Коли вже всі висловилися до хрипів про те, як зганьбився Зеленський, коли сказав, що йому байдуже, якою вулицею ходити — головне, аби була асфальтована, хочу і собі кілька реплік докинути.

Я не сварилася у соцмережах, не писала гнівних коментарів чи статей. Не тому, що підтримувала позицію Зе і що мені самій байдуже, якою вулицею ходити і чиє ім’я вона носить. А тому, що сама (і ми!) живу в оточенні тих, кому байдуже. Зе прийшов і пішов. Мої містяни — це на все життя. І декларують вони упродовж життя ту ж позицію, яку в новорічному посланні означив пан президент.

І потім то його патріоти розпинали. А ватних земляків чомусь ніхто не зачіпає. Що з клоуна візьмеш, еге? Росмовний «криворожець», шут і квартальщик, «єврєйскій мальчік» і шоумен — нема в ньому пристрасті й болю до пролитої за волю України крові і до тих, жилами кого та кров витікала у боях та змагах. Ось так виглядає президент в очах питомих українців з активною громадянською і політичною позицією.

А як виглядають у ваших очах, шановні патріоти і декларатори національної гідності, мешканці вулиць, іменованих на славу комунізму, шовінізму? Як ви щодня минаєте таблички на будинках, де уславлено справи Лєніна і Сталіна, терору і рабства, імперської Росії і чужої культури?

Не бачите? Чи минаєте з твердим переконанням, що у всьому винен Зєля? А до нього хто був винен? Петро? А до Петра? Багато було прогресу й ініціатив до закладання назв вулиць і провулків, парків і площ у напрямку декомунізації за правління Ющенка? Любі друзі, чи знаєте ви, що то він першим підняв це питання про декомунізацію топонімів? То чим же ви йому допомогли, аби зараз «я-не-лох» не мав глибини для занурення в тему «А мені байдуже, якою вулицею…»?

Ми, виходить, живемо подвійними стандартами? У нас Шевченко стоїть на роздоріжжі! Написати б під його бюстом: «Ліворуч підеш — в Україну потрапиш! Праворуч підеш — пиши пропало!». Чому? Бо куди веде вулиця Суворова? І хто знає в нових поколіннях, хто той Суворов? Він був видатним полководцем тому, його стараннями і стараннями подібних підданих трималася імперія. Та сама, яка потім запроторила Шевченка на довгі роки до пустелі у заслання.

Щодня школярі третьої міської ходять вулицею полководця, який до їх теперішнього і майбутнього немає ніякого відношення. Хто мав би казати дітям правду, щоб у них виникали правильні запитання і власні відповіді на них? Хто? Відповіді, звичайно, є у того ж Шевченка. Однак хто їх актуалізує вголос цим дітям у контексті даного когнітивного дисонансу?

Кричати про нерозуміння президента у питанні назв вулиць і пам’ятників — це пафос. А вкласти в душу свого міста неприйняття, відразу до ідеології ворога — це тривалий процес і щоденна праця. Некоректно, правда ж, зайти на обійстя сусіда чи чужої людини і сказати: «А зніми-но табличку з іменем соратника Сталіна!». Чи щось на кшталт.

Хто має визначити етичні і правові межі процесу декомунізації і невиконання відповідного закону? Скільки балачок було про категоричні й неухильні заходи з перейменування населених пунктів, вулиць й інших об’єктів! Йшлося про кримінальну відповідальність навіть! Когось посадили? Чи хоча б хтось поплатився посадою? Чи хтось заплатив штраф? Отож.

А де поліція й СБУ, прокуратура і ті ж патріотичні сили, агов! Пів Малина у більшовицько-імперських гнидах. Вчепилися вони у стіни і паркани домівок малинчан, у іржаві вже таблички ще радянського штампування — вчепилися і вичікують. Ніхто не зачіпає. Отже так і має бути.

Я навіть рада, що хтось підсунув Зеленському такі своєрідні, м’яко кажучи, тези новорічної ночі. Перекручено слова видатного чоловіка Уласа Самчука. Може, хтось прочитає оригінал і зацікавиться самим письменником? Він присвятив життя ідеї вільної України. Чи знаєте, що він з Оленою Телігою повертався в Україну з еміграції, коли почалася друга світова, у надії, що виникли гарні умови для боротьби за незалежність України? Що він видавав в окупованому фашистами Рівному стотисячними тиражами українську газету, яка поширювалася територією всієї України, в радянському тилу в тім числі? І газета не була просто читанкою, а декларувала українську незалежність як потребу під носом у загарбника? Самчук цілився у двох ворогів — більшовиків і нацистів. За це потім поплатився, потрапивши до в’язниці, де чекав драматичного фіналу життя. А врятував його приятель, як не дивно: офіцер із числа тих же загарбників. Проте німець скористався службовим становищем у пам’ять про гарне знайомство з Уласом ще в догітлерівській Європі і повернув нам того, хто є у світовій літературі талановитим романістом.

 

Улас Самчук лишився жити і  в еміграці (знову не в Україні!) написав твори, які розповідають нам про нас. Олена Теліга загинула в Києві, куди вона зухвало приїхала дивитися в очі чужинцям і боротися за незалежнісь.

У нас вже є вулиця Олени Теліги. І це добре. Свого часу вона була прихильницею національного провідника Мельника. Але це не заважає нам бачити в ній жінку-воїна на кшталт янголів Небесної Сотні чи добровольців, що воювали і воюють на сході України. А знаєте, що Олена в юному віці була росмовною? І коли почула в гурті петербурзької молоді під час вечірки зневажливі вислови щодо української мови, раз і назавжди стала на бік захисту її і України. Бо можна бути тільки «за» чи «проти».

Це борщ можна досолювати, приперчувати. А у питаннях збереження України й українських цінностей має бути чітка рецептура, пропорції складників і присмаків.

Якщо іти компромісним шляхом, то вулиці будуть називатися наступним чином: «Від Миколи до мого кума най буде імені Бандери. А ондечки, де жив колишній парторг, і у всіх його родичів тре’ лишити імені Сталіна, бо у парторга досіля висить над телевізором портрет вождя народів світу». Ви собі таке уявляєте?

Але саме так і є!

 

Пройдіться вулицею, яка на виконання закону по декомунізацію (вибачте за скорочену назву його, бо саме вона побутує більше) зветься Меблевою. Раніше — Щорса. Та чи справді — раніше? Вона і нині у більшості лишилася Щорса! Тільки у одного чи двох мешканців вулиці таблички змінено на «Меблева». І цей новий топонім має абсолютно нейтральний зміст. На догоду більшості малинчан, які просять у процесі перейменування безідейних назв на кшталт вишнево-абрикосового джему. І, пам’ятаю, коли обговорювали на топонімічній комісії варіанти назви для цієї вулиці, раді були, що знайшли м’яку і таки трішки ідейну назву. Адже меблева галузь — це соціальна й економічна історія Малина. Проте і вона не має фактичної підтримки, як вявилося! Адже на табличках Щорс фореве!

Зверніть тут же неподалік на вулицю Леніна. Не Леніна, кажете? Січових Стрільців? А як же! Якби ж січовиків, то таблички були б з новою назвою. А так он тільки два сміливці-зухвальці почепили. А решта містян з цієї вулиці «чтут память вєлікого».

Дехто на вулиці Стуса досі тримається за Павліка Морозова. А такий популярний Кузьма Скрябін витає духом вулиці, названої на його честь, де та честь знехтувана — таблички «З. Космодем’янської» висіли і висять. Вулиця Ватутіна досі не перейменована…

Тому, гадаю, це саме Малином ходив Зе і казав: «Мені байдуже, як зветься вулиця, на якій живу».

Може, він пожартував, бо клоун? А ви ж не клоуни? Ви ж цілком притомні, чи як? Чи може тези для виступу президенту писали ви? Вам же справді байуже!

Ірина КРИМСЬКА