25 січня — Новий рік за східним, китайським, календарем. І наша землячка — 26-річна Віталіна Дубровська із с. Федорівки — зустріне його саме в Китаї, де вже більше п’яти років живе і працює.

Чому доля закинула її за тисячі кілометрів від рідної домівки, які враження від перебування в цій країні, — дівчина охоче розповіла в ексклюзивному інтерв’ю журналісту «Соборної площі».

— Віто, то як ти, випускниця Національного університету Державної податкової служби України, опинилася в Китаї — за тисячі кілометрів від дому та ще й виступаючи в цирку?

— Мабуть, як і більшість моїх ровесників — у пошуках кращої долі. Після закінчення вузу разом зі своєю студентською подругою Ганною Харченко вирішили трохи підзаробити на майбутнє й побачити світ. Розглянувши кілька варіантів, зважилися на непросту й доволі ризиковану поїздку до Піднебесної. По приїзді сюди спочатку разом із 15-ма дівчатами з України влаштувалися асистентами фокусників у складі балету інтернаціонального цирку LingLingLing. А з січня минулого року я з шістьма дівчатами з України, Білорусі, Узбекистану, Кенії та Уганди виступаємо в стаціонарному цирку Hanghon Safari Park.

— Робота подобається?

— По-перше, нам пощастило вже тому, що працюємо в цирку, який за кількістю посадочних місць — 6 тисяч! — занесений до Книги рекордів Гіннесса. Приносить задоволення й те, що китайська публіка від наших виступів просто шаленіє, особливо, коли дізнається, що на сцені дівчата з Європи. Взагалі для китайців, ми, європейці, ніби гарні ляльки. Вони вважають нас надзвичайно вродливими і мають за честь знаходитися поруч, випити з європейцем чашечку кави чи чаю… Їх дивують наш високий зріст, широкі очі, розмір ноги… Нині там навіть увійшло в моду — у всьому бути схожими на європейців. Більш заможні китайці почали масово робити операції зі штучного розширення очей. Така процедура вважається престижним подарунком. Вони намагаються не засмагати, бо засмагла шкіра вважається ознакою бідності, а от ознаками багатства й достатку є бліда шкіра — у жінок та довгі нігті — у чоловіків.

— Зараз у тебе нова робота. Розкажи про її особливості?

— Раніше ми на одному місці не сиділи, а багато їздили Китаєм, нині ж виступаємо в стаціонарному цирку Hanghon Safari Park, що базується в місті Ханджоу, на території гарненного парку. Це нас і привабило, бо постійні переїзди і виступи після них дуже виснажували. Робота ж — схожа: в цирку танцюємо в балеті, а в театрі, що є тут також, виступаємо як актори, перевтілюючись у відомих звірів із різноманітних казок…

— Віто, повернемось до вашого першого приїзду. Як зустрів вас Китай, якими були перші враження?

— Спочатку ми оселилися у туристичному місті, розташованому на півдні Китаю — Сямені. Тривалий час проживали й в одному з найдавніших китайських міст — Лояні. Довго пристосовуватися не довелося. Особливо не відчували й мовних проблем, оскільки поруч із нами працювали багато артистів із Росії, Казахстану, України. Хоча були й із Кенії, Філіппін та інших країн.

Враження ж від Китаю важко передати словами — тут є чим захоплюватись і є від чого засмучуватись. Про незвичну архітектуру Піднебесної, стрімкий ріст її економіки, ІТ-технології й тому подібне не буду — це загальновідомо. Може, саме тому тут така велика повага до уряду. Хоча… В Інтернеті, приміром, ми не знайшли вільного доступу до звичних нам Google, YouTube, різноманітних соціальних мереж. Усі сайти, що критикують китайський уряд, тут відразу блокуються. Цензура стосовно діяльності роботи уряду — велика й дієва.

— Що ще здивувало?

— У Сямені, приміром, де ми прожили майже рік, приємно здивувала дешевизна громадського транспорту. Лише за декілька китайських юаней (3,5-7 гривень) можна дістатися до будь-якої точки міста. В середньому 200-300 доларів США на прожиття в Китаї вистачає. Всі автобуси — на електриці. Хоча на дорогах — суцільний хаос і метушня: переважна більшість учасників дорожнього руху не дотримується ніяких правил. Ми спочатку не могли призвичаїтися до того, як і в якому місці можна переходити дорогу. Дуже багато мопедів — їх мають майже всі китайці.

Оскільки мали вдосталь вільного часу, ми часто прогулювались містом, відвідували визначні місця, заходили, звісно, й у їх магазини та на ринки. До слова, базари, де продаються овочі та одяг, відкриваються тут лише ввечері, близько 23-ої години на наш час (загалом різниця в часовому просторі між Китаєм та Україною — шість годин). Головною ж фішкою китайських базарів є вміння торгуватися. Якщо китайські продавці бачать, що ти — європеєць, відразу ціни піднімають мало не вдвічі. Таку тактику взяли на озброєння й місцеві таксисти: якщо ти сів до таксі, то запасайся терпінням, бо водій тебе возитиме колами по місту, щоб здерти більше грошей. Вони вважають, що європейці — всі багаті. Але за цей час я покращила свої знання з китайської мови, тому добре вже знаю всі хитрощі продавців та таксистів…

— Що ще вразило? Медицина, скажімо, у них традиційна чи, так би мовити, тібетська, про яку ходять легенди?

— Єдине, що можу сказати однозначно: медичні послуги для іноземців тут дуже дорогі, а для китайців — не знаю. Характерною ж особливістю їхніх лікарських препаратів є те, що всі вони виготовлені на основі трав. Тому й у аптеках панує запах не хімічних препаратів, а трав…

— Відвідати історичні місця вдалося?

— Авжеж. Досі під враженням від острова Гулянюй. Це своєрідна історична візитівка Сяменя, до якої можна дістатися на катері. Вартість екскурсії, до речі, лиш кілька десятків американських доларів. До сьогодні тут збереглася вікторіанська забудова ХІХ століття. А міг на цьому острові з’явитись другий Гонконг. Як розповіли нам місцеві жителі, у 1842 році, коли Китай програв «опіумні війни», європейці щільно заселили цей район, бо були впевнені, що Сямень і Гулянюй перетворяться на форпост європейської цивілізації в Китаї. Тут активно будувалися резиденції, консульства, госпіталі, церкви. Нині це — солідний мегаполіс, де проживають 4 мільйони чоловік. А ще мені дуже до вподоби міста Лоян, Ханджоу, а справжнім фаворитом є місто Сіань. У цих містах вражає буквально все: від старовинної й по-своєму унікальної архітектури, культури, звичаїв, побуту. Та найбільше вразила нас природа. На схилах гір створено численні парки з тропічною рослинністю. За ці п’ять років змушена визнати, що почуваю себе в Китаї комфортніше, аніж в Україні…

— А до китайської кухні звикла? Вона надто різниться від нашої?

— Мені їхня їжа дуже подобається. До речі, у них не заведено їсти вдома, тому на вулицях багато місць, де можна пообідати чи повечеряти. Ці місця називаються «народними їдальнями». Їжа — дешева й смачна. Не подобаються мені тут хіба що солодощі, тому я налягаю на екзотичні фрукти — пітахою, манго, папаю… Зараз, приміром, — сезон полуниці, а весною — ананасів. Спочатку були вражені й великою кількістю морепродуктів, сортів рису, а також тим, що всі овочі тут готуються, тобто варяться чи смажаться, а не для салатів, як здебільшого в нас. Поживними й поширеними є корінь лотоса, смажені каштани та бамбук, якими нас годують у їдальні. А з-поміж кулінарних «родзинок варто відзначити цукерки з… м’яса, «Снікерс» із гострим перцем та шоколад із водоростей.

Масу емоцій викликала в мене смажена змія, яку вмовили скуштувати друзі. Але на Новий рік, який зустрічала в Китаї, дуже захотілось приготувати традиційний і улюблений для нас салат «Олів’є». Одначе головні його інгредієнти — солоні огірки та горошок — довелось замовляти через Інтернет. Також замовляю собі часто хлібці, сир, каву, гречку, бо потрібно мати струнку фігуру… Бракує нам у Китаї й хліба, молочних продуктів та справжнього шоколаду. Ними можна поповнити свій холодильник тільки у великих маркетах, де є європейські відділи, або замовляти спеціально через Інтернет.

— А як щодо чогось неочікуваного, того, що, як ти сказала, змушує засмучуватись?

— У прямому сенсі слова нас шокувала антисанітарія. Зазвичай відвідувані туристами місця — охайні й дуже гарні, а мікрорайони й кафе на околицях — дуже брудні. Там можна побачити величезних пацюків, скрізь — специфічний неприємний «аромат»… Кидається в очі й бідність простих людей.

— Ти сказала, проте, що в Китаї почуваєшся комфортніше, аніж в Україні…

— На жаль, поки що так. Хоча своє майбутнє пов’язую таки з рідною домівкою. Щиро вірю, що й в Україні наша молодь, і не тільки, зможе знайти своє місце під сонцем, а не шукати кращої долі по світах. А якщо і їхати у світи, то тільки подорожуючи й відкриваючи для себе щось нове. «Навчіться дихати щастям. Воно в повітрі й у дрібницях», — писав Лев Толстой. Поки що вчусь цьому й насолоджуюсь дрібницями.

Інтерв’ю вів

 Богдан ЛІСОВСЬКИЙ.