Публіцистика

Протягом тривалого періоду своєї наукової діяльності мені довелося чимало уваги приділити сфері економічної поведінки суб’єкта в різних вимірах. Нація, як феномен суспільного об’єднання, є саме таким суб’єктом і важливу роль у формуванні її коду (відповідної ментальності) належить не лише історичному розвитку самої нації, але й пам’яті про своє історичне минуле…

З одного боку, пам’ять є властивістю головного мозку людини фіксувати минулий досвід, що забезпечує можливість використовувати при формуванні конкретної поведінки інформації, накопиченої в процесі індивідуального життя організму. З іншого боку, пам’ять є накопичений досвід життя і діяльності груп людей, етносів, націй, держав та інших суспільних формувань. У такому випадку пам’ять відіграє роль основи при виробленні певних поведінкових установок суспільством. Суспільна пам’ять має різний прояв, зокрема у вигляді історичних уроків чи видатних досягнень у сфері науки, техніки, технології. Передача інформації такої пам’яті на суспільному рівні відбувається, зокрема, освітніми засобами.

Пам’ять в даному випадку є потужною зброєю орієнтації у будь-якому просторі. Як писав видатний психолог А.А.Ухтомський: «Це наші уявлення і пам’ятки, інтегральні образи, спираючись на які ми будуємо свої поточні проекти подальшої поведінки в оновлювальному середовищі… Чим ширший обсяг та працездатність пам’яті, тим далекогляднішим є організм у своїй поточній діяльності, тим він завбагливіший у своїх реакціях». Важливими моментами у формуванні історичної пам’яті нації є тривалість її хвилі, а також у побудові матриці самої пам’яті. Для того, щоб знищити націю, достатньо лише дві речі – укоротити хвилю або тривалість самої історичної пам’яті народу і перезавантажити чи спростити історичне наповнення – матрицю. Такими підходами часто користуються вороги при здійсненні політики підкорення іншого етносу. Відбувається підміна, а то й знищення певних історичних рядів пам’яті нації. Тоді вже залишається справою політичних технологій втілення у практику теорій «єдинонародія» чи «штучності національної державності».

Історичну пам’ять нації можна порівняти із знанням окремою людиною своєї власної біографії, історії свого родоводу, вмінням аналізувати взаємозв’язки між найближчими родичами тощо. Кожний етнос, як і кожний індивід, проходить свій неповторний шлях становлення і розвитку, досягаючи певної вершини, займаючи своє оригінальне місця у розмаїтті різних націй та народностей. У процесі історичного розвитку він виробляє своє неповторне світовідчуття і у відповідності з ним свій менталітет, який може виступати певним кодом нації. Якщо історію розглядати як певний біографічний текст нації, то код у такому разі є системою знаків чи символів, за допомогою якого цей текст збирається, передається і сприймається представниками відповідної нації протягом багатьох поколінь. Інколи певні елементи цього коду-тексту вириваються і вставляються у інший етнічний текст, аби створити ілюзію певної історичної «близькості».

Щодо національних символів (брендів), які є асоціативним сприйняттям етносу у історичному, соціальному, економічному просторі та виокремлюють його серед інших етносів їх значимістю та пізнаваністю, то на відміну від етнічних стереотипів, виникають спонтанно, як бурхлива реакція на якусь конкретну етносоціальну ситуацію, що має для нації важливе значення.

Специфічність суті національного символу (бренду) дозволяє зрозуміти уявну парадоксальність формування національної культури: національну культуру може мати далеко не кожна нація. Більше того, будь-яка нація (який би глибинний пласт етнічної культури вона не мала) ризикує втратити національну культуру, якщо позбавиться національних символів (брендів), національних гасел і загальнонаціональних інтересів. І навпаки, із здобуттям національної ідеї національна культура здатна відродитися, відроджуючи і націю.

Українство не сприймало будь-яких тоталітарних та автократичних режимів правління. Не лише природа закладала фундамент до волелюбності, емоційності, ліричності та здорового індивідуалізму, але й сама динаміка політико-економічного розвитку. У період XIV-XVII століть Україна не потрапила в систему жорсткого монархічного режиму. В Литовській державі були надані доволі широкі права місцевому управлінню. У часи Речі Посполитої, незважаючи на більш жорсткий механізм управління, що часто призводило до соціальних виступів українських селян, зберігались елементи демократизму – парламентський інститут – Сейм, інститут виборності польського короля. У ньому значна роль була відведена українському козацтву, інституту козацьких вольностей та, зрештою, була наявність такого напівдержавного формування як Запорізька Січ, яку класики називав феодальною республікою. До цього лише зазначимо, що власне Річ Посполита (Rzeczpospolita) перекладається як республіка (або – спільна справа). Та й навіть після входження України до складу такої централізованої монархічної держави, що мала всі атрибути абсолютизму як Московське царство, що згодом трансформувалось у Російську імперію, зберігались доволі широкі автономні права, що і виділяло українство серед інших народностей.

У сучасному глобалізованому світі українство як етнічна спільність переживає період інтеграції, що теж не може не впливати на процес розвитку інституту менталітету. Так, сучасний українець шукає свободи не у закритих системах, а у світовому просторі, де можна реалізувати свій особистий та національний потенціал. Адже в нинішніх умовах основою економічного зростання є знання (інформація) і людський капітал. Людина виступає визначальним елементом таких систем. Тому концепція розвитку не може виходити із лінійно-функціональної залежності жорсткого управління, придатного для симетричних явищ в інваріативних системах. Три компоненти управління: пошук мети, визначення траєкторії (шляху), а також швидкість руху по ній – дуже тісно пов’язані із національним менталітетом та можливостями його адаптації до нових умов, які виникають у процесі розвитку.

Проблемність нинішнього українського суспільства загалом і кожного індивіда зокрема полягає у певному розкодуванні своєї історичної пам’яті і допуску в неї чужинних елементів, які стають, якщо не вірусами, то певними «жучками» в цій національній системі. Програма не стільки потребує в такому разі перезавантаження чи оновлення. Вона потребує нового створення із оновленими кодовими знаками.

Володимир СТУДІНСЬКИЙ,

доктор історичних наук, м. Малин