72-річний малинчанин Юрій Лазарєв — почесний донор колишнього СРСР, і саме питання, про нинішні пільги для таких, як він, змусило чоловіка звернутися до редакції нашої газети. А, розговорившись, виявилось, що чоловік має стільки захоплень і таких різнобічних, що ми не могли відпустити його просто так, не розповівши землякам про неймовірну людину, яка живе поруч.

— Юрію Олександровичу, Ви — корінний малинчан?

— Ні. Родом я з далекої Чечено-Інгушетії, звідки згодом батьки переїхали до російської столиці наречених — міста Шуї Івановської області, що в Росії. Тут я закінчив індустріальний технікум за спеціальністю «Технік-електрик».

— А як потрапили до Малина?

— Після закінчення технікуму за направленням потрапив на Малинську швейну фабрику, де рік пропрацював електриком. Затим перейшов на роботу наладчиком електроіскрових верс-татів на завод «Прожектор». Цьо-му, колись досить потужному, підприємству віддав більше 35 років свого життя. На пенсію пішов з посади інженера-технолога…

— У Малині знайшли й свою долю?

— Так. Це й змусило остаточно переїхати. Дружина Валентина Григорівна разом зі мною працювала спочатку на швейній фабриці, затим — на «Прожекторі».

— До нас Вас привела тема донорства. Коли Ви почали здавати кров? Свої перші відчуття після того пам’ятаєте?

— Першого разу пішов із хлопцями з роботи, як кажуть, за компанію. Здавали вони — вирішив спробувати і я. Після першого разу, правду кажучи, нічого не відчув. Проте почав навідуватись до лікарні самостійно й частіше — раз на 5-6 днів, у той час, як колеги чомусь поступово почали «відсіюватись». Дівчата з відділення мене вже знали й просили, щоб я приходив здати кров і перед святами, щоб у них був «запас» на випадок непередбачуваних обставин.

— За 26 років багато здали крові?

— Маю першу групу крові, позитивний резус. Почав здавати кров 12 квітня 1972 року, останній забір зробили 11 вересня 1998-го. В цілому до лікарні навідався 75 разів, здавши 23 літри 800 грамів крові! Не знаю, чи хтось ще має такі показники в Малині, як у мене.

— Ви сказали, що вперше здали кров за компанію. А що спонукало потім стати на такий гуманний шлях — безкорисливо допомагати людям?

— Певно, моя родина. Моя мама працювала довгий час старшою медсестрою в тубдиспансері. Я часто бачив і чув із її вуст різні історії — про людське горе, біль утрат і радість, коли вдавалося врятувати життя пацієнтів… Як відомо, кожна третя людина протягом свого життя потребує переливання крові. А лиш одна здача крові — в середньому 450 мілілітрів, забір якої триває 12 хвилин, може врятувати до трьох життів.

Часто до мене навіть додому приходили люди, щоб я екстрено здав кров, бо негайно потрібна була операція рідним. Їздив здавати кров малинчанам і до Житомира. А якось до мене в лікарні звернулася бабуся з проханням бути її донором, бо без цього не брали на операцію. Виручив, звісно, і вона хотіла віддячити грошима, а коли я відмовився, розплакалась: «Ви, чужий чоловік, врятували мені життя. Невже справді за просто так?..» За просто так, як і всі інші донори, адже часто ми навіть не знаємо, кому згодиться наша кров. Донорство — це як ремінь безпеки в автомобілі: в більшості випадків він не потрібен, але в критичний момент може й врятувати життя.

— Багато, проте, йшли здавати кров у той час, бо мали від цього певні пільги…

— Пільги справді були, і значні: медикаменти, першочергово путівки на оздоровлення, а в день здачі крові давали довідку-звільнення від роботи на два дні ще й платили за разовий забір 1 карбованець 34 копійки плюс 10 карбованців — від профспілки, немалі на ту пору гроші. Свого часу, як донору, мені безкоштовно протезували зуби… Хоча більшість із нас не задля пільг здавала кров. Сьогодні, правда, коли самих уже здоров’я підводить, деякі пільги були б не зайвими, та зараз про нас, схоже, взагалі всі забули. Тому й прийшов до вас, у редакцію, поцікавитись, чи відпускають нам за пільговими цінами бодай якісь ліки — раніше донорам продавали їх із 50-відсотковою знижкою? А, може, як і раніше, дають путівки на лікування чи є інші «бонуси»?

— Юрію Олександровичу, ми обов’язково дамо відповідь Вам на це запитання. А поки що задам іще одне: чув, що в молодості Ви знаходили час ще й для мистецтва. Чим саме захоплювались?

— Та да, веселий тоді був час. І чим тільки не захоплювався! Захоплення вокалом, приміром, я теж перейняв від своєї мами. Співав у вокально-інструменталь-

ному ансамблі «Прожектора», з яким відвідали майже всі села району, тепло під час виступів нас зустрічали й малинчани. А в 1970 році із колишніх музикантів я організував і був старостою духового оркестру. Хоча й не мав музичної освіти, але грав на баритоні. Тоді хлопці й знайомі так мене і прозвали: «народний баритон». А працівники заводу вперше того року вирушили на жовтневу демонстрацію — парад — під супровід власного оркестру. Відтоді наш колектив запрошували на всі урочисті події, грали й на весіллях, похоронах… З часом наш оркестр став одним із кращих у Малині та районі. В різні роки ним керували справжні знавці своєї справи — Орищенко, Димик, Пельш, Олексієнко…

— Чув, Ви захоплювались іще й різьбою по дереву?

— То (посміхається) вже все в минулому. Прийшло ж це захоплення ще під час служби в армії. В Заполяр’ї, де розташовувався наш навчальний центр (піхотний полк), я був старшим оператором військових стрільбищ. Після занять мав трішки вільного часу, який і присвячував різьбі по дереву. Та згодом життя внесло свої корективи: переїзд, родина, діти, й вільного часу стало обмаль, тому улюблене заняття до-велось «згорнути»… Але про те, що вмів у такий спосіб себе зайняти, й досі не шкодую.

— Чим займаєтеся зараз?

— Та чим уже можна займатись? Розміняв он восьмий десяток. Раніше ще трішки малював гуашшю… А зараз разом із дружиною щиро радіємо успіхам дітей та онука-педагога. Ну, а щоб геть не засидітись у квартирі, прогулюємось на город, де на п’яти сотках ще досі вирощуємо городину, картоплю. Вважаю, життя слід прожити повноцінно й з користю для себе та оточуючих. Коли ти свого часу допомагав людям, надіюсь, у разі потреби, хтось підставить плече й тобі. Так влаштоване життя.

Інтерв’ю вів

Богдан ЛІСОВСЬКИЙ.