстанців, багато квітів і стрункі шеренги молодих фруктових деревець. Хочеться бачити ці дерева збереженими і розвиненими через багато років.

Та і сусідні з цим підприємства так само дбайливо доглядають за зеленою частиною території.

Квіткова стихія охоплює все більше площ. Творці живої краси удосконалюють свої вміння і виявляють смак, знання ландшафтного дизайну і звичайну працьовитість й терплячість у догляді й збереженні краси. Бо якщо придумав собі такий клопіт, маєш систематично слідкувати, виполювати бур’яни, стригти траву, дбати про сезонну послідовність цвітіння, аби після відцвітання одних квітів майоріли інші.

Дивовижно, що у Малині дійсно багато творців квіткового обличчя міста. І серед творців є однаково чоловіки і жінки. Клумби при вході в приміщення адміністрації доглянуті з особливою дбайливістю. І то справа рук чоловіка. А пам’ятаєте красу, яку творить Василь Сліпченко? Якось уже писала «Соборна площа» про садок-квітник цього господаря з вулиці Героїв Крут.

А чи пам’ятають малинчани, що на клумбах Соборної площі років із десять тому взялася втілювати дизайнерські ініціативи ще зовсім юна тоді Наталка Вербицька? Ця креативна пані не припиняє фонтанувати ідеями і дуже хотіла б на спеціально відведеній території створити куточок екзотичних рослин, які бачив Миклухо-Маклай у своїх подорожах. І доповнити цю ботанічну локацію авторськими композиціями на ту ж рослинну тему далеких земель засобом створення дизайнерських пергол, барельєфів, кашпо, підсиливши привабливість Маклаєвської складової туристичної привабливості міста.

Тобто автори ідей прагнуть не лише просто прикрасити якийсь куточок міста, а й зробити це у вигляді подорожі, розповіді, живописного рослинно-квіткового полотна тощо.

Якщо говорити про туристичні чи пам’ятні об’єкти міста, які давно маємо, то спостерігаємо тенденцію тих же волонтерських ініціатив. Скажімо, тижнів зо два чи три тому територію Кургану Слави прибирала Світлана Олексіївна Іванова з приятелькою чи колежанкою. А вони не є комунальними працівниками, як відомо. Отже, люди не чекають команди, а бачать поле роботи і беруть на себе відповідальність.

Хоча таких ініціативних містян таки треба більше. У кількох груп на все сил не вистачить. Бо, наприклад, меморіал пам’яті жертвам нацистів на так званому майбутньому проспекті Машинобудівників у доглянутості квітково-газон-

ної частини суттєво поступається вилизаному газончику довкола абсолютно немеморіальних і безідейних каменів на Соборній площі. Вони для мене особисто (не узагальнюю думку всіх) лишатимуться, скільки вони стоятимуть, анти-взірцем, як не треба прикрашати місто.

Не всі можуть дати місту справж-ні мистецькі витвори, як то здатен малинчанин Олег Демченко своїми скульптурами й авторськими роботами (князь Мал у фабричному парку — одна з його робіт). Водночас і не може подібний рівень майстра лишатися суто волонтерським; тут повинно саме місто (а отже влада, депутати) захотіти прикрасити парки чи вулиці роботами нашої місцевої знаменитості й знайти на це кошти.

А інші творці ландшафтних прикрас, звичайні аматори, опираються на досвід вивчення майстер-класів у Ютубі чи на власну фантазію. Тому ще певний час екзотика пластикових «скульптур» буде панівною на рівні побутового вирішення оздоблення міста й приватних територій малобюджетним способом. Хоча ми вже на шляху до відмови від цих низькоестетичних й неекологічних матеріалів у оздобленні довкілля. Одне тішить, що це краще, ніж просто засмічувати ними природу. (Є сильний позитивний струмінь стилізації клумб і садків предметами українського традиційного побуту: глечиками і гладишками, колесами возів, декоративним каменем чи просто гранітними брилами різного розміру. І вони витіснять шкідливі матеріали та несмак. Винятком є камені-близнюки в центрі міста, які не вписуються в жодні естетичні й туристичні концепції).

Стурбованість стосується й естетики використання автопокришок різних діаметрів у оформленні клумб, бордюрів, дитячих майданчиків. Хоча нині ми всі розуміємо токсичність цих оздоблень. Та і краса їх дуже сумнівна, м’яко кажучи. Проте застосування чорної грубої гуми (навіть пофарбованої у веселі кольори) було і триває також через дефіцит коштів на придбання більш досконалих і безпечних для грунту й атмосфери дизайнерських прикрас.

Тому у прикрашанні клумб, садків, подвір’їв і парків існує такий собі баланс між керамічними та бетонними скульптурками, кашпо, бордюрами і їх гумово-пластико-вими замінниками. Гадаю, дуже скоро питання цього балансування взагалі не стоятиме. Господарі і господині повитягують гуму і пластик із клумб і віднесуть цю «красу» туди, де їй місце.

Можна стверджувати, що це є варварством мимоволі. Воно виправдовується бажанням оформити простір у найближчому радіусі у певному стилі, надати йому форми й завершеності.

Є гірше варварство: ламання скульптурок і лавок у парку, нищення молодих деревець, биття плафонів на опорах освітлення. Або й просте недбальство, яким супроводжувалися, бувало, гарні ініціативи в оздобленні міста.

Наприклад, свого часу один місь-кий голова затіяв гучну акцію з висадження тюльпанів біля пам’ятного знака жертвам аварії на ЧАЕС. Тюльпанів таки висадили багато. Проте чи їх покрали люди, чи поїли борозняки, чи знищив підступний клімат — досі не відомо.

Так само були полишені сиротами деревця, висаджені на одній із центральних вулиць — Огієнка — між «БАМом» і вокзалом. Висадили — і що? Скільки їх потім лишилося? Як виглядає та ділянка тротуарів і узбіч, так виглядає й їх зелена зона. Вона доведена до ладу лише на окремих відрізках навпроти приватних фірм чи людських садиб. Подекуди, латками.

Визначення «подекуди» дуже ще характерне для міста в застосунку до теми озеленення. Однак тенденція розвивається у напрямку «вскрізь і завжди». А воно так і буде. Адже ми бачимо, що у Малині з’являються клумби й газони в місцях, де й подумати не можна було б, або в точках особливого занепаду і забруднення. Квіти і зелень дуже беззахисні й жадібні до уваги й догляду. Але докладені зусилля творять дива. Отож, бажаю нам всім такого дива, а місту — процвітання у буквальному ботанічному і респектабельному сенсах.

З любов’ю

Ірина КРИМСЬКА.