Левова заслуга, як і сама ідея щодо нього належить відомому нашому землякові. Але приводом для цього інтерв’ю став його славний  ювілей

Чим вимірюється вагомість життя для окремо взятої людини? Ювілеями чи кількістю відзнак? Спогадами чи речами, які в певний час стають реліквіями? А може, кількістю міст чи країн, де вона побувала? Чи телефонними дзвінками, коли вже прийшов час заслуженого відпочинку? А може, постійним внутрішнім неспокоєм: ще не все зроблено, не все дописано, не все сказано?.. І коли ось він, черговий ювілей, — хочеться таки поділитися досягнутим, розповісти про успіхи, розкрити нові плани… Адже життя триває! Тож наше ювілейне інтерв’ю із земляком, уродженцем села Барвінки, а нині киянином — Василем Федоровичем Баранівським, котрий 28 березня святкує своє 75-річчя.

Він — академік Національної Академії наук вищої освіти України, академік Української академії політичних наук, заслужений працівник освіти України, відмінник освіти України, завідувач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін та іноземних мов ВНЗ «Національна академія управління», полковник у відставці, ветеран Збройних Сил України, учасник бойових дій. Вражаючі досягнення, чи не так?

Але нашу бесіду починаємо з абсолютно закономірного питання, адже усі ми — родом з дитинства.

— Василю Федоровичу, розкажіть, як Вам, дитині з села, що зростала у тяжкий повоєнний час, вдалося досягнути таких висот? Село і перспектива, на жаль, відносно сумісні поняття… А тут — полковник, доктор наук, професор, академік, заслужений працівник освіти України!

— Дійсно, я народився якраз, коли закінчувалася війна, в багатодітній селянській родині. Зрозуміло, які були тоді часи… Батько помер від хвороби серця, коли мені було десять місяців. На плечі матері лягла турбота про все сімейство. Нас, дітей, було шестеро. На жаль, ще двоє, Володя і Оля, померли під час Голодомору 1932-33-го років. Ми теж після війни жили впроголодь, для всіх то були нелегкі часи відбудови. На ту пору припали й мої шкільні роки.

Я вчився в Барвінківській восьмирічній, затим — Чоповицькій середній школах. Добре вчився, займався спортом, був активістом. Грав у шкільному духовому оркестрі… Останній клас середньої школи закінчив, правда, на Донбасі…

— Як так трапилося, що аж на Донбасі? Чому?

— Пам’ятаю, як якось мати в розпачі звернулася до мене: «Кидай школу! Немає навіть хліба у хаті… Будеш працювати їздовим на конях у колгоспі…». Але я прийняв інше рішення: зібрав книжки в стареньку валізу й без грошей, без їжі, не сказавши нікому ні слова, у 1962 році дістався «зайцем» на потягу до Донбасу. Звідси, з гірничого профтехучилища селища Брянки  та Завадської середньої школи робітничої молоді й почався мій освітньо-трудовий шлях.

— Проте гірничим Ви не стали…

— Ні. Під час служби у Збройних Силах вступив до Київського командно-технічного військового училища. Тоді служба у Збройних Силах вважалася почесною. Тож вчився і згодом пройшов шлях від курсанта, командира взводу до заступника командира окремого батальйону, пропагандиста політвідділу дивізії, заступника начальника військової кафедри. Загалом у Збройних Силах колишнього Союзу, а затим незалежної України на посадах командного, політичного та педагогічного складу відслужив тридцять чотири роки.

—  Вражає. Знаю, Ви закінчили й один із найпрестижніших вузів не лише України — національний університет імені Тараса Шевченка.

— Так. Щоправда, вчився заочно, проте зміг поєднати навчання на філософському факультеті і службу. Я дуже хотів повернутися на Україну, але це було практично неможливо. Зізнаюся, навчання для мене було чи не єдиним способом вирватися із Забайкалля — місця моєї служби. А загалом до повернення в Україну служив не лише на Забайкаллі, а й на кордоні з Китаєм, в Бурятії, у Тамбові, а також за кордоном — в Німеччині та Чехословаччині. І тільки в 1991 році мені вдалося таки повернутися на Батьківщину. А після закінчення університету я все більше замислювався про перехід на педагогічну та наукову діяльність.

— Як бачимо, ці задуми Ви успішно втілили у життя?

— Так. А до того закінчив ще й Військово-політичну академію. Одночасно працював над кандидатською дисертацію при Київському держуніверситеті імені Шевченка, яку захистив у спеціалізованій вченій раді при філософському факультеті Московського державного університету в 1986 році. Тема була досить прогресивна і смілива: «Соціально-політичні основи підвищення ефективності ідеологічної роботи в сучасних умовах». Під час захисту один із членів ради сказав, що я «здійснив подвиг», інший — що «проявив мужність». Потім, уже після повернення в Україну після розпаду Радянського Союзу, захистив докторську дисертацію (в Інституті філософії НАН України імені Григорія Сковороди на тему «Соціальний механізм розвитку духовності особистості»). З 1992 року викладав філософські дисципліни у Київському інституті Військово-Повітряних Сил, Київському військовому гуманітарному інституті, Національній академії внутрішніх справ України, Національній академії управління, Національній академії оборони України (нині — Національний університет оборони України імені Івана Черняховського), Українському державному університеті економіки та фінансів, Українському державному університеті фінансів та міжнародної торгівлі, Національній академії управління. З 1997 року працював на посадах професора, завідувача кафедри, декана факультету, головного наукового співробітника гуманітарних навчальних та науково-дослідних закладів  Києва.

— Досить вагомий викладацький стаж! Певне, неабиякими є успіхи й у науковій роботі?

— Скажу так: я був науковим керівником та виконавцем 20 науково-дослідних робіт з основоположних гуманітарних проблем українського суспільства, реформування Збройних Сил України та вищої освіти. Також є автором 450 наукових та навчально-методичних  праць з проблем філософії, політології, історії, економіки, державного управління, освіти, права, військової справи. Активно брав участь у роботі наукових та науково-практичних конференцій, семінарів тощо.

— Над якими темами працювали?

— Досліджував соціальні механізми реформування Збройних Сил України, проблеми демократизації Збройних Сил України, аналізував актуальні питання гуманітарної політики держави та її особливостей у Збройних Силах України, працював над низкою інших питань, пов’язаних із гуманітарними проблемами розвитку Збройних Сил України та системи вищої освіти.

— Ваші заслуги перед Збройними Силами та Україною, судячи з кількості нагород на Вашому кітелі, не залишилася непоміченими…

— Так, і це приємно. Пишаюся державними нагородами: орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, медаллю «Захиснику Вітчизни», медаллю «За бездоганну службу» трьох ступенів. Як освітянин та науковець, отримав Почесне звання «Заслужений працівник освіти України», «Відмінник освіти України», знак «За наукові досягнення» МОН України, «Флагман освіти і науки України», «Ушинський К.Д.», «Григорій Сковорода» (НАПН України)…

Маю й військову відзнаку «Знак пошани», Почесний нагрудний знак начальника Генерального штабу — Головнокомандуючого Збройних Сил України «За самовіддану працю у Збройних Силах України», пам’ятний нагрудний знак «Національний університет оборони України», Знак «Ветеран війни-учасник бойових дій» та інші.

Нагороджений орденами Святого Рівноапостольного Князя Володимира трьох ступенів та Святого Архистратига Михаїла, орденом «Князь Мал» — це відзнака Міжнародної  громадської організації «Земляцтво Житомирян». Як видатному діячеві освіти, 13 грудня 2019 року Указом Президента України мені було призначено й державну стипендію на два роки.

— Ви певний час займалися і політичною діяльністю. А у 2014 році, пригадую, балотувалися від нашого, 66-го округу, до Верховної Ради. Що спонукало Вас до цього?

— У 2014 році, враховуючи складність обставин, у котрих опинилась Україна через російську агресію, маючи значний досвід військо-політичної діяльності, вирішив балотуватися у народні депутати як позапартійний самовисуванець. Округ Малинський, як пам’ятаєте, виявився одним із найскладніших на Україні, адже було тридцять два кандидати на один мандат. На жаль, через те, що я двічі подавав документи на реєстрацію, мав лише сім днів для роботи з виборцями. При скромних фінансових витратах чесно і доволі успішно пройшов виборчі перегони. Це гарний досвід.

— За справами та активним насиченим життям, чи є змога навідуватися на свою малу батьківщину? Якщо так, то як часто? З ким бачитеся?

— Де б я не був у своєму житті, завжди прагнув приїхати додому в Барвінки, Чоповичі, на Україну, до своїх родичів, друзів. Повторюся, що поза межами батьківщини довелось перебувати біля тридцяти  років. Тому рідна земля мені особливо дорога.

Нещодавно у місцевих ЗМІ повідомлялося про те, що Малинський міський краєзнавчий музей прийняв перших відвідувачів. Серед експонатів музею були й предмети вжитку: дерев’яні ступа, ківш, ночви, гончарні вироби, знаряддя праці. Більшість із них, за словами директора музею Василя Тимошенка, передані для колекції нашим земляком, відомими вченим Василем Баранівським. Мова йде, як ми розуміємо, про Вас. Кажуть, що Ви свого часу організували етнографічний музей у селі Барвінки, звідки родом. Розкажіть нашим читачам детальніше про потяг до музейної справи.

— Як суспільствознавець, патріот рідного краю, я давно зрозумів значення збереження історії для майбутніх поколінь. Бачив, що багато втрачаємо. Тому років десять збирав у родичів, сусідів, привозив з Києва історичні пам’ятки з різних сфер життя наших предків-древлян, поліщуків. Доповнив свій музей у Барвінках, що розмістився в купленому мною селянському будинку та подвір’ї, експонатами зі своєї військової та наукової діяльності, старовинними книгами Тараса Шевченка та іншим. Зібрав загалом десь 150 експонатів, котрі органічно вписалися в інтер’єр дерев’яної садиби. Запрошував відвідувачів, зокрема, й школярів.

А торік прийняв рішення подарувати експонати музею в інші, більш «доступні» музеї — Малина, Чопович, Гошева — села на Овруччині, звідки також маю родинні корені. Бачив у цьому свій патріотичний обов’язок та отримав задоволення від зробленого для людей.

— Минулого року Ви наряду з іншими відомими вченими та дослідниками історії взяли участь у науково-практичній конференції «Ремесла та промисли Поліського краю. Проблеми дослідження та популяризації», що відбулася у Малинській районній бібліотеці імені Василя Скуратівського. Тема, передбачаю, стосувалася музейної справи?

— Конференція була цікавою. Запросив мене організатор — Василь Іванович Тимошенко, за що я йому вдячний. Тема виступу, закономірно, була присвячена значенню музейної справи, моєму музею в Барвінках.

— Ви є активним членом громадської організації «Земляцтво житомирян» у Києві. Більш того, як свідчать дані сайту організації, першим віце-президентом МГО «Земляцтво житомирян», виконавчим директором. Чим займається земляцтво? Чи дотична ця організація до Малинщини?

— Гарне запитання. Але необхідні певні уточнення. Я дійсно активний член МГО «Земляцтво Житомирян», але більше як науковець, член Правління. Першим віце-президентом організації вже тривалий час є Барановський Віктор Михайлович — великий патріот та чудовий організатор цієї справи. Тому щодо мене — це помилка. Організація має свої відділення у всіх районах Житомирщини, в тому числі й у Малинському районі. У 2018 році ми провели гарну науково-практичну конференцію «Шляхетство Полісся України. Старовинні роди Овруцької шляхти». У цьому році (23 травня) готуємо проведення конференції «Шляхетський рід Барановських (Баранівських): історія видатні постаті, сучасність». Бажаючих запрошуємо до участі в роботі конференції.

— Ну, і наостанок нашої розмови не втримаюсь від запитань щодо поки що утаємниченого, проте цікавого проекту щодо Чопович. За інформацією з Вікіпедії, «Засновником роду та селища Чоповичі став князь-воєвода Ігнат Чоп, який за особливі бойові заслуги отримав від Великого князя Древлянського землю — нагороду, яку за переказами об’їхав на коні за день та на якій і було започатковано селище». Як нам стало відомо, громада Чопович мала ідею встановлення пам’ятника Чопу. Знаємо, що Ви є ініціатором цього проекту. Розкажіть детальніше, на якій стадії виготовлення пам’ятника?

— Зізнаюсь, саме я вніс відповідні зміни в текст про історію Чопович, розміщений у Вікіпедії. На підставі поглибленого вивчення історії Чопович відчув у цьому потребу. Ще в 2016 році я видав книгу «Родовід Василя Федоровича Баранівського та його близьких родичів» (він є в бібліотеках та інтернеті). Родовід розкритий у контексті історії розвитку всього нашого Древлянського краю. З’явилася ідея глибше дослідити історію та вигляд засновника Чопович — князя Чопа Древлянського і встановити йому пам’ятник. Мною здійснена дуже велика робота від обґрунтування замислу до його реалізації. Від імені шістнадцяти видатних науковців, педагогів, громадських діячів України, які знають нашу історію, підготовлено та подано голові Чоповицької громади Михайлу Філоненку звернення з клопотанням встановити в Чоповичах пам’ятник засновнику — князю Чопу Древлянському. Мною запропонований проект пам’ятника, реалізацію якого здійснює відомий скульптор із Коростишева Віталій Рожик. Кошти на його виготовлення надали патріоти-благодійники: Микола Рудченко, Михайло Філоненко, Віктор Перегуда, Василь Фещенко, Юрій Фещенко-Чопівський, Іван Недашківський та я — Василь Баранівський. Це буде чудовий подарунок Чоповичам.

— То ж коли буде встановлений цей пам’ятник і де саме?

— Його буде розміщено в сквері, що зараз впорядковується та буде названий на честь нашого відомого земляка-патріота Івана Адріяновича Фещенка-Чопівського. До слова, його онук — Юрій Юрійович Фещенко-Чопівський, котрий нині проживає в США, також є одним зі спонсорів проекту. Термін же відкриття пам’ятника буде визначений рішенням керівництва громади. Надіємось, що це відбудеться в найближчі кілька місяців.

— Що ж, бачимо, Ви ведете активний спосіб життя, маєте багато планів і не забуваєте за земляків. Це не може не радувати. Прийміть же вітання з поважним та світлим ювілеєм і від громади Малинщини, а також від нашої газети.

— Щиро дякую за запитання, вітання та надану можливість поспілкуватися із земляками. І хай нам усім щастить!