Якщо ви зараз прийдете до холу Пенсійного фонду, де зазвичай у кілька вікон ведеться прийом відвідувачів, відразу помітите зміни, які тут відбулися кілька тижнів тому. При вході стоїть термінал, над ним — великий монітор. З’явився і весняний дух у кольоровому вирішенні.

Персонал (спеціалісти, які обслуговують пенсіонерів) має під комірцями зелені шар-фики-хусточки. Десь я уже таке бачила, от не пригадаю — де?

Зеленою барвою потрапляють в око і окремі стенди з буклетами на актуальні теми.

Чом би й ні? Жвавенько так, концептуальненько.

Це все тепер зветься таким важким для вимови відсталого пенсіонера словом — брендбук. І про нього потім.

Треба зауважити, справедливості заради, що у приміщення Пенсійного фонду є свої суттєві плюси і мінуси. Великий плюс — він у середмісті. Ще один плюс — зручна форма комунікації, спілкування із фахівцями.

Великий мінус — дуже тісний хол, де і відбувається те спілкування. Тіснява завдає клопоту двом сторонам обабоки віконця комунікації. Там уже не раз бувало, що через задуху чи нервування комусь робилося зле.

Тепер до тієї тісняви внесли ще й брендбука!

Що ж це таке? Ну так, ви вже зрозуміли про зелені шарфики й новітню техніку. Зараз я розтлумачу краще. Та спершу викладу начиння терміну «брендбук» на ваші пенсіонерські очі в окулярах.

Насправді, брендбук — це просто! Це створення фірмового стилю. От якщо пенсіонерка «Н» відома своїми окулярами з товстими лінзами і кримпленовим пальтом крою початку 70-х — це і є її фірмовий стиль, тобто бабин брендбук. У ньому може бути ще, скажімо, паличка, яка дозволяє дошкандибати до базару чи пенсійного фонду, стійкий запах валідолу і саме джерело запаху у кишені тощо.

А брендбуки у контексті реформ і починань влади мають набагато респектабельніший вигляд. Там усі речі нові, нічим, крім бюджетних коштів, не пахнуть. (Проте я б руки повідбивала тим, хто їх кроїв, не враховуючи місцевих особливостей!). А ще їм властиві стійкі ознаки новітніх технологій і старих, як світ, владних амбіцій.

Проте увесь світ тримається на брендах і цим хизується. Від «Армані» до смажених у нашій «Троянді» пончиків, від некомпетентних осіб у високих кріслах до ямок, що пережили апгрейд, який насправді зветься ямковим ремонтом.

Так от. Президент пообіцяв, що лафа ямкових ремонтів віднині накрилася, але от епоха брендбуків тільки почалася.

Основною ознакою усіх брендбуків для усіх галузей, на які можна витратити гроші з бюджету, при цій владі є зелений колір. Особисто мене він не дратує. Мене і помаранчевий не дратував. Синій трішки напружував. А зелений — життєствердний. Для веселої пенсіонерки — саме те!

Не може не радувати і факт, що новітні технології покликані наблизити державу до народу, Пенсійний фонд — до пенсіонера. Причому надовго і надійно. Мене, наприклад, зблизило аж на три години. Саме стільки часу я провела у офісі державної страхової установи минулої п’ятниці.

Мене привела туди трудова книжка, якою я мала засвідчити, що припинила стосунки з попереднім роботодавцем. Спеціаліст за віконцем мав унести ці відомості до моєї особистої сторінки десь у нетрях електронного обліку пенсіонерів.

Але, перш ніж сісти біля віконечка, я (і тепер усі пенсіонери) мусила підійти до автомата (термінала), тицьнути в запропоновану послугу — тобто засвідчити йому, чого я прийшла: отримати довідку чи грошову допомогу, оформити пенсію чи внести зміни в пенсійну справу і т.д. Після цієї маніпуляції залізяка видасть талончика, як до стоматолога.

Ось я тицьнула, і зелений робот висолопив папірця з номером 44.

Отже, сорок четверта. Ніяких живих черг і отих «я на сікундочку, мені тіко запитати», «я тут була, хай озьдо та синя куртка скаже» або «моя черга он за тим паном, що вийшов». Ні! Віднині, щойно ти взялася за цього висолопленого білого номерка, твою долю визначено.

І все, що тобі лишається, пильно вдивлятися в електронне табло (дороге, мабуть, як плазмовий домашній кінотеатр!). На таблі гіпнотично рухаються номери. Зникають ті, прийом яких уже відбувається чи скасовано через відсутність клієнта.

Рухаються — зухвало сказано. Чому? А переконайтеся самі.

Я увійшла до холу о 14-й. Взяла талон із щілини терміналу. На ньому задокументовано час моєї появи в офісі.

Потім поринула в нудне очікування. За цей час один пан взяв талона та, зрозумівши, певно, як повільно рухається прийом, поклав талона прямо на дисплей терміналу і пішов. Посміхнувся на прощання і махнув рукою. Веселий пенсіонер. То був 46-й номер.

Трапилася ще одна пригода. Відвідувачка, яка взяла 43-й талончик у чемного автомата, теж покинула залу очікування. Бо витратила вже 2 години, а тепер мусила бігти на роботу, вхопивши облизня, бо час, на який вона відпросилася, вийшов. Отже, мені пощастило, бо так я швидше просунулася до віконця.

До віконця обслуговування я сіла о 15-й.

За час перебування у брендбуці атмосфера іноді згущувалася і навіть вибухала. У однієї відвідувачки увірвався терпець. Вона почала телефонувати на «гарячу лінію» і скаржитися туди на буцім некомпетентність особи, яка її консультувала. Винна у нервуванні клієнтки пані поводила себе, проте, украй коректно. А якими будуть для неї насправді наслідки дзвінка на «гарячу лінію», одному Богові відомо.

Як на мене, в апробації цих брендбуків варто обом сторонам біля вікна консультації бути терплячими і чемними. Цього разу нечемною виявилася відвідувачка. Навіть якщо спеціалістка зробила якусь помилку, так голосно і повчально вичитувати її на увесь зал — некоректно. На мою особисту, веселої пенсіонерки і навіть доскіпливої журналістки, думку.

Мені особисто було комфортно вести діалог із спеціалісткою. І пригнічувала тільки довжина того діалогу. Словом, біля віконечка я перебувала 2 години! Ті операції, які проводяться у процедурі внесення нових відомостей до моєї справи у базі даних, перевірять на витривалість навіть астронавтів. Скажімо, вона мала внести до мого файлу всі відскановані заново сторінки трудової книжки. І якщо я раптом знову працевлаштуюся і знову прийду на прийом, будуть ще раз скануватися всі сторінки допотопної старорежимної трудової книжки, а не останній запис у ній: «прийнята-звільнена»!

Не знаю, у якому відділенні нового брендбука лежить несесер із старими поточеними міллю циркулярами — проте отака правда.

Увійшовши до приміщення о 14-й, випурхнула з нього на крилах о 17-й! Мимохідь зиркнула на табло, зафіксувавши фактично в кінці робочого дня, що ще не пройшло і 50 записаних.

Арифметика проста. Якщо врахувати, що хтось скасовував свій запис, то не пройшло ще менше. Прийом вело троє. З тих щасливих 45-ти зі мною у їх числі кожній спеціалістці довелося обслуговувати по 15-ть.

Табло показувало номери до 60, взяті сьогодні на сьогодні. Та час невблаганно свідчив про кінець робочого дня. Отже, ті решта таки вже не втраплять на прийом! У підсумку: на прийом потрапило, об’єктивними будьмо, близько 40-45.

Співчуваючи невдачі решти, раділа втім, що мої три години відсидки у брендбуці не були такими вже аж нудними і невдячними. Обслуговували мене чемно. В черзі прочитала кілька глав цікавої книжки, встигла наговоритися із знайомою пенсіонеркою (саме вона не змогла скористатися своїм талоном, бо запізнювалася на службу).

Я подякувала і вийшла із пенсійного брендбуку в рідний простір міста, де так усе звично і теж має свої перевірені часом і новітні бренди: кінотеатр із зірваним дахом, непролазна вбиральня між будівлями пенсійного і податкової, годинник із музичним боєм на школі мистецтв, химерно як з перепою полатані тротуари, собачки із зеленими чіпами на вухах, зелена омела на старих деревах, зелені контейнери для сміття…

Скільки б брендбуків не вносили до міста, головне — залишаймося людьми. Бо людяність — бренд над брендами!

Новий брендбук

на собі перевіряла

Ірина ЛУЗАНЧУК