У вівторок, 24 березня, 70 років відзначатиме хірург Анатолій Іванович Гаманюк. Так, просто хірург — бо цим усе сказано. На рахунку лікаря — 42 роки трудового стажу і десятки тисяч операцій. Це єдиний в області завідувач відділення з таким стажем. Він і сьогодні у чудовій формі, проводить операції, і його рука тверда як завжди.

Малинська лікарня як апендицит на карті області: виріжуть чи залишать її у ході медичної реформи?

Анатолію Івановичу, дозвольте почати розмову про найболючіше для Малина і району — медичну реформу і перспективи її у Малині. Наразі головна тема — бути опорній лікарні у Малині чи її таки закриють? Дата перше квітня уже на носі, але ще нічого не відомо…

— Щодо закриття малинської лікарні, то уявіть, як на практиці це відбуватиметься — куди подінеться все медобладнання і, головне, — медики? Всі водночас залишаться без роботи… А що доведеться робити хворим? Куди звертатись?

Ось вам приклад із життя: приїхала з Нових Вороб’їв бабуся у райцентр, у Малин. Їй потрібно в Пенсійному фонді взяти довідку, звернутись у прокуратуру і не забути в поліклініку до лікаря — погіршився зір. Які в реальності чекають її митарства? Куди їй спочатку їхати з Малина? В Коростень, Коростишів чи третє місто?

Оце наша реформа на практиці. Хоча реформа, в цілому, потрібна. Однак для запровадження її треба мати, по-перше, кошти і, по-друге, чітку стратегію. Чи маємо ми ці складові? Отож. Усе відбувається якось сумбурно. Україна має досвід реформи освіти, поліції, сільського господарства, яке після ліквідації колгоспів лишило по собі самосії, а тепер реформуємо галузь медицини… Чи лишиться щось після цієї реформи, сказати важко. Скопіювали модель десь із Євросоюзу і запроваджуємо… Але ж яка інфраструктура в Європі і яка в Україні — це дві величезні різниці.

Скажу так: якщо в будь-якій державі на медицину витрачається менше 5% внутрішнього валового продукту (ВВП), то, вважайте, медицини не існує. А знаєте, скільки відсотків ВВП витрачається на медицину в Україні? 2,9! То про які реформи чи перспективи може йти мова?

Медичним оснащенням регіональні медичні заклади не забезпечені як належить. Маю на увазі, сучасне медичне обладнання, яке відповідає вимогам часу.

Місцеві бюджети абсолютно «не витягнуть» утримання медичних закладів у своїх районах.

Сьогодні вже президент висловився, що з медичною реформою не треба поспішати… Всі чекають постанови Кабміну.

Тим часом, до складеної мапи опорних медзакладів додали ще 6 пропозицій по лікрнях, з яких на засіданні госпітальної ради в області мають вибрати три. Серед членів ради, скажімо, обласний депутат і водночас головний лікар Любарської лікарні, то кому він віддасть перевагу?.. Хоча, вважаю, наша лікарня має все, аби бути опорним медичним закладом. Але як воно буде на ділі?

— Отже, що нас чекає з 1 квітня, навіть сьогодні сказати важко: закриють реформатори Малинську лікарню чи залишать? Можливо, запровадження реформи відтермінується у зв’язку з ситуацією з коронавірусом…

Опорні лікарні ділили в секреті ще в жовтні минулого року. А ми про це дізнались лише в січні нинішнього року. Як таке може бути?

Пригадую події кількарічної давнини, коли медична реформа лише стартувала, всі питання вирішувались відкрито і навіть прості люди мали можливість висловити свою думку. Свого часу у районному Будинку культури проводили обговорення і щодо Малинської лікарні, і спільні міські та районні сесії, і в Малин приїздив начальник управління охорони здоров’я області…

— Так, коли я був депутатом обласної ради, все відбувалось відкрито і публічно. Сьогодні ж я член госпітальної ради від Малина, їжджу в Коростень на засідання госпітальної ради. Одразу було заплановано, що саме в Малині буде базуватись заклад інтенсивної терапії. Для цього є сукупність факторів: поряд проходить траса міжнародного значення, залізниця, у районі чимало кар’єрів та інших промислових об’єктів. Тому я не уявляю, як можна таке місто залишити без хірургії? Малин мусить бути на медичній карті області.

 

Зарплата інтерна — менше прожиткового мінімуму

— Але до нас, малинчан, з цього приводу чомусь ніхто не прислухається ні в області, ні в Києві, звідки почала рух ця реформа…

— У Польщі, з якої Україна любить брати приклад, більше десяти років проводили медичну реформу, крім того, у Польщі є страхова медицина. Це головне. Сьогодні мав розмову зі знайомим грузином — ділився ситуацією з медреформою в Україні. Він розповів, що в Грузії усі медзаклади уже в приватних руках і всі платні. Є ще приклад — Великобританія, там у медицині паралель — є платні заклади і є державні, доступні для соціально незахищеного населення…

— Ну, в Україні теж є свої паралелі — скажімо, стоматологія: є приватні заклади і є державні. Правда, існування комунальної стоматполіклініки сьогодні під наком запитання…

— Цікаво те, що одні і ті ж лікарі працюють і в комунальних, і в платних закладах. Проте люди мають вибір — що кому по кишені. Та сумніваюсь, щоб якась бабуся із села змогла собі дозволити сучасні імпланти… Та що там селяни, хіба містяни з 2000 пенсії можуть собі дозволити дорогі стоматпослуги?

— До речі, Анатолію Івановичу, а заробітна плата у медиків зараз гідна? Бо я не в курсі…

— Як гадаєте, у лікаря вищої категорії, завідувача відділенням, який оклад?

— Певно, тисяч 10-15…

— Якби ж то! 5085 гривень — ні більше, ні менше. А знаєте, скільки лікар-інтерн отримує «на руки»? Скажу — 3200 гривень, це менше мінімальної зарплати в Україні! І стільки ж, як і молодшого медперсоналу. Ось із чого треба було починати реформу! Як може бути, що лікар-хірург, який оперує, працює у постійному стресі, отримує таку зарплату? Виходить, що охоронцем у Києві працювати набагато престижніше… Чи зрозуміють нас міністри чи чиновники, в котрих зарплата в сотні а то й тисячі разів більша?

Ще один фактор: хто запроваджує в Україні медичну реформу: пригадайте наших міністрів… Може, вони і фахівці, але в медицині — випадкові люди…

— Квіташвілі, Супрун, Скалицька… Так, Ви маєте рацію, виглядає кумедно — якщо людина вищого рангу, юрист за освітою, по телебаченню навчає українців, як боротися з коронавірусом… Невже в Україні не було фахових міністрів ОЗ?

— Був перший міністр охорони здоров’я — Спіженко, який пройшов трудовий шлях від простого хірурга, завідувача профільним відділенням і — до міністра. Тому йому добре були відомі усі проблеми галузі, особливо в місцевих лікарнях. А що відомо фахівцю з Америки, як в Україні працюють, скажімо, фельдшерські пункти у віддалених селах?

За півтора року Малинську лікарню покинули 4 хірурги і 3 травматологи…

— Щодо престижності професії лікаря, яка Ваша думка?

— Скажу так. В Україні зараз 17-18 вищих медичних закладів, які щороку випускають 400-500 фахівців. А нам в країні не вистачає 20 тисяч лікарів. Медики, на жаль, утікають за кордон.

Виїздить наразі і один хірург із Малина, на жаль… Анестезіолог теж розрахувався і шукає роботу в Києві. За останні півтора року з нашої лікарні поїхали на заробітки за кордон чотири хірурги і три травматологи.

— А не складно там нашим лікарям працювати за профілем, враховуючи мовний бар’єр?

— Апендицит — він апендицит і в Малині, і в Берліні. За кордоном лікарям платять стільки, що можна собі дозволити і найняти перкладача. Крім того, обладнання там надсучасне, не те, що тут…

— Якщо Ви згадали про надсучасне обладнання, Анатолію Івановичу, не можу оминути увагою лапароскоп. Пригадую, в нашому попередньому інтерв’ю, яке було кілька років тому, ви повідомили, що його купили для малинської лікарні за бюджетні кошти. Але оперувати лапароскопом почали лише ось недавно. Чому так?

— Тому що лапароскоп нам дістався, так би мовити, не новий. І щоб його повністю укомплектувати для повноцінної роботи, зібрати усі деталі, потрібен був час і зусилля. Втім, відверто кажучи, лапароскоп — це не сьогоднішній день медицини, за кордоном уже давно оперують роботи під керуванням людини. У Європі про лапароскопии вже забувають, а для нас це — ноу-хау…

Мій добрий знайомий багато років живе у Чехії. Ми з ним часто розмовляємо на медичні теми. Так от. Переслав мені фотографії місцевої лікарні, палати, обіду. Там місцева лікарня має на даху майданчик з вертольотом — на екстрені випадки, щоб рятувати пацієнтів. А в палатах телевізор, показував мені товариш відео, рухається в тому напрямку, куди повертає голову хворий, щоб зручно було дивитись… І це все при тому, що у Чехії медицина — безплатна! Мовчу вже про харчування в лікарнях за кордоном.

А в нашій лікарні зараз, так би мовити, підтримують організм, на такому раціоні поправитись складно. А якщо серйозно, добре тим, кому родичі приносять їсти, але ж немало хворих, у яких немає родичів або нема як приїхати й перевідати… Хіба в таких умовах реформу проводити?

Взагалі, вважаю, що перебудовувати спочатку треба не приміщення чи відділення, а ставлення до медицини і до медиків у цілому. Зараз ми з вами розмовляємо у затишному кабінеті, обговорюємо реформи, а за кількасот кілометрів — війна! У нашій країні війна, не десь далеко, там мерзнуть в окопах бійці і тримають на прицілі зброю… Тож спочатку війну треба закінчити, зберегти життя людей, а потім запроваджувати реформи у мирній державі. Така моя думка.

— Учасники АТО — часті пацієнти відділення?

— Так як і всі інші, але вони живі люди, які пережили величезний стрес, і, звісно, це наклало свій відбиток назавжди.

У Малині — до 1000 операцій за рік…

— До речі, Анатолію Івановичу, скільки операцій у рік проводиться в малинській хірургії? Адже від цього показника, зрештою, багато залежить — чи потрібна Малину лікарня? Чи рентабельна вона? Відомо, що в області є лікарні, де проводять 50 операцій у рік. Такі медзаклади, дійсно, не варто утримувати «на плаву»…

— За 2019 рік у нашому хірургічно-травматологічному відділенні ми провели 974 операції. Для порівняння, в обласній лікарні в Житомирі, куди їдуть пацієнти з усієї області, було проведено за минулий рік до 2000 операцій. Правда, до нас нерідко звертаються пацієнти з сусідніх районів — Народицького, Радомишльського, інших.

Такого відділення як у нас, і це без перебільшення, в області нема.

За 42 роки роботи — десятки тисяч операцій…

— А на Вашому особистому рахунку скільки операцій, Анатолію Івановичу?

— Загальної кількості не скажу, бо такої статистики не вів. За 42 роки трудового стажу, це, мабуть, десятки тисяч. Останні роки — це приблизно 300 операцій на рік, раніше бувало і більше. Сьогодні ось, субота, вихідний, але в мене — планова операція.

— Десятки тисяч — це виходить, що Ви, так би мовити, «перерізали» половину Малинського району…

— Точніше сказати — прооперував. І всім бажаю міцного здоров’я.

— Хірургом може бути далеко не кожна людина. Уявляю, якщо операція триває кілька годин або й більше, треба бути фізично і морально стійким, щоб витримати, щоб не затремтіла рука… Не жалкуєте, що обрали саме професію хірурга?

— Та хіба ж уже час жалкувати? Коли вступав у Вінницький медичний інститут імені Пирогова, сказав собі одразу: цю професію обрав лише тому, що хочу стати саме хірургом і більше ніким. Не визнавав інших медичних спеціальностей.

— Хвилюєтесь перед операціями чи коли берете до рук скальпель?

— Звісно. Планувати операцію, навіть якщо вона стандартна, неправильно. Тут нема шаблонів, адже нема двох однакових людей з однаковими органами. Той же апендицит можна одній людині прооперувати за 15 хвилин, а іншій — кілька годин.

— Пригадую, як Ви розповідали про один із унікальних випадків, що трапився з Вами за операційним столом — коли у пацієнта усі внутрішні органи розташовані дзеркально навпаки…

— Так, тоді розрізав живіт, і нічого не розумію: дійсно, там усе було навпаки. Я стояв і думав: це ж з якого боку треба до нього підходити, щоб було з руки? Операція пройшла успішно…

— А часто траплялись в роботі лікарські помилки? Про залишені по операції хірургічні інструменти ходять легенди…

— Такі випадки трапляються і не тільки в Малині чи в Україні, але й за кордоном. Рятуючи життя, може статись усе. Проте завжди треба своєчасно виявити помилку і виправити її.

— Бувають випадки, що лише під час операції Ви виявляєте, що врятувати людину неможливо…

— Так. Буває таке. За кордоном про це говорять відверто і одразу хворому — мовляв, закінчуйте свої земні справи, бо вам залишилось стільки то часу. Це, вважаю, може, і жорстоко трохи, але нормально — людина чесно знає, на що їй розраховувати і не живе ілюзіями. Правду потрібно говорити.

Можна почути невдоволення роботою лікаря чи нерозуміння складності професії, я в таких випадках пропоную вдягнути білий халат і просто почергувати зі мною добу. Тоді зникнуть усі запитання…

Хірурга може зрозуміти лише хірург…

— А рідні як сприймають те, що ви постійно у роботі?

— Куди подінуться? Кажуть, що життя хірурга може зрозуміти лише хірург. І, звісно, родина. Дружина, лікар, вона ж знала, що я обрав професію хірурга, тому мусить змиритись із цим, підтримувати мене постійно. Прокидаюсь рано, а в голові одразу 1000 питань… Навіть у відпустці не міг, щоб не прокидатись удосвіта. Бо ж багато ночей у операційній проминуло, видно, далося взнаки…

— Крім того, що хірург, Ви ще й  багато років завідуючий відділенням…

— Так, 37 років. Заввідділенням це — як завгосп, який дбає про відділення, як про рідний дім. Часто доводилось за допомогою звертатись до друзів, які ставали спонсорами для хірургії і травматології.

— Як відпочиваєте, Анатолію Івановичу? Ви, знаю, мисливець і рибалка…

— Чесно кажучи, забув, коли був на полюванні. Може, років із десять тому. Та й тоді, коли ходив із друзями на полювання, практично не стріляв, а просто гарно проводив час у хорошій компанії… На риболовлю теж нечасто можу вибратись, забув, коли брав у руки спінінг… А от на дачі відпочиваю тілом і душею. Там маємо садочок, виноградник, грядки. Помідори вирощуємо, щороку по 20-30 різних сортів. Люблю городництво.

— Вірите, що Вам 70?

— Не знаю, де вони взялись? Пригадую, ніби недавно 30-річчя святкували… 60 ніби ось учора було…

— Анатолію Івановичу, Ви з дружиною — лікарі. Знаю, Ваші доньки не пішли вашими слідами. А внук не має бажання стати хірургом?

— Йому лише п’ятнадцять. Побачимо, не буду загадувати наперед. Хоча на операції у мене він уже був, бачив, що це таке. Зараз він має спортивні захоплення — займається стрільбою з лука.

— Ого! Для того, щоб бути влучним і добре тримати лук, потрібна тверда міцна рука. Як у дідуся. Тож, певно, що він у Вас вдався? Часто спілкуєтесь?

— Так, ось недавно вітав його з перемогою на Всеукраїнських змаганнях зі стрільби з лука — там Назар посів друге місце… Підтримую його, спорт — це здоров’я.

Хоч і кажуть, що багато від лікаря залежить, зовсім ні, все залежить від кожної людини — бережіть себе, займайтесь спортом і будьте здорові!

— Вам теж, міцного здоров’я, Анатолію Івановичу! З ювілеєм!

Тетяна СОРОКА.