А давайте чесно зізнаємося, що масовість — це видовищно і об’єднуюче, флешмоб —  це сучасно і модно. А якщо до них додати слово «патріотичний», то тут без варіантів — усі дружно одягаються, пишуть чи відшуковують проникливі вірші, фотографуються, беруться за руки чи підстрибують. Ти ж не думаєш відрізнятися?

Дивишся на оцю чергову масову «акційну» хвилю, і хочеться запитати: наскільки ви чесні з собою? Ви дійсно на свята чи з якогось іншого приводу дістаєте з маминих чи бабусиних скринь хустки*, запинаєтеся ними і радієте з того? Як часто? І чого?

…Бабусина хустка таки супроводжувала моє дитинство і стала символом, але… не радості.

Так, перебираючи заздалегідь заготовлені речі «на смерть», бабуня показувала чорні жалобні і прості ситцеві хустки — як атрибут, що пов’язують на руки людей у поминальній процесії. Хустку, пам’ятаю, клали до хлібини, коли йшли на похорон. Без хустки не можна було йти до церкви. Такий собі дозвільний «документ», який відкривав жінкам та дівчатам двері до храму. Без нього — зась!

Хустку одягали жінки, коли поралися по господарству, коли містили тісто, коли білили хату, тобто виконували такі роботи, де слід було, аби волосся не потрапило у страву чи щоб його не забруднити. Тобто поняття хустка і робота були нероздільними. Тепер мені починати її вважати святковим елементом?

Пам’ятаю, десь у п’ятому класі (а вже навесні тепліло) до портфеля й інших шкільних атрибутів мені додавалася сатинова біла хусточка з дрібними квіточками по краях: «На! Щоб вуха не застудити!». Розуміючи, що суперечки не допоможуть, дівчисько одягало хустку і чимчикувало в ній рівно стільки, доки наш будинок не зникне з поля зору. Далі, соромившись насмішок однокласників, я знімала хустку і запихала її до шкільної сумки. Повертаючись зі школи, весь цей цирк із хусткою повторювався…

Хустка замінила мені весільну фату, і це символізувало кінець дівочого безтурботного життя. Скажу чесно — фата мені подобалася більше…

Зважаючи на все вищеописане, мені просто у голову не прийшло б зараз одягнути хустку і розказувати про її величну роль у моєму житті. Бо вона оту роль іще не зіграла. Саме тому в мене немає відразу й декількох вишиванок та вишитої сукні. Аби фотографуватися то в тій, то он у тій, або ще в іншій. Я не одягаю свого кота чи собаку у вишиванку, не чіпляю їм віночки і не фотографую їх як патріотів. А щодо цьогорічного хусткового флешмобу, зізнаюся, що не дістала у цьому році трепетно хустку з маминої (бабусиної) скрині, бо її (тої скрині) у моєму будинку просто немає — я її бачила лише у музеї. І це нормально.

До чого все це веду? Хотілося б, аби перед тим, як запинатися хустками, фотографуватися в вишиванках, одягати своїх улюбленців у якісь атрибути — подумайте, чи робите ви це щиро? Чи просто слідуєте за модою?

Моду можна приміряти, але мода не може і не повинна всістися туди, де їй просто або нема місця, або воно тільки готується. Можливо, і для вишиванки, і для хустки, і для чогось іншого ще буде місце. Але не поспішайте з цим — залишайтеся чесними, а не модними. І спробуйте просто зараз написати один-два диктанти українською, не чекаючи акції «Всеукраїнський радіодиктант національної єдності». Або скажіть бодай п’ять-десять речень суто українською, без такого зручного нам малинського суржику. Можна, без хустки на голові і вишиванки на плечах. Це буде, принаймні, більш патріотично і змістовно, чи не так?

Ілона ДЕНИСЕНКО.

7 грудня вперше відзначили Всесвітній день української хустки. Напередодні його вінничани ініціювали флешмоб «Зроби фото з хусткою», який активно підтримали й малинчани.