Інтерв’ю з доктором історичних наук, професором Київського національного торговельно-економічного університету В.А. Студінським з нагоди 45-річчя його краєзнавчої та журналістської діяльності.

— Володимире Аркадійовичу, ми Вас знаємо як вченого, педагога і навіть як мера Малина. Проте, у Вас є одне професійне заняття, яке, так би мовити, залишилося в «тіні» — це журналістика. Як сталося, що Ви присвячуєте частину свого життя цій професії?

— Не можу сказати, що журналістика моя професія. Але, як Ви вірно відзначили, це частина мого життя. Журналістика для мене стала професійним хобі. Так сталося, досить випадково, що 17 травня 1975 року в газеті «Сільські вісті» з’явилася невеличка заміточка про юного учасника Малинського підпілля — Василя Мелещенка. Авторство належало мені. Уявляєте, яка для мене, учня шостого класу, була гордість побачити своє ім’я в такій солідній газеті.

— Навіть важко уявити. Одна із головних, на ту пору, газет України, з мільйонним тиражем. Напевне, туди було важко пробитися й маститим журналістам, а тут учень із провінції. Вам що — зробив хтось протеже?

— Та ні. Я брав участь у республіканському історичному конкурсі, присвяченому Другій світовій війні — відзначалася тоді тридцята річниця її завершення. За умовами конкурсу довелося чимало часу затратити на пошукову роботу. Я тоді познайомився з багатьма ветеранами, славними нашими земляками — Адамом Григоровичем Сісевичем, Валентином Івановичем Сосніним, Миколою Марковичем Мургою, Володимиром Миколайовичем Неманихіним, Миколою Афоновичем Драганом, Юрієм Миколайовичем Приходьком, Олегом Романовичем Наумцем, Марією Нестерівною Богдановою, Євгеном Павловичем Білорусом… Брав у них інтерв’ю і відповідав на запитання конкурсу. Живе спілкування з цими людьми мало на мене великий вплив. Головне — я вчився спілкуватися з живими легендами, історичними особистостями. В принципі, саме тоді й почалася моя краєзнавчо-пошу-кова діяльність. Чому саме розмістили інформацію про наймолодшого учасника підпілля — мені невідомо. Ідеологія того часу була така, певно. Прохідним матеріалом у тогочасні газети з малинської тематики були як не піонер Вася Мелещенко, то комсомолка Ніна Сосніна. Віяння історичної епохи (посміхається).

— То цього року, виходить, у Вас ювілей журналістсько-краєзнавчої творчості — сорок п’ять років. А в малинській районці, пригадується, Ви «засвітилися» трохи згодом — як позаштатний фотокореспондент.

— Було таке. Влітку 1977 року тодішній директор Малинського СПТУ Борис Жужман, знаючи мою пристрасть до фотографії, запропонував мені, восьмикласнику, підробити влітку в їхньому навчальному закладі … фотографом. Довелося тоді багато фотографувати — будівництво гуртожитку, роботу учнів на літній практиці в майстернях, у відділенні зв’язку, на зборі врожаю в колгоспах. Один зі знімків, де були учні профтехучилища — під час обмолоту зерна, сподобався працівникам «Прапора Жовтня». Сам знімок був дещо постановочний — з комбайна на руки двох хлопців сипалося зерно. Можливо, і якість була не зовсім ідеальна, але саме фото відповідало духові часу, і його розмістили в газеті.

— А згодом у малинській районці почали публікувати не лише Ваші знімки…

— Перед цим я ще пройшов, так би мовити, школу юного кореспондента в республіканській газеті «Зірка» — для піонерії. І тільки наступного року в мене з’явилося дві публікації в тоді ще «Прапорі Жовтня» — на спортивну тематику. Причому, тексти доповнювалися фотознімками. Того ж, 1978 року, в мене з’явилась публікація і в обласній газеті «Комсомольська зірка». В останній рік свого школярства мої фото на спортивну тему частенько публікували в районці, кілька текстових матеріалів вийшло в газеті й про життя рідної школи. В принципі, для учня середньої школи це вже було доволі солідно.

— Та з таким доробком можна було без великих труднощів і до університету на факультет журналістики вступити. Не пропонували віддати перевагу в майбутньому журналістській професії?

— Звичайно, що говорили зі мною старші друзі з газети про розгляд такої перспективи. На мене мало великий вплив спілкування з малинськими журналістами Євгеном Грищенком, Валерієм Марченком та Василем Сташуком. Прислухався й до думки досвідчених майстрів пера Є.П. Білоруса, М.Ф. Неманихіної, І.І. Вознюка… Та мене на той час повністю захоплювала історія, і я мріяв учитися на історичному факультеті. Що, зрештою, і сталося.

— А як же журналістика? Зовсім не тягнуло до пера?

— Не скажу, що в студентські роки я був активним дописувачем в нашу, малинську, газету, проте кілька матеріалів все-таки з’явилися на шпальтах районки. За цей період я навіть спробував себе у соціальній публіцистиці. Проте мій матеріал для публікації «висушили» так, що оригінального залишилося мало. Це — по-перше. А по-друге — наше покоління дещо критично сприймало те, що відбувалося в країні на початку 1980-х років. І це не зовсім вписувалося в загальний ідеологічний контекст. Таким чином, я визначився на довгий час із напрямком своїх газетних публікацій. Марина Неманихіна, яка вчилася тоді на факультеті журналістики, дала йому назву — малинсько-архаїчний. Себто — краєзнавчий.

— Вас і до сьогодні більшість сприймає насамперед як краєзнавця і дослідника історії рідного краю. Але ж було й інше, наприклад, спортивна журналістська тематика і публікації в «Українському футболі».

— Було й таке. Спорт, наука і журналістика переплелися в мені воєдино. Заняття в Малинській ДЮСШ і постійні поїздки на змагання давали можливість «набивати руку» в матеріалах про ці події та в невеличких нарисах про своїх друзів-спортсменів. Пізніше вже з’явилися серйозніші публікації з історії малинського футболу, легкої атлетики, дитячо-юна-цької спортивної школи, інтерв’ю з тренерами та інше.

В 1996 році вийшла книга, присвячена славному минулому спортивного Малина. Якщо не помиляюся, це єдине подібне дослідження в Малині. Шкода, бо минуло з того часу чверть століття.

Що ж до «Українського футболу», то в цьому авторитетному виданні в період 1999-2000 років вийшло кілька моїх публікацій — інтерв’ю з відомими футболістами і тренерами — Віталієм Григоровичем Хмельницьким, Андрієм Андрійовичем Бібою, Миколою Петровичем Павловим…

— …та й для «Соборної площі» Ви свого часу підготували велике інтерв’ю з відомим вітчизняним тренером, а зараз керівником Футбольної академії ФК «Динамо» (Київ) — Олександром Олексійовичем Іщенком, чия тренерська кар’єра починалася в Малині. Скажіть, а які для Вас найпам’ятніші, якісь знакові зустрічі під час інтерв’ю?

— В принципі, я пам’ятаю всіх, з ким доводилося робити інтерв’ю. Але дві такі зустрічі були не просто знакові, а навіть етапні чи епохальні для мене. До цих людей я прийшов зі своїм чітким розумінням певних соціальних та історичних процесів. Після розмови з ними я вийшов абсолютно з іншою думкою. Такими людьми стали для мене В’ячеслав Чорновіл та Слава Стецько. Якщо з В’ячеславом Максимовичем Чорноволом до цього інтерв’ю восени 1998 року ми кілька разів перетиналися й візуально були знайомі, та й погляди В’ячеслава Максимовича мали вже велике поширення в суспільстві, то Слава Стецько для мене була напівміфічною особою…

— …Що так?

— Слава Стецько була лідером Конгресу Українських Націоналістів, дружиною історичної постаті — Ярослава Стецька, близьким соратником Степана Бандери. Домовленість попередня була з нею на півгодинне інтерв’ю (в принципі це нормальна практика), але ми з нею в кабінеті офісу КУН на Ярославовому Валу в Києві проговорили майже … шість годин. На самому початку розмови пані Слава зауважила, що півгодини — це обов’язковість. Але якщо їй буде цікаво зі мною вести бесіду, то час необмежений. Майже так і вийшло.

— І про що говорили?

— В інтерв’ю для тижневика «Твой Мариуполь» увійшли відповіді на протокольно узгоджені питання. Але під час розмови у нас тематика була дуже широка — політика, економіка, ідеологія, побутове життя, родина, кохання, спогади про Степана Бандеру та інших соратників з ОУН тощо. Слава Стецько в одній фразі змусила мене переглянути сенс націоналізму взагалі як теорії та українського націоналізму зокрема. Я й зараз ці слова часто повторюю і студентам, і просто співрозмовникам, коли мова заходить про націоналізм.

— Що то були за слова?

— Слава Стецько сказала, ще задовго до сьогоднішніх подій, наступне: «Українські націоналісти не воюють з російським народом. Росіяни мають таке ж право на свою культуру, мову, територію та державу, як і інші народи, зокрема й ми — українці. Українські націоналісти щиро і нещадно борються з російським більшовизмом». Потім ми із пані Славою перетиналися кілька разів, і проводити лікнеп для мене з питань націоналізму не потрібно було. Про єдине жалкую — ні з В’ячеславом Чорноволом, ні зі Славою Стецько в мене нема жодної фотографії. Та це були незабутні і знакові зустрічі.

— Ви згадали про тижневик «Твой Мариуполь». Що це був за проект, який Ви, якщо не помиляюсь, очолили?

— Малинчанин Олег Толстенко, а ми були друзями дитинства по спортивній школі, запросив мене в гості до Маріуполя, де він мешкав. Там і розповів про свою ідею створення міської газети. Після тривалої розмови я погодився йому в цьому допомагати. Перебрався у місто святої Марії, і взявся з Олегом втілювати проект у життя. До речі, назва тижневика народилася з підказки малинського журналіста Валерія Марченка. Той, маріупольський, журналістський досвід для мене став дуже корисним і знадобився у подальшій професійній діяльності та журналістському хобі.

— У мене ще одне несподіване питання. А як Вам, мешканцю Малина, вдалося стати членом Національної спілки журналістів України від «Житомирського вісника» і входити до первинного осередку Спілки цього тижневика?

— Справді цікавий випадок із моєї біографії. Це був 1997 рік, і я доволі тісно співпрацював із «Житомирським вісником», хоча публікацій моїх там було й не багато. Редактор Раїса Стецюк запропонувала вступити до Спілки. Я дав згоду. А далі формальності — і квиток отримав із рук легенди обласної журналістики Володимира Киричанського. У нас з ним по життю було чимало зустрічей, розмов, дискусій, але завжди дружніх та приємних.

— Ви мали чимало хороших «хрещених» батьків від журналістики. А чи не думали після завершення наукової кар’єри повністю піти в журналістику?

— Несподіване, але цікаве запитання. Ну, по перше, неможливо завершити наукову кар’єру в принципі, бо навіть на остаточній пенсії ти залишаєшся науковцем. Та й часто після смерті справа вченого продовжується в нових дослідженнях. Що ж до мого професійного хобі — журналістики, то воно гармонійно поєднується з наукою. І наука, і журналістика стали в мені єдиним цілим. Отож, нікуди я від вас, журналістів, не подінуся…

— Сподіваємось, а поки що щиро дякуємо за інтерв’ю й бажаємо подальших успіхів та плідної співпраці із «Соборною площею».

Розмову вела

Світлана ВОЖДАЙ.