Як часто ми, жінки, чуємо у дні народження чи з якої святкової нагоди, окрім звичних побажань щастя-здоров’я ще й маленький довісок до цього: «І простого тобі жіночого щастя!»…Ніби якщо щастя — наше,  жіноче, то воно має бути звичайним і  невибагливим,  приземистим та трохи буденним, як випрана десятки разів домашня сукня. І саме з таким, простим, щастям (а не з яким іншим) жінка чомусь стане по-справжньою щасливою. А може щастя ніколи не буває і бути не може простим, як непростим є наше життя? Особливо жіноче, з щоденними клопотами і переживаннями, хворобами, різними проблемами… І, як сонячний зайчик, серед тривожних думок, коли-не-коли блисне спогад: «А я ж хотіла бути балериною!»…Хіба не так буває з нами, жінками?

У переддень Восьмого березня наша розмова з жінкою, яка дійсно у дитинстві хотіла стати балериною, пов’язала більшу частину свого  трудового життя зі спортом, проте стала відомою у Малині та за його межами як дитяча поетеса Людмилою Морар.

– Не лише балериною хотілося бути, —  уточнює,  посміхаючись співрозмовниця. – Мріяла стати лікарем. Пам’ятаю, у дитинстві лікувала домашніх тварин, птицю – все у всіх гоїлося та заживало.

– То може, до лікування у Вас були природні здібності? – запитую.

– Хто зна. Мої прабабусі по обох лініях лікували людей. Одна була повитухою, інша – знахаркою. Остання і мене хотіла навчити усьому, чого вміла. Проте я ні-ні…Знаєте, лікувати людей таким способом– то треба бути сильною, а у мене були з дитинства проблеми зі здоров’ям.

Так сталося, що пані Людмила замість навчання у випускних класах  більше часу провела у лікарні. І лише на прохання тодішнього директора першої школи Адама Сісевича її виписали – на екзамени. Зрозуміло, знань для вступу до медичного інституту бракувало. Тому дівчина пішла трохи іншою професійною стежиною, вступила до Івано-Франківського технікуму фізичної культури.

 

Скажете, де лікарська справа, а де спорт? Так-так, зовсім неблизько. Але з дитинства маленька Люда, живучи певний з родиною на Прикарпатті, у Ворохті, активно ходила на гуртки та секції. І спортивна гімнастика була серед них не на останньому місці. А поштовхом до таких занять стала …любов батька. Він часто бавився зі своєю єдиною донькою, вигадуючи різні спортивні вправи.

Пізніше, навчаючись у першій школі Малина, Люда (звільнена від фізкультури за медичними показниками) під керівництвом вчителя таки вела позашкільні заняття  зі спортивної гімнастики з меншими школярами.

– Що давав Вам спорт? —  запитую.

– Спорт – це не лише захоплення, він дуже дисциплінує, — чую у відповідь. – Допомагає доводити почату справу до кінця.

Людмилу кликали працювати за фахом після закінчення технікуму до Калуша — міста, що на північному заході Івано-Франківської області. Проте вона повернулася на Житомирщину та працювала вчителем фізкультури в Володар-Волинську.

Спорт супроводжував її трудове життя й надалі. Чотирнадцять років Людмила Петрівна працювала спортивним інструктором на Малинській швейній фабриці та на заводі «Прожектор». Змагання, протоколи, організація командних виступів, поїздок, виробнича гімнастика – все це лягало на її плечі як спортінструктора.

– Аби людина «загорілася» спортом, — згадує співрозмовниця, — це ще треба було уміти. Адже зазвичай працівник, який приходить на роботу, хіба зізнається у спортивних уподобаннях?

– Чим займаєтеся? — питала.

– Нічим, — чула у відповідь. — От тоді вже й пропонувала наші спортивно-заводські «секції»: шашки, волейбол, футбол, теніс. Не останню роль зіграли й мої організаторські здібності, які проявлялися ще під час навчання в технікумі.

До слова, навчаючись, я  не одноразово була ведучою на вечорах, співала, писала сценарії до вечорів та в профспілці технікуму відповідала за культурно-масову роботу. Такий же напрямок вела на швейній фабриці та на «Прожекторі».

«Попелюшка» − так жартома прозвали студенти після того, як цю пісню заспівала на «Вогнику». На одному з таких вечорів відпочинку зустріла свого майбутнього чоловіка та батька дітей: доньки Катерини та сина Тараса.

Але на жаль, серйозна хвороба —  розсіяний енцефаломієліт, яка сталася з нашою співрозмовницею у  самому розквіті років, не дала змоги жінці продовжити звичайний активний ритм життя.

– Я завжди могла ходити на високих підборах, а тут — неслухняними стали пальці, — згадує пані Людмила. – Інші неприємні симптоми і вердикт лікарів: ти не зможеш більше працювати! Потім – лікарня…Все моє подальше життя  — це періодичне лікування, обмеження у їжі, дотримання певних, постійних правил, пігулки…

Як же з цим жити?

– Отак і живу, — чую у відповідь. – Не думаю про хворобу. Як тільки почнеш згадувати, де болить і як це погано, все! Хвороба тебе здолала! А так не має бути! Я буду сильнішою за неї!

– Хіба Вам не хочеться себе пожаліти-пошкодувати… Ну хоч іноді? – дивуюся.

– Ні! – категорично. — Я не звикла до цього. Погано? Випила пігулку, полежала… Встала і написала вірш чи оповідання.

От так помаленьку в розмові ми й дісталися ще до одного захоплення пані Людмили  — писемної творчості. Складати власні вірші вона почала ще зі  школи. А поезія для дітей з’явилася, коли маленькій хворій внучці треба була допомога. Хіба було коли тоді самій хворіти чи розклеюватися? Та й досвід мала педагогічний: вісім років працювала у школі та у дитячих яслах.

Відтак перші слова та дитячі вчинки онучки Юлі спонукали до написання дитячих віршів.

А потім… Потім були творчі об’єднання «Посвіт», «Радосинь» при Національній Спілці письменників України, спілкування з різним колом людей: поетами, письмениками, видавцями, редакторами. Конкурси, поїздки, нові друзі… Ну і нагороди та визнання. Та найбільшою радістю для автора, звісно, є моменти, коли тримаєш у руках своє видання. Відтак, дякуючи відомому письменнику і редактору Дмитрові Чередниченку вийшли друком перші дитячі збірки Людмили Морар «Мріями – завіями» та «Весела сімейка». Остання збірка була високо оцінена на Літературному форумі. Людмила Морар стала лауреатом  премії  В. Коцюбинського.

Вірші були надруковані в збірках та журналах «Промінець», «Веселка», «Вухо- лапо- хвіст», «Радосинь», «Мамине сонечко», «Маленька фея» та багато інших виданнях.

У 2014 році вийшла друком гарно ілюстрована книжечка для найменшеньких «Колисанки – забавлянки».

Через п’ять років на світ з’являється ще три збірки: для дорослих  проза та вірші «Я слухаю зорі»,  дитяча  розмальованка «Місяць в зиму перебіг» та «У крамниці – небилиці». Таким чином Людмила Морар має шість книг, виданих власним коштом. Чи багато їх нині у пенсіонера?

У домашній бібліотеці Людмили Петрівни – море художніх книг. Всі вони читані-перечитані. Поряд стоять класика та сучасна література. Жінка, зізнається, дуже любить Михайла Стельмаха, Лесю Українку, Марію Матіос та інших.

А ще… Чільне місце у домашньо-господарчій бібліотеці займають папки з вирізками з журналів для жінок. Тут і викрійки, і схеми для плетіння спицями та гачком, книги відповідної тематики.

Виявляється, пані Людмила гарно шиє і плете. Колись, пригадує, її молода сім’я не мала особливих статків. Ручне плетіння та шитво непогано виручало. А ще у неї є збірник з рецептами різної випічки

— У мене ж гості часто, — посміхається.  —Як не пригостити чимось солодким? Взагалі я люблю готувати і консервувати на зиму. Як же без цього?

Весна — час думати про городину. Про це у будинку пані Людмили нагадує насінна картопля, що вже вигріває боки у ящичку. Посіяно зерня овочів на розсаду, а ми, розмовляючи, розглядаємо знімки різних квітів господи у мобільному телефоні співрозмовниці. Чого у неї тільки не має на клумбах! Від первоцвітів – до осінніх хризантем… Все літо квітує краса біля будинку.

І все то потребує дбайливих рук і любові. Ця любов сягає дитинства, де так хороше було у бабусі Марії з Нянівки. Ця любов зміцніла поряд з чоловіком та батьком її дітей. Ця любов зрощена у постійній боротьбі з хворобою…

Ось яка вона, непроста жіноча доля. Чи має у ньому місце просте жіноче щастя? Якщо воно і є (а таки хочеться сподіватися на це), то воно аж ніяк непросте, а виборене у життєвих негараздах, загартоване спортивними звитягами, виплекане у творчості, серед квітів та городини, окрилене щирістю друзів.

– Жінка – це всесвіт, — резюмую нашу бесіду пані Людмила. – А всесвіт безмежний… Кожна жінка своїми  руками  може обійняти цілий Всесвіт.

Юлія СТАШЕНКО.