Минулої п’ятниці на подвір’ї інваліда Великої Вітчизняної війни, ветерана праці, колишнього вчителя історії Недашківської школи, депутата міської ради декількох скликань, командира славетної «Катюші» Миколи Платоновича Гарбара було гамірно й велелюдно: цього дня дідусь відзначав свій столітній ювілей.

З цієї нагоди його вітали не лише рідні та близькі, а й Малинський міський голова Олексій Шостак, керівництво ПрАТ «Малинська паперова фабрика — ВАЙДМАНН», де ветеран тривалий час працював сторожем водосховища.

Ювіляр зустрів гостей у доброму настрої, попросив доньок (на фото), щоб одягнули йому святкового піджака, на якому виблискували ордени та медалі, й охоче розповідав про свої буремні роки на війні та сьогодення:

— Народився я у селі Меньківка Радомишльського району і був старшим з-поміж чотирьох синів. У ранньому віці залишились ми без головного годувальника родини — батька, тож саме на мої плечі лягло чимало чоловічої роботи. Пережив і голодомор, пройшов і всю війну — з червня 1941-го по грудень 1945-го року. В армію ж потрапив ще в жовтні 1939-го — був стрілком. Затим на відмінно закінчив мінометне училище в Грузії, після чого отримав звання лейтенанта. До речі, — і сьогодні не без гордості згадує цей факт ветеран, — диплом про закінчення училища мені вручав сам генералісімус колишнього Союзу Йосип Сталін…

Воювати ж Миколі Платоновичу довелося на Південному і Південно-Західному фронтах. Спочатку — командиром вогневого взводу, потім — батареї, а з серпня 1941-го року і до закінчення війни був командиром окремого мінометного дивізіону славнозвісних тоді на весь світ «Катюш». Закінчив війну майором. Брав участь у штурмі Берліна й також поставив свій підпис на Рейхстазі.

— Це неможливо забути, — розповідає про ті часи, — перші смерті бойових друзів, знайомства, подвиги. Тоді багато воювало доб-ровольців. Я управляв «Катюшами». Дивом залишився живим. Тоді мене хлопці слухали, по-доброму «Батею» звали, хоч я того прізвиська не любив, адже був молодшим за них…

— Одного разу, — згадує, — потрапили ми в добру халепу, коли німці «відрізали» нас, загнавши в яр із дуже крутим спуском. У голові крутилась лише одна думка: яким чином перейти на іншу сторону, як техніку переправить? Єдиним на той час, що мені спало на думку, було використати обмотки з чобіт — вони ж завдовжки аж три метри, і це допоможе нам утримати під час спуску до яру техніку. Так і вчинили, а там на саморобних плотах швидко дістались іншого берега й залишились живими… А на іншому березі розташовувався колгосп, де, побачивши «своїх», нас пригостили кониною, бо займалися розведенням коней.

Ще один випадок пригадую, коли я врятував поранену медсестру. Я її на плечах виніс із поля бою, надав першу медичну допомогу й госпіталізував до шпиталю. Дівчина залишилась живою, після війни ми з нею навіть бачились… Та й сам я трохи не позбувся ноги.

…Після війни наш ветеран з родиною проживав у прикордонному Ягодині, що на Волині. Навчав військових ракетній артилерії і працював у школі, адже опісля закінчив два педагогічних інститути — в Луцьку та Житомирі, здобувши диплом вчителя-історика. А ще — дуже любив співати, мав грамоти за перемоги в конкурсах.

До Малина потрапив 1962 року. Працював учителем історії в Недашках, а пізніше — директором Бородянської заочної і Малинської вечірньої шкіл.

Разом з дружиною Любов’ю Іванівною, котра працювала фельдшером-акушером, виховали двох доньок, котрі нині доглядають батька. Має ветеран і трьох онуків та чотирьох правнуків.

— Я дуже любив і поважав свою дружину, з якою побралися відразу після війни. Ми ніколи не сварилися, жили, як кажуть, душа в душу, — втирає сльозу дідусь. — Але важка й невиліковна хвороба швидко забрала її від нас. Я навіть возив її лікуватись до своєї учениці, котра була кандидатом медичних наук, але врятувати не вдалося… Сьогодні дуже важко без неї, сумую, пригадую… Вона була дуже хорошою людиною. Мене весь час лікувала, адже на фронті був поранений в руки, ногу, переніс контузію… А скількох людей, будучи медиком, вона врятувала, скільки на світ немовлят прийняла, адже аж у трьох селах була фельдшером-акушером…

Сам Платонович, пригадують рідні, тривалий час кермував «Жигулями», їздив на мотоциклі, полюбляв порядкувати на власній пасіці, по господарству, був неабияким мисливцем, рибалкою, писав поезії, що друкувались у районній та обласній періодиці. А нині любить, коли йому читають книги на історичну тематику, слухає телевізор.

— Маєте якісь секрети довголіття? — цікавимось.

— Та які тут секрети? — посміхається дідусь. — Живу, як усі, та й годі. Якоїсь особливої дієти не дотримуюсь, їм усе. Дуже люблю молоко. Не знаю, чому, але ще з дитячих років уподобав цей корисний продукт, і тепер без нього не можу. Дівчата (доньки — прим. авт.) уже добре знають, що я без молока не їм майже нічого.

— Що побажаєте землякам?

— Звісно, миру, добра, любові, а ще — шануйте й бережіть свої родини, адже це та надійна ниточка, яка тримає нас усіх на цьому світі й допомагає виживати у найскладніших життєвих ситуаціях.

Богдан ЛІСОВСЬКИЙ.

Фото автора.