Або скільки коштує безпека пасажирів, совість водія та перевізника, підкуп поліцейських та захист потерпілого?

«На Київщині автобус із пасажирами злетів з дороги. У ДТП постраждало троє пасажирів автобуса. 6 лютого ввечері в смт Пісківка в Бородянському районі на трасі Київ-Ковель сталася дорожньо-транспортна пригода за участі пасажирського мікроавтобуса.

Про це повідомляє Патрульна поліція Київської області.

За попередніми даними, 46-річний водій пасажирського автобуса Mersedes-benz, рухаючись в напрямку міста Ковель, не врахував дорожньої обстановки, не вибрав безпечної швидкості руху та здійснив з’їзд з дороги на узбіччя».

Це єдина інформація, яку вдалося відшукати на просторах інтернету, про ДТП, яка сталася 6 лютого й про яку більшість малинчан, як виявилось, і не чули. В інформації, правда, допущена неточність — маршрутка прямувала не в бік Ковеля, а з Малина на Київ, та й щодо віку водія є великі сумніви… Втім про все по порядку.

На жаль, я була пасажиром тієї маршрутки й стала однією з потерпілих. Причому, «перелетівши» з місця одразу за водієм в кінець салону, отримала найбільші травми — крім численних гематом, про розміри яких можна судити з фото (і це далеко не всі), в мене діагностували й перелом двох ребер. Щоправда, не одразу, але про це теж трохи згодом.

Від того жаху, певне, відходитиму ще довго. Хоча починалося все на досить таки позитивній ноті — я з друзями збиралися летіти на давно омріяний відпочинок до Єгипту. Виліт з Борисполя був о 7.25 наступного ранку, отож вирішено було, що я доберусь останньою маршруткою з Малина до Клавдієвого, а звідти, заночувавши у друзів, усі разом поїдемо до Борисполя.

Пасажирів на останню маршрутку, о 18.30, виявилось небагато — восьмеро. Тому, замовивши заздалегідь місце посадки «по броні» біля фабричного світлофора, я зручно разом із валізою вмостилась на передньому сидінні, одразу за водієм. Погода цього дня не тішила — пішов дрібний мокрий сніг, асфальт вкрила ожеледь, але душу гріло омріяне: завтра вдень уже буде сонце, море і… Та вже хвилин за сорок після виїзду з Малина свідомість прорізала єдина думка: «Ну ось і приїхали…»

Виїхавши на «варшавку», водій одразу додав газу, обганяючи то одну, то іншу фуру. «Слизько ж! Куди летиш!» — хотілося зробити зауваження, але… Проминувши зупинку «Пісківка», встигла лишень сказати: «Ми на зустрічній! Зараз злетимо!» Проте водій, склалось враження, мене не чув. Принаймні він ніяк не відреагував, навіть не намагався вивернути кермо чи загальмувати — машина просто неслась і лиш, коли я відчула перший удар, до свідомості донеслося водійське: «Тримайтеся!..» Ота моя єдина думка: «Ну ось і приїхали…», нестерпний біль і чорне провалля в свідомості.

З нього вивела чиясь фраза: «Пасажирські дверці заклинило. Вибирайтеся через водійські…» В салоні метушились люди, певно, інші пасажири. «Отже, живі?» — дійшло до свідомості. Але спроба підвестись віддалась гострим, ніби ножем різали по живому, болем. І тільки згодом я зрозуміла, що знаходжусь не на своєму місці, а майже в кінці салону маршрутки.

Якісь чоловіки таки допомогли мені вибратись на дорогу. «Телефон! Знайдіть мій телефон!» — благала я, переживаючи за дітей — що інформація про ДТП надійде до них, у Малин, швидше і налякає. Телефон знайшли, дітей заспокоїла, і лиш потім помітила, скільки небайдужих людей, що проїжджали повз, зупинились, аби надати нам допомогу. Саме вони викликали й «швидку» і, певне, поліцію.

«Швидка», одразу три машини, приїхали швидше. Першому почали надавати допомогу хлопчині, в якого з голови текла кров, а по щоках — сльози… Ще одному хлопчині хтось протягував вологі серветки — кров точилася з долоні. В мене ж пульсувала єдина думка: «Жива! Слава Богу, жива!» Проте дихати чомусь було важко, як і ступити зайвий крок.

З оціпеніння вивів лікар «швидкої»:

— Вам допомога потрібна?

— Не знаю. Я друзів чекаю. Мене зараз заберуть…

Та, певно, для досвідчених медиків це прозвучало непереконливо.

— Дайте мені їх номер телефону, — попросив лікар.

Про що говорив з подругою, не чула, а потім дав мені свій мобільний:

— Їдь до Бородянки в лікарню, нам звідти буде ближче тебе забрати, — почула голос подруги. — А як, — зізналась вона лиш згодом, — було тебе посадити в «Швидку» й вивести з оціпеніння?..

Уже в машині «швидкої» лікарка зробила мені укол знеболювального й дала ліки від тиску, що скочив, виявилось, до критичної межі.

 

З приймального покою лікарні в Бородянці черговий лікар відразу відправив на рентген грудної клітини, попередньо діагностувавши її забій. Зробили швидко, хоч і неякісно проявивши, що потім зіграло зі мною злий жарт. При цьому не забули попросити заплатити за рентгенівську плівку. Та то були дрібниці, бо лікарський висновок: «Ребра цілі» прозвучав тоді для мене ой як обнадійливо: «Значить, я можу летіти?» — «Летіть!» Іще більше обнадіяв, що відпочинок таки можливий, і висновок іншого лікаря, котрий проводив ультразвукове дослідження внутрішніх органів: «Нирка ціла, селезінка ціла… Летіть, але потім обов’язково покажетесь…»

Знала б я, що насправді усе було не так райдужно, що два ребра таки зламані, а гематоми будуть такі!.. Чому цього не помітив (навіть на погано проявленій плівці це, як з’ясувалось опісля, таки видно) бородянківський травматолог, важко сказати — лікарська халатність чи щось інше?.. І чому, запитували опісля інші лікарі, мене одразу не оглянув невропатолог? Адже удар прийшовся й на голову — гематоми на ній теж не сходили кілька тижнів, а отже, не виключений був і струс мозку…

Але тоді, під дією знеболювальних і якоюсь незрозумілою ейфорією, що жива й неушкоджена після пережитого, я таки відважилась летіти. Іще в Борисполі, правда, закрались певні сумніви, коли почали проявлятись перші гематоми й слабшати, вочевидь, дія знеболювального, але до вильоту лишались лічені хвилини. Затим — майже 4,5 години льоту, які під дією нової порції знеболювального й заспокійливого майже проспала…

А далі почався справжній жах — нестерпний біль, який не давав змоги навіть нормально дихати, не те що сіпнутись, повернутись, сісти, встати… Гематоми ж по всьому тілу, які проявились через добу, змушували навіть не виходити з номеру, аби не травмувати психіку інших людей. Про свою я просто промовчу…

Для чого описую усе це? Для того, аби убезпечити від подібної участі інших. Бо після повернення додому на мене чекав іще більший біль — крім фізичного. Хоча спочатку вирішила все ж розібратись з фізичним, обстежившись у травматологічному відділенні однієї зі столичних лікарень. Найперший висновок: перелом 8-го й 9-го ребер, з невеликим зміщенням. Там то уперше й здивувались, подивившись на бородянківський «знімок», чому цих переломів не помітили тамтешні медики. Таке ж здивування було й у малинського травматолога, куди я вже звернулась за призначенням відповідного лікування.

Та, не встигла я доїхати з нашої поліклініки до центру міста, як мене наздогнали одразу два дзвінки з поліції. Виявляється, за службовим обов’язком наш травматолог змушена була повідомити на «102» про дану ДТП й мене, як потерпілу, що звернулась за медичною допомогою. Й ось тут почалося «найцікавіше» і, як на мене, не менш сумне.

Поліцейський з Малинського відділку, який буквально за кілька хвилин уже відбирав в мене пояснення з даного приводу, був явно невдоволений такою місією, бо хтось, судячи з телефонних дзвінків, на нього чекав, проте поводився він досить чемно. На відміну від свого бородянківського колеги, що чергував того дня на «102». Складалось враження, що я — не потерпіла, а злочинець.

Утім, таке ж враження було від спілкування з бородянківськими правоохоронцями й тоді, в день аварії, коли «нєкій» Смєщук-Смещук (прізвище, яке було названо на наше прохання після порції хамства, ми погано розчули) погрожував, тикаючи й ледь не кидаючись битися, прикрити нас у відділку, і тоді, мовляв, ніхто вже нікуди не полетить, і біль там пройде, і шок… Та головне не це.

Виявилось, що дані про цю ДТП навіть не були тоді внесені в Єдиний реєстр досудових розслідувань. І це не єдине «Чому?» до поліціянтів. Наприклад, якщо адвокат назвав це «фількіною грамотою» і «воздухтрестом», то чому тоді (і хто?) змусив мене написати заяву на ім’я командира батальйону патрульної поліції (регалії поки що упущу) заяву на призначення судово-медичної експертизи й передати її разом з підтверджуючими медичними довідками і т.д. маршруткою з Малина до Бородянки? Невже справді сподівались, що я вкладу оригінали й тоді, як кажуть, кінці в воду?..

Сподіваюсь отримати відповіді на всі ці питання згодом від компетентних органів, у тому числі й Департаменту внутрішньої служби безпеки Нацполіції. Хоча так не хочеться вірити у почуте від одного зі знайомих водіїв тих самих маршруток: «Та купили і їх (поліцію — прим. Авт.), і всіх пасажирів, що були тоді в маршрутці, не виключаю, що й лікарів… Бо чого б то машину вже на третій день зі штрафмайданчика віддали…»

Та ні, подумалось тоді. Мені стільки разів дзвонили за ці дні і з колл-центру «ZuBUStikа» (а саме його маршруткою я вирішила скористатись у той злощасний день), і представник цього перевізника Олександр Кучеренко — просили вибачення, обіцяли допомогти з лікуванням і навіть виплатити компенсацію за моральну шкоду (скріншоти з переписки й роздруківку дзвінків зберігаю).

Троє представників з боку перевізника і справді наступного після мого прильоту дня з’явились у мене на роботі (лікарняний, на жаль, дозволити собі не можу). Один з них представився тим самим Олександром Кучеренком, інший — водієм тієї самої маршрутки… І ось тут іще один стоп. Я зламала ребра, а не втратила зір чи пам’ять. Водій, з яким їхала я, був зовсім іншого й зросту, й тілобудови, та й за віком… Думаю, якщо справа дійде до суду, а я продовжую вірити в справедливість Феміди, перед Законом постане справжній винуватець аварії.

Сьогодні, проте, я розумію: добитись правосуддя самотужки мені буде нелегко. Адвокат, до якого спочатку звернулась у Малині за допомогою, на жаль, мені не по кишені. Та й пропозиція його — краще взяти, так би мовити, «відкупні», за які він поторгується, і лиш якщо це не вдасться, то справа буде скерована до суду — м’яко кажучи, не зовсім відповідає моїм моральним принципам. Тому я вирішила йти іншим шляхом.

Минулої п’ятниці в мене таки прийняли в Бородянці заяву про відкриття кримінального провадження за даним фактом й внесли відомості в ЄРДР. Тож почекаю рішення, а далі — по ситуації.

Дуже сподіваюсь, що відгукнуться й інші пасажири тієї маршрутки. Для них мій телефон — 097-64-84-075. Адже йдеться не про якісь грошові відшкодування, а те, що завтра ми, не маючи іншого вибору, знову сідатимемо в маршрутки цього перевізника і наражатимемо своє здоров’я та життя на небезпеку. А він не нестиме жодної за це відповідальності, або ж довести це буде вкрай важко. Чому?

Кожен автобус (і маршрутки, якими ми користуємось, в тому числі), виходячи на маршрут, має бути застрахованим. Цього принаймні вимагає Закон України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».

У разі ДТП, до речі, пасажир такого автобуса може отримати чималі кошти за шкоду, завдану його здоров’ю. Поліс покриває всі витрати, пов’язані з лікуванням. Застраховане також майно пасажирів. Тому, якщо під час аварії розбився, скажімо, телефон — страховка теж це має покривати. Передбачена законодавством і компенсація за завдану моральну шкоду — 5% від компенсації за здоров’я.

Але, щоб отримати всі ці виплати, водій або власник автобуса мають повідомити страхову компанію за три дні після ДТП. Із цього моменту потерпілий претендує на відшкодування.

Та коли я спробувала дізнатись, в якій саме компанії застраховані авто «ZuBUStikа» й чи звертався цей перевізник до страховиків із приводу даної ДТП, у відповідь — тиша, що знову таки дає підстави засумніватись, а чи є така страховка у нашого перевізника взагалі? Бо ж, якщо немає або ж поліс протермінований, то за цивільним кодексом такий перевізник має бути позбавлений ліцензії і права на перевезення. «ZuBUStik» же, тим часом, як свідчать розіслані цими днями клієнтам його колл-центру смс-ки, почав освоювати й ще один маршрут — Малин — Житомир — Вінниця — Хмельник. Отож, і його пасажири незастраховані, а значить і незахищені?

Чи не тому (про приховування прибутків промовчу) нам не видають і квиток? Адже будь він у мене, було б куди простіше «притягнути» перевізника до суду. А так, кажуть, нема квитка — немає доказів, що ви були пасажиром…

Докази, проте, є, і вони, за словами столичних адвокатів, які взялися за цю справу абсолютно безкоштовно, достатні, аби захистити мої права як постраждалого пасажира й, головне, покарати винуватця ДТП та недобросовісного перевізника. І наявність ліцензії та страховки у перевізника компетентні органи перевірять.

Пишу ж усе це для того, щоб інші, сідаючи в маршрутку до Києва, а життя змушує декого щодня їздити туди на роботу й з роботи, могли хоч якось убезпечити себе: не соромтеся до початку поїздки принаймні вимагати квиток… Хоча хай береже нас усіх Бог!

Світлана ВОЖДАЙ.