Якщо їхати «варшавкою» в сторону Коростеня, невеличке село Маклаївка Малинського району (донедавна — Жовтневе) видно відразу. Його одна, але довга вуличка так само відразу підказує, де і хто проживає. А коли мова заходить про 40-річного настоятеля місцевої церкви Кузьми та Деміана та Свято-Успенської церкви ПЦУ, що в Гранітному, отця Владислава, люди охоче показують, де живе батюшка зі своєю великою й дружною родиною.

Проте, коли під’їхав до невеликої чепурної хатинки священика, засумнівався, чи тут це? Бо на подвір’ї побачив звичайного чоловіка, що порався по господарству: виводив корову, овець, давав їсти гусям, курам… Зовні чоловік був схожий на простого селянина. Але його видавав робочий підрясник, густа борода. Приваблювали інтелігентний погляд та привітність…

Дізнавшись мету мого візиту, отець із задоволенням вирішив поділитися в ексклюзивному інтерв’ю журналісту «Соборної площі» про своє життя-буття, духовні вчення й ставлення до церкви людей, родину, цікаві й не зовсім характерні для священника захоплення…

— Отче, ви, знаю, не тутешній. То ж як опинились у Маклаївці?

— У мене родина — інтернаціональна, велика й дружня (посміхається). Мій батько — майор військової авіації, технік у відставці. Служив у авіаційному полку в Росії, Сирії, Мукачевому. Дідусь родом із Буковини. Мама — із Красноярського краю. Ми постійно їздили за батьком, де він служив. Тому народився я в російському Хабаровську, до школи пішов у Мукачевому. У Маклаївці ж свого часу проживала сестра моєї дружини з сім’єю. До речі, мій швагро також священник, нині — в Устинівці. А ще одна сестра дружини, Ірина, нині проживає в Афінах, де вийшла заміж за грека. Маю ще й рідного брата, котрий на три роки молодший від мене — Дениса. Він нині працює першим секретарем Посольства України у Великій Британії, раніше працював у Канаді.

— Чув, ви займаєтесь іконописом, граєте на скрипці. Звідки такі захоплення?

— У школі дуже любив малювати. З дитинства подобалось і як звучить скрипка, тому закінчив музичну школу, отримавши ази гри на цьому музичному інструменті. Цікавився, до речі, з дитячих років і ліпленням…

 — Але долю свою пов’язали не з мистецтвом, а з медициною, наскільки знаю?

— Так, після школи вступив на зубопротезне відділення Хустського медичного коледжу, де здобув фах зубного техніка. Після закінчення коледжу декілька років пропрацював у одній із приватних клінік Мукачева.

— А священником чому вирішили стати? Зубний технік — прибуткова ж професія…

— Так, але й шкідлива. В якийсь момент у мене різко погіршилось самопочуття. Лікарі були безсилі. Вирішив тоді просити Божого милосердя, молився у Почаївському монастирі й отримав зцілення. Це було тоді для мене, 21-річного, справжнім дивом. Я не розумів, як таке могло трапитись. Тоді й вирішив віддячити за це Всевишньому, пішов навчатись до Почаївської духовної семінарії…

Після закінчення її, у 2002 році був рукоположений у сан священника й направлений до вашого Жовтневого. Тут активно почав відбудовувати церкву. На це пішло близько п’яти років. У всьому тоді мене підтримувала моя дружина Наталія, котра родом із Івано-Франківщини.

 — Захоплювались іконописом коли почали?

— До цієї справи мене долучила сестра дружини, котра серйозно займається візантійським іконописом. Певний час я відвідував художню школу, але мені там було чомусь дуже нудно й не цікаво. Ірина ж мене ознайомила з темперною технікою розпису ікон, що значно важча за розпис олією й потребує неабиякого таланту та вміння…

— Але ж ви, знаю, швидко осилили цю справу?

— А куди я міг дітись, коли поряд такий досвідчений педагог, як Ірина (посміхається). Після того, як пізнав ази іконопису, почав активно малювати на замовлення. За короткий проміжок часу створив більше 50 різноманітних ікон, котрі нині прикрашають приватні колекції прихильників духовності та християнства у Києві, Львові, Тернополі, Вінниці. А одну з ікон я навіть виготовив на замовлення єпископа Константинопольського патріархату Іларіона, котрий свого часу вінчав моїх батьків у Португалії.

— Коли Україна отримала Томос, ви в числі перших перейшли з УПЦ Московського патріархату до ПЦУ…

— Ще під час навчання в духовній семінарії нас намагались «натаскати» промосковською ідеологією у духовних канонах. Мені вже тоді це не подобалось. А коли я справді усвідомив хто я, звідки, де моє коріння, якою нелегкою була історія нашої України, то однозначно вирішив, попри шалений тиск і ризик для себе й родини, перейти до Православної церкви України. Це сталось відразу після подій у Ворсівському Свято-Мико-лаївському храмі.

— У фейсбучній групі «МалинчанИ» дуже активно виступає Віктор Сєнік — ваш батько?

— Так, то він. Вони з мамою продали квартиру в Мукачевому й переїхали до нас, у Малин. Нині проживають у мікрорайоні «банкнотки». Тато зараз на пенсії, але не полишає свого захоплення історією України, звичаями й традиціями українців, нашою культурою, як і політикою та діяльністю відомих державників сьогодення й часів Київської Русі. Тому, до речі, батько й назвав свою групу в Фейсбуці «Київська Русь», де публікує статті на подібні теми, де знаходить своїх однодумців із різних куточків нашої країни й з-за кордону.

 — А ви, отче, чому вирішили повернутись до зубопротезування, адже бути помічником у лікаря-дантиста — справа не з простих?

— Так, звичайно. Будь-яка робота вимагає уваги, точності й знань. Але в зубопротезуванні мене захопила цікава історія цієї справи, тому я й вирішив знову взятись за цю справу.

— Що ж це за історія така?

— От ви знаєте, приміром, що археологи знайшли свідчення зубних хвороб і втрати зубів ще в стародавніх і доісторичних людей? Тобто необхідність протезувати втрачені зуби виникла практично із зародженням людства. Документально підтвердженим є факт існування в Єгипті близько 3 тисяч років до нової ери визнаної професії — зубний лікар. Звісно, в той час протезування зубів проводилося дуже рідко і, що теж зрозуміло, тільки для дуже багатих людей.

— Важко навіть уявити, з чого виготовляли тоді штучні зуби…

— Для цього використовували різноманітні матеріали. Найпершими були зуби звірів, підігнані за розмірами до людських. Трохи пізніше почали вирізувати зуби зі слонової кістки або кісток інших тварин. Використовували також золоті, срібні та навіть дерев’яні зуби. Проте в ті часи протези не одягали на коронкову частину зуба, як нині, а просто скріплювали їх із зубами, що залишилися, золотим або срібним дротом. Штучні зуби могли бути закріплені на золотій або срібній стрічці, кінці якої заходили за сусідні природні зуби.

Найдавніші протези, проте, з дерева. І ось тут іще один цікавий факт. Цей тип зубних протезів був найпопулярнішим у Стародавньому Римі, оскільки один із законів (450 років до нашої ери) дозволяв хоронити людей із такими протезами (у Стародавньому Римі заборонялося іти на той світ із будь-якими коштовностями).

— Важко, проте, уявити в роті такі протези…

— Старовинні зубні протези були досить неміцними і неефективними для жування. Металеві ж стрічки створювали додаткове навантаження на підтримуючі їх природні зуби, а зуби тварин, які використовували як проміжну частину, через рік чорніли і мали неприємний запах…

Протези, що виготовлялися того часу, мали, отож, тільки косметичне значення: відновлюючи дефект у фронтальній ділянці зубних рядів, вони не дозволяли якісно пережовувати їжу. Саме тому під час їжі такі протези виймалися з порожнини рота.

А як вам такий факт? В єврейській літературі IV ст. до н. е. знаходимо згадки про золоті, срібні та дерев’яні зуби у людей, проте відсутні описи самих протезів. Цікавим є факт, що золоті зуби, які вважалися предметом розкоші, в Іудеї заборонялося носити по суботах.

Цікавою є подальша історія розвитку зубопротезування.

— ?

— У VIII столітті до нашої ери центр зубного протезування переміщується до Середньої Італії. Саме тут послідовниками фінікійської школи є етруски. Новаторством того періоду слід вважати появу золотих коронок і литих золотих вкладок. Із золота виготовляли втрачені передні зуби і скріплювали з тими, що залишилися. Найдавніші зубні протези скріплювали дротом. На Апеннінському півострові в місті Сідон у гробниці жінки знайдено золотий протез, що за конструкцією є прототипом сучасного мостоподібного протеза. Він датований III–IV століттям до нашої ери.

З 450 року до нашої ери розвиток зубного протезування продовжили римляни, які для поліпшення механічних властивостей протезів використовували матове золото. Але справжній розвиток  зубопротезування отримало тільки у XVIII столітті.

«Батьком» же зубопротезування можна вважати П’єра Фошара, якому вдалося довести, що зубопротезування — серйозний предмет серед інших наук. У 1728 році він видав книгу «Посібник з хірургії і лікування зубів», де вперше описав штифтові зуби, започаткувавши офіційний розвиток зубопротезування і стоматології.

Наступні 100 років дозволили зубопротезуванню досягти небаченого розмаху. Зубопротезування розпочало промисловий випуск фарфорових зубів для зйомних протезів .

А першим відбитковим матеріалом у стоматології був віск. Застосування гіпсу з цією метою в літературі згадується приблизно з 1840 року…

Тут я можу розповідати й розповідати… Але, аби не стомлювати читача, додам лише, що впродовж ХХ століття методики протезування, звісно, змінилися й удосконалилися. Завдяки новим сучасним матеріалам і устаткуванню протези стали функціонально більш повноцінними й високоестетичними.

 — Поділіться своєю «кухнею» з виготовлення зубних протезів?

— Після зняття лікарем-стоматологом остаточних анатомічних знімків моделі щелеп я беруся до роботи. Це процес також не з легких і дуже відповідальний. Адже якщо ти промахнешся навіть на один-два міліметри — людина відчуватиме суттєвий дискомфорт у роті.

Зубні протези переважно виготовляю із дороговартісних і якісних матеріалів — акрилу та нейлону голландської фірми «Вертекс». 200 грамів нейлону коштує, наприклад, близько 1300 гривень, а 800 грамів акрилу — близько тисячі гривень. Окрім цього слід ще запастися й гарнітурою (зуби) для виготовлення протеза. Я надаю перевагу японській фірмі «Ямахачі», де вартість зубного ряду коливається в межах 200 гривень.

Сам процес виготовлення протезів займає декілька днів. Працювати люблю так, щоб мені ніхто не заважав, але в такій великій родині, як у нас, такого не буває… (посміхається)… До речі, щоб придбати один із необхідних для роботи апаратів, мені свого часу довелось навіть продати свій автомобіль.

— Працюєте з нашими, малинськими, лікарями?

—  Так, переважно з приватними лікарями-стоматологами в Малині — Антоном Осадчим, Русланом Гарбузовим та власницею клініки «Стомат плюс»Тетяною Ювченко.

— А коли пацієнти дізнаються, що ви — батюшка, як реагують?

— Ще більше вірять, що протези, виготовлені мною, їм допоможуть і служитимуть довго. А дехто спочатку взагалі з острахом ставився до мене, але пізніше все налагодилось.

— Розкажіть трішки про свою численну родину, правила й звичаї в ній?

— Разом із дружиною виховуємо шестеро діток. Більшість із них навчаються в Головківській школі, мають непоганий рівень знань. Менші — з нами вдома. Щоб якось бути на плаву, тримаємо чимале господарство, бо без цього зараз у селі аж ніяк не можна. Обробляємо й більше 10 соток землі, де вирощуємо всю городину для себе. Діти разом із нами з перших днів народження дотримуються посту. Я вже примітив, що вони менше хворіють, ніж інші діти. Думаю, в них сильніший опір організму до різноманітних збудників хвороби. Діти наші, до речі, дуже полюбляють квашені помідори й огірки. Тому придбав у бондаря з Малина дубові бочки й відра, й ми постійно готуємо солоні та квашені овочі.

Є у нашій родині й одне беззаперечне правило: у будинку порядок наводять діти, а по господарству справляємось ми з дружиною, інколи допомагає теща, котра також живе разом із нами.

А ще ми дуже підтримуємо в родині українське народознавство. Пропагуємо й популяризуємо християнські правила й закони. Але найбільше цих традицій сьогодні ще дотримуються на західній Україні, у нашому регіоні не дуже, але всерівно про них не варто забувати.

— Час на відпочинок маєте?

— Звісно, намагаємось, якось поєднувати все, бо життя одне. У нас багато родичів по всій Україні, тому часто їздимо родиною до них у гості, на свята, поспілкуватись, побачитись, прогулятись…

 — Яке маєте головне правило у своєму житті? Чи варто звертатись до церкви у важку хвилину?

— Кожна людина повинна бути корисною для оточуючих. Я як батюшка наділений певною духовною силою. Але ми чомусь звикли до церкви звертатись лише тоді, коли вже дуже «припече». А так не можна. До церкви варто ходити постійно за щирою молитвою. І навіть якщо ви захворіли, то це не просто проблема цілісності природи людини з точки зору спасіння. Варто йти до церкви за молитвою і не потрібно нехтувати лікарською допомогою. Краще нехай лікар заспокоїть і скаже, що все гаразд, бо нехтування його порадою призведе до серйозних наслідків і навіть смерті. Кожна людина повинна відчувати в собі цю «золоту середину» між двома крайнощами — повною байдужістю до своєї хвороби й фанатичною стурбованістю своїм здоров’ям. Не забувайте, що лікую душу і тіло не я, а Бог.

Інтерв’ю вів

Богдан ЛІСОВСЬКИЙ.