Спогади про минуле, або Знову про повоєнне дитинство

Повертаючись до дитячих спогадів, згадав про трагедію, що сталась навесні, під час повені1946 (чи таки 1947-го?) року, коли загинули (втопились), за різними чутками, від одного до двох десятків малинчан. Чому чутки? Тому що ніякої офіційної інформації в ті роки не було.

Для того, щоб більш зрозумілі були деталі цієї трагедії, надам деякі пояснення. Паперова фабрика, яка після війни швидко почала нарощувати свої потужності, потребувала для свого технологічного процесу багато води, тому для збільшення об’єму водозабору була збудована, а точніше реконструйована невелика гребля з примітивним способом регулювання рівня води. Таким чином, перед греблею річка розширилась і створилось невелике водосховище, яке підступало прямо під огорожу паперової фабрики.

Зі сторони міста на цьому водосховищі був міський пляж, хоча назвати його «пляжем» важко — ніякого облаштування та й піску майже не було, зате вода була чистою, а глибина достатньою для різних категорій любителів плавати і пірнати. Пізніше, в кінці 50-х років, тут була споруджена човнова станція, де тренувались спортсмени і був прокат човнів.

Нижче від греблі, по течії річки, був міст (у ті роки — дерев’яний), що з’єднував ліво- та правобережну частину Малина. Міст під час війни був дуже пошкоджений, тому його довелось фактично будувати заново. Роботи виконували військовополонені мадяри, що воювали на боці німців, а табір їх був розташований у кінці вулиці Войкова (тепер — Чорновола). Він мав декілька довгих бараків-казарм, огороджених колючим дротом, і охоронявся. В народі цей «мікрорайон» так і називався — «лагер».

Працювали військовополонені, в основному, на відбудові паперової фабрики, але бачили їх і на кладці бруківки в місті, й на будівництві житлових будинків у центрі Малина (чомусь ці будинки називали «фінськими»), які і зараз стоять по вул. Грушевського. Охороняли всіх полонених автоматники. (До речі, з літа 1949 року в «лагерах» військовополонених була знята озброєна охорона, тільки прапорці і свистки. А в травні 1950 року була офіційно закінчена репатріація).

Не знаю достеменно, яка кількість полонених була в малинському лагері, але знаю, що двоє з них не поїхали на батьківщину і залишились в Малині, працювали в комунгоспі, один був їздовим на конях. Виділялись своїм одягом — мали шинелі мишиного кольору і німецькі картузи.

Роки 1946-47-й були голодними, більшість населення недоїдала, тому і в військовополонених, звичайно, пайок був скромним, тож старались вони одержати  на стороні якийсь «приварок». Розповідали робітники фабрики, що були очевидцями, коли один із полонених, при роботі на овочесховищі, нанизав на шнурок із десяток картоплин і розмістив їх на спині під шинеллю, хотів пронести за територію. На виході охоронець виявив крадіжку і жорстоко, прикладом, на очах у всіх, побив його.

…Річка і водосховище перед мостом замерзали взимку, тому навесні, перед кригоходом, приїжджали військові піротехніки-підрив-ники і підривали лід, щоб зменшити розміри крижин, які рухались по течії в сторону мосту. Бувало, справжня канонада тривала кілька днів (а скільки риби загинуло!).

У ту злополучну весну, після суворої зими, лід був товстий і, не дивлячись на роботу підривників, крига зруйнувала опори мосту, обрушивши велику його частину, відрізавши таким чином всяке сполучення між містом і мікрорайоном паперовиків, що стало надзвичайною ситуацією.

Оскільки в ті роки мікрорайон фабрики був малонаселеним, переважав приватний сектор, багатосімейних будинків (крім однієї триповерхівки) взагалі не було, більшість робітників і службовців підприємства проживала в місті, на лівому березі річки. А фабрика технологічно має безперервний процес виробництва (три зміни), тому гостро стало питання «перезмінки». До того ж, фабрика вже в ті часи мала стратегічне значення — почала освоювати виробництво конденсаторного паперу. Відтак на високому рівні було прийнято рішення терміново налагодити сполучення для перезмінки робітників. Для цього в Малин доставили здорові, військові десантні весельні човни (люди їх називали «баржами»). На фабриці була сформована бригада веслувальників — по 6 чоловік на кожен човен, і вони займались переправою робітників із берега на берег.

Переправа працювала нормаль-но, але одного злощасного дня велика крижина вдарила в один із човнів, перевернула його і затопила. Човен вміщав 30 чоловік. Скільки з них врятувалось, скільки втопилось у крижаній воді, не знаю, але зі слів одного з веслувальників цього човна, він врятувався тому, що схопився за кущі лози і тримався до прибуття допомоги з іншого човна.

Веслувальник, що врятувався, був моїм хрещеним батьком, звали його Лаворко Василь. Він пропрацював на фабриці майже 40 років і прожив більше 90 літ. Він і розповів про цю жахливу трагедію. Повторюсь, що офіційних повідомлень не було, а свідки і учасники були проінструктовані «компетентними» органами про «не розголошення». (Можливо, сьогодні ще хтось володіє додатковою інформацією і поділиться з читачами. Було б цікаво).

Коли ж пройшла тодішня повінь, приступили до ремонту і будівництва мосту, також з участю військовополонених, перед опорами мосту були споруджені криголами з товстих колод, оббитих залізом, міст був із одностороннім рухом — дві підводи могли роз’їхатися, а машини — ні. Простояв дерев’яний міст до початку 60-х років. Поки будувався нинішній міст, спорудили тимчасовий, низенький на мілководді навпроти колишньої старої лазні (нині — господарство автоперевізника О.В. Столяра — прим. ред.).

З Канади для малинчан — Валентин САВЧЕНКО