Надія Поліщук серед соцпрацівників міського відділу соціального захисту населення вже, як жартує, ветеран — з 1996-го, тобто більше 20 років.

— За освітою я — швачка, свого часу працювала у військовому містечку, шила одяг для строковиків, — розповідає жінка. — Тож, коли після заміжжя доля закинула в Малин, спочатку хотіла знайти роботу теж за своїм фахом. На швейну, проте, влаштуватись не вийшло — маленька дитина не дозволяла працювати в три зміни. А в соцзабезі саме з’явилась вакансія соцпрацівника і я спокусилась саме на вільний, як тоді здавалось, графік роботи. Що там, подумала спочатку, принести стареньким продукти чи ліки, ну прибрати трохи — дріб’язок…

— А насправді виявилось не так? — запитую.

— А насправді і в городі слід попорати, і памперси при потребі міняємо, нігті ось сьогодні обрізала одній із підопічних, а днями довелось і помити покійника, нарядити, в труну покласти, бо рідні нашого колишнього підопічного, що приїхали здалеку, не знали, кого про це попросити. У такому, як їх, великому місті для цього, казали, є спеціальні служби, а в Малині такої не знайшли, от нам і довелося… А ще доводиться іноді бути психологами, «жилеткою», в яку нашим стареньким можна поплакатись. Хоча чому «іноді»? Досить часто. Адже більшість наших підопічних самотні люди, які потребують простого людського спілкування.

— Скільки, до речі, у вас підопічних?

— У мене особисто зараз 16. В різних куточках Малина, тож за день доводиться набігатись. Благо, зараз у сина скутер з’явився, тож іноді беру, здорово виручає.

— Пробачте за нескромність, але ось дивлюсь на вашу зачіску, макіяж, манікюр…

— І ви туди ж… Дехто з моїх нових підопічних теж попервах питає: і як, мовляв, з такими нігтями чи розпущеним волоссям я в город піду чи на кухні щось робитиму — заважатимуть же, як і каблуки… «Але ж заколоти волосся, одягти рукавички, перевдягтись — це ж хвилька часу, а до вас хочеться прийти гарною і усміхненою, щоб вам цей настрій передався», — відповідаю своїм стареньким. Посміхаються потім, а з часом уже по-іншому реагують: і як ото тобі, Надю, так швидко й так до ладу все вдається…

— І що, ніколи ніхто не жалівся на вашу роботу? Старенькі, як відомо, народ буркотливий…

— У мене лиш раз був такий неприємний випадок, і я тоді відмовилась обслуговувати ту бабусю. Та невдовзі вона зателефонувала моєму начальству й попросила: «Поверніть мені Надю!..» Так, всі мої підопічні різні, у всіх свої потреби, але стараюсь до кожного з душею, і вислухати, і допомогти…

— Така робота — це, певною мірою, й емоційне вигорання. Не виникало бажання за стільки років знайти собі щось інше, тим паче, що, наскільки знаю, і платять то вам за такий труд копійки?

— Працюємо справді за «мінімалку», і справді важко емоційно, особливо, коли прив’яжешся до свого підопічного, а він відходить у небуття… І покинути цю, повірте, нелегку й фізично роботу теж іноді хочеться. Але приходить новий день і перша думка, з якою прокидаюсь: «А як там моя Захарівна сьогодні?» чи… Я знаю, що мої старенькі мене чекають, і я не можу їх зрадити, якби пафосно це для вас не прозвучало.

— І всі у вас такі, в терцентрі? Скільки, до речі, всього в Малині соцпрацівників?

— 19. Таких, як я, «старичків» — п’ятеро. З тих, хто не затримався, останнім часом була лиш одна жінка. Вона повернулась із закордону, де доглядала стареньких, прийшла до нас, але витримала лише місяць. Усі інші тримаються, бо не приходять на цю роботу люди без милосердя, з черствою душею…

— Що ж, люди з доброю душею і великим серцем, зі святом вас! Нехай Бог сторицею віддячує за ваш благородний труд, раз держава, на жаль, не може оцінити його по достоїнству.

Ольга ФЕДОРЧУК.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, залиште комантар
Будь ласка, введіть своє ім’я тут

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.