Від рукопису до презентації

З початку року відбулося аж три презентації нових книжок. Для малого міста така активність надзвичайно респектабельна.

У січні цикл презентацій відкрила школа мистецтв зустріччю із Галиною Власенко, благословивши у світ четвертого вже збірника пісень, де представлено її композиторську творчість, а поетичну (тексти пісень)— авторів-земляків.

А в лютому естафету перейняла поетка-дебютантка Наталка Єфименко, презентувавши там же — у МШМ — свою першу збірочку «Я вірю в силу доброти».

І лише тиждень від цієї події відділяє нова презентація: відома у місті й нашому краї авторка (особливо — творами для дітей) представила минулого тижня своїм читачам вже дорослу прозу і поезію. Малинчани вітали її у залі районної бібліотеки імені В. Скуратівського з виходом шостої книжки.

Наші автори — і дебютанти, і досвідчені — виявляють неабияку наполегливість і організованість у досягненні мрії. А бачити свої твори виданими — благородна, амбітна і виправдана мета. Бо якщо Бог обдарував, митець чи аматор має бути почутим, побаченим, прочитаним і проспіваним.

Варто потиснути руку усім трьом панянкам і за виняткову самостійність у вирішенні питань, що мали б бути клопотом структур і організацій, які покликані чи уповноважені супроводжувати підготовку, видання і популяризацію книжок. Однак то було ознакою минулої епохи. Подібним чином вдається окремим маститим авторам бути з читачем завдяки зусиллям Національної спілки письменників України та її регіональним представництвам.

Три авторки, представницітрьох поколінь, були і лишаються свідомими того, що якщо вони самі не подбають, то книжки їх ще не скоро потраплять до читача. Бути читаним-чутим у соціальних мережах, де, наприклад, Наталя і Людмила публікують свої вірші, а Галина може познайомити з піснею, — недостатньо. Книжка — це вже інший, вищий статус.

Сам собі імпресаріо чи заслуги працюють на автора?

Було б не об’єктивно стверджувати, що всі малинські автори видаються винятково за власний кошт і власними організаційними зусиллями. Загальна картина появи на світ видань місцевих авторів — строката. Хоча певні закономірності таки випукло визирають.

Щодо кількості виданих книжок і їх тиражів найбільш щастить маститому Василеві Сташуку. Адже перші із них почали виходити ще в радянському літературному контексті.

Авторитет і відомість є значною послугою авторові у намірах видати книжку, коли тебе вже читали, знають. За умов радянського літературного редагування, прискіпливого ставлення до якості і художньої вартісності текстів зароблений літературний авторитет працював як залікова книжка на студента. Перший курс і перший семестр другого гризеш науку до втрати притомності і суцільних «відмінно» і «добре», а потім нарешті приходить віддача: прихильність викладачів, інерційні оцінки і заліки автоматом. Так і в літературі було.

Отже сьогодні ми маємо єдиного розкрученого, так би мовити, автора-земляка з таким статусом. Хоча і він, гадаю, не багатий на літературних агентів чи імпресаріо. Мусить також сам в нових ринкових умовах почасти пробивати кригу літпроцесу, дарма що має на борту корабля творчості пафосну назву «Відомий». Зараз і відомість буває лише кращими погодними умовами на шляху від рукопису до друкованої книги.

Цим би шляхом міг постійно рухатися до читача і Василь Скуратівський, якби Бог відміряв йому більше життя. Але добре, що свого часу його «Берегиня» зробила настільки популярним, що в Україні немає жодної бібліотеки, де б не було книжок нашого етнографа і письменника.

Проте його книжкова спадщина особисто у мене викликає стурбованість. Адже у світах неукраїнських, якщо котрась книжка стала бестселером, її видають і перевидають знову. Та чи так відбувається з «Берегинею» й іншими книжками Василя Скуратівського? Хіба ж не можна було б перевидати автора українського бестселера, на якому піднявся дух національної самосвідомості і самодостатності кількох поколінь, за рахунок, скажімо, тих же програм фінансування і видання так званих соціально значущих книжок?

Соціально значуща література як страховка… не для всіх

А що то воно таке — соціально значуща література? Кажучи просто — книжки які мають бути корисними (з точки зору тих, хто фінансує) і читаними (з точки зору тих, хто читає).

За останнє десятиліття із місцевих авторів у такий спосіб був виданий лише Василь Сташук і, здається, не раз. Гадаю, його нові книжки включали до плану видання на рівні Житомирської ОДА за рекомендацією обласної організації НСПУ. Отже навряд чи варто хвилюватися і за долю наступних нових книжок земляка, які він ще напише.

Сам письменник не раз заохочував молодших авторів-дебютантів «Треба видаватися!». Чи обмежувалося це заохочення словами, чи наближало перші книжки малинських аматорів у інший спосіб, інформації не маю. Але відомо, що не без сприяння Сташука з’явилися книжки прози і поезії Миколи Скуратівського (хоча ця інформація із розмов у літературних колах Малина, а не з документальних джерел).

Як би там не було, але Микола Скуратівський якщо і мав певну підтримку, витратив і сам чимало зусиль та часу на дополіграфічну підготовку своїх книжок. Тобто виконував функцію комунікатора між всіма ланками на шляху книжки від рукопису до друку.

Подібний досвід набувають більшість малинських аматорів-літераторів, які почули в собі впевненість і потребу конвертувати творчість у книжку.

Рукописи і горять, і губляться, і крадуться

Але це не той досвід, який додає снаги авторам. Натомість виснажує і відволікає від роботи за письмовим столом. А це і є основна місія письменника — писати!

Проте йому доводиться брати в свої руки і долю майбутніх книжок, щоб рукописи не потліли у скринях. Бо то тільки у містичному світі рукописи не горять. Рукописи губляться, зникають, не повертаються читачами авторові…

Така доля спіткала і рукописи наступного у рейтингу теми місцевого автора Віктора Михайленка. Його багато хто вже називає народним поетом. Сам себе він, навпаки, настирливо називає «ніякий я не поет». Хоча людям подобається перший титул — народного. Настільки народного, що скоро його, як українські народні пісні, доведеться збирати по куплетах у носіїв знань про його талант.

Якогось дня нещодавно застала його за переписуванням віршів зі старезних шпаргалок. Запитала, що відбувається. А виявилося, що зникли відразу два загальні зошити з його віршами. Великий доробок! Тому нишпорить, щоб віднайти хоча б перші чернетки і надзьобати, відновити рукопис.

Хтось узяв і не повернув одного зошита, зник і другий. Або просто загубилися ті легендарні товсті рукописні щоденники, з яких він своїм неповторним виконанням видобуває такі ж неповторні і популярні в народі тексти.

Дуже прикро, хоча і приємно водночас, усвідомлювати, що Віктора Михайленка рознесено на цитати; його пам’ятають у Малині і за межами всі, з ким він працював як педагог і режисер або кому він читав свою поезію. Та просто бути на вустах — почесно, звичайно. А ліпше — вдома на письмовомустолі чи в публічній бібліотеці — у вигляді книжки, гарно виданої, повної і не розгубленої на сторінки, які так вразили, бо ними було устелено підлогу робочого кабінету колеги.

Кому має дати в зуби письменник?

Відволіклася, мабуть. Хоча, цей відступ про долю творчості талановитих літераторів, піснярів, журналістів — оповідь символічна. Її можна було б узагальнено назвати «Загублені наші».

Чи ще таки не загублені?

Те світло впертості і впевненості у своїх силах є гарним взірцем для решти малинських авторів. Адже той факт, що окремі знайшли сили і засоби для видання вже не першої і навіть не другої книжки, свідчить про те, що вони дали в зуби негараздам сучасного книговидання і не шукають опори в хистких бюджетних потічках на фінансування видань місцевих авторів.

Можна позаздрити наполегливості і цілеспрямованості ЛюдмилиМорар, яка видала шосту книжку! Всі шість книжок підготувала і видала, заощаджуючи на невеликій пенсії! Брала кредити, відмовляла собі, мабуть, у багатьох речах, оплачувала роботу художників, які ілюструють її книжки для малят тощо. Потім сама продавала і продає видані книжки потенційному читачеві.

Проте так хочеться, щоб її приклад самоінвестування і самоорганізації видавничої справи не переходив у сталу тенденцію. Адже цей приклад говорить про чесноти авторки, але аж ніяк не про чесноти видавничої галузі місцевого чи державного рівня.

Ділитимуть пиріг у 15 тисяч на всіх?

Є гарна новина. Цьогоріч міський бюджет має для видання за отим кодовим визначенням «соціально значущої літератури» 15 тисяч гривень.

Поцікавилася подробицями у заступника малинського міського голови Лесі Сніцаренко. Їх, подробиць, небагато, однак з ними картина більш-менш виразна. Кошти будуть освоєні до кінця цього року. Їх розпорядником є відділ культури виконкому малинської міської ради. І ще взагалі не йшлося про відбір авторів, гідних бути виданими за ці бюджетні кошти.

Традиційно на місцевому рівні такі доволі невеликі кошти прагнуть спрямувати на альманахи, колективні збірки. Принаймні існування цілої низки таких альманахів схиляє мене до такого висновку. Отже, логічно, наприкінці року буде сформовано колективне видання місцевих авторів. Точніше — міських авторів.

Хочеться вірити, що і районний бюджет вділить стільки ж грошей і для авторів, що мешкають у селах Малинщини.

Хто займатиметься формуванням контенту нового альманаху, поки не відомо. Гадаю, що місцевим літераторам скажуть про те, хто опікуватиметься популяризацією їх творів і підготовку книжки.

Маю міркування, що можна було б видати одну повноцінну збірку одного автора. Скажімо, того ж Віктора Михайленка. Чом ні? Чи Костянтина Стрільчука, який ніколи, як і його колега по школі-ліцею Михайленко, не виявляє наполегливості щодо збереження свого творчого спадку у вигляді якісного видання?

Або дати дебютувати у циклі цих соціально значущих видань Ганні Ленок. Стало відомо, що зараз підготовка рукопису перебуває на стадії літературного редагування.

Рятуйтеся — кличте редактора!

О! Щодо літературного редагування і редагування взагалі. Особливо — коректури. Дві біди сучасних видань наших авторів. Відсутнє як таке літературне фахове редагування. Відтак до книжок, як дебютних, так і наступних, потрапляють твори, які не мають художньої цінності. Почасти тексти, навпаки, є свідченням графоманських чи епігонських нахилів, які властиві навіть для досвідчених авторів. Це перша біда. І ще не повістю змальована.

У першої біди є чимало інших рис. Бідна мова, одні і ті ж повторювані художні прийоми, мовні звороти, сталі конструкції. Автор пише натхненно і не помічає «заковзаності» мови, часом не зважає на часто експлуатовані одні і ті ж фрази, образи, епітети. Читач «ковтає» продукт, бо поділяє настрій і натхнення, щирість і емоційність автора, тому мовна і художня якість відступають на другий план, у тінь, а звідти вже і носа не висовують. Адже прозвучали оплески і фанфари! Отже автор автоматично визнаний.

Яка ж друга біда наших авторських видань? Аматорська і часто безвідповідальна коректура. Часто читаєш на титульній сторінці: «в авторській редакції». Якщо автор досвідчений, то авторська редакція має бути бездоганною. Та де там! І в грамотних маститих авторів трапляються огріхи, буває, що ледь не на кожній сторінці!

Зрозумійте, недарма ж у видавництвах працювали цілі «цехи» літредакторів і коректорів. Саме тому, що автор не здатен аж так зосередитись на грамотності подачі тексту, як неавтор. Авторові болить кожна буквочка, бо він її виплекав і виплакав. А редакторам і коректорам важливо не те, що пережив автор, а те, що має пережити читач — щоб той раптом, навпаки, не плакав, виявивши недбальство в мовних і літературних одяганках вірша чи оповідання.

Допоможи літератор літераторові

Тим часом, сучасні книжки, видані авторами самостійно чи за спонсорські кошти, рябіють авторськими мовними помилками і механічними друкарськими огріхами. Тому прикро, що не лише творчий доробок земляків, а і їх помилки стануть надбанням читача.

Особисто мене як читача ображає ця сучасна тенденція — видаватися без фахового редагування. Перша причина: я сам собі редактор. Друга: відсутність коштів на редагування. Остання зустрічається частіше. Автор ледь назбирує гривень для верстки і друкарні, а тут ще коректура, редактура!

Тому у вузькому колі малинських літераторів трапляється, що вони один одному підставляють плече. Особливо ж, якщо серед них є філолог чи журналіст з добре натренованим оком. Тому авторам у Малині не варто соромитися і пробувати шукати у своєму ж товаристві редакторів. Бо краще так, ніж потім сором’язливо опускати очі перед читачем.

А цього не уникнеш. Помилки тексту раз і назавжди нівелюють цінність його. Концентрація уваги на думці, на ідеї розріджується. До літератури не можна застосовувати компромісний лозунг «І так піде!» або «Не стріляти ж із нього!». Не піде, а поцілить у тебе ж.

Зберімося всі у коло!

Але давайте про хороше. А хороше у нас те, що маємо нині ціле товариство авторів, які через відсутність їх книжок залишаться обділеними.

Добре, що знайшлися друзі і допомогли видати двічі поезію Сергія Дехтяренка. А його землячки — Наталка Дідківська, Людмила Недашківська не мають книжок і, либонь, таких друзів, як Сергій.

Добре, що свого часу була видана книжка оповідань Ніни Петренко (хоча і без презентації чомусь). Виходу видання посприяла «Соборна площа».

Добре, що свою нішу знайшла і навіть розвинула Ольга Гура. А починала вона теж із малої першої збірки поезій, та нині її книжки видані якісно. Та і вміст їх повноцінний Казки Ольги з її ж піснями гарно ілюстровані, розкішно видані.

Добре, що має вже цілу добірку талановитих коротких іронічних оповідань Антоніна Глущенко. Настане час і для них, повірте.

Добре, що можна сподіватися хоча б, що Світлана Дідківська, донька Євгена Грищенка, рано чи пізно видасть свої добре зліплені гуморески. Перейнявши талант від тата, вона поруч із Костянтином Стрільчуком та іншими малинськими гумористами, тримає планку в даній царині.

Згадавши її батька, шкодую, що немає повного видання його творів. Він устиг видати свою єдину збірку поезій «Ініціація». А Світлана мріє про народження більш повної книжки, бо не всі вірші Євгена встигли з рукописа навіть перейти в комп’ютерний формат.

Жалкую і за книжкою, яка б могла порадувати читачів Валерія Марченка. Його фейлетони, памфлети й нариси склали б прекрасну самобутню збірку. Валерій умів ушкварити словом, як ніхто інший. А вірші! Він писав надзвичайно зрілі тексти, повторюючи при згадці про книжку віршів: «Все вартісне було написане до мене, а я так — бавлюся…». Ой не бавився! Повірте моєму смаку. Кажуть, є десь у сина його зошит із віршами. Аби ж не згубився, як у Віктора Михайленка.

У сенсі збереження творчої спадщини пощастило покійному нині Валерію Лісовському. Адже його син Богдан популяризує творчість батька: його вірші і пісні звучать у школах і клубах Малинщини. І добре, що їх було видано свого часу гарною у твердій обкладинці книжкою із нотами, спогадами друзів і соратників поета надодачу.

 

Грант, краудфандинг й інші друзі письменників

Перепрошую, якщо у контексті теми когось із авторів не згадала. На меті мала пожвавити інтерес малинської публіки до літературного життя, особливо — до галузі видання книжок, яку здебільшого розвивають самі ж письменники на шляху від аматорства до професійної зрілості. А щоб така зрілість була забезпеченою і респектабельною, хочеться турботи меценатів, влади, бюджету. Бо йдеться не про респектабельність у вигляді читацького інтересу, читацької віддачі, яка можлива, коли є книжка.

Варто порадити нашим авторам і про таку можливість, як грант, різноманітні програми сприяння книговидавництву чи творчості окремих письменників. Пильнуйте: у мережі постійно циркулює інформація, яка відкриє вам можливості видати книжки.

Є ще одна лазівка. Краудфандинг! Це збір коштів на підтримку та розвиток проекту, ідеї чи виробу. Так збираютькоштистартапери. А видання книжки — втілення свого ж проекту, стартапу. Є доволі інформації, про те, як рухатися цим шляхом. Уперед!

Проте грант і краудфандинг — для впевнених у собі сміливців. Треба бути чесним перед собою і людьми, заявляючи, що твоя книга варта бути видано.

Бажаю успіхів. Собі — в тім числі.

Ірина КРИМСЬКА.