Нещодавно у смт. Чоповичі та у с. Пристанційному Малинського району побував житель м. Млинів Рівненської області Олексій Олексійович Корольов із сином. Цей візит не був випадковим. У грудні 1943 року батько Олексія Олексійовича — Олексій Семенович брав участь у визволенні станції Чоповичі (нині с. Пристанційне) від нацистських окупантів.

Вони відвідали військовий меморіальний комплекс у смт. Чоповичі, де поховані воїни, які загинули в боях за селище у роки Другої світової війни; історико-краєзнавчий музей Чоповицької гімназії та поспілкувалися з директором гімназії В.П. Перегудою.

Особливе враження на них справило відвідання с. Пристанційного, місць, де у роки Другої світової війни були бойові позиції 2-го танкового батальйону 111-ї танкової бригади 25 танкового корпусу, яким командував їх батько і дід. Вони вшанували пам’ять більше 600 бойових побратимів Корольова О.С., які полягли у боях за станцію Чоповичі з 19 по 23 грудня 1943 року і поховані у центрі села. Їх супроводжувала депутат Чоповицької територіальної громади Т.М.Медина, яка, до речі, постійно опікується утриманням військового меморіалу, за що їй щира подяка.

 

БИТВА ЗА СТАНЦІЮ ЧОПОВИЧІ

Військова служба для Олексія Семеновича Корольова розпочалася у 1938 році. Війна застала його курсантом — випускником Борисовського танкового училища (Білорусія) 2 липня 1941 року. Він брав участь в обороні міста. Воював на Кавказі, у Ленінградській області. У складі 25 танкового корпусу пройшов з боями зі сходу на захід майже всю Україну, але особливо йому запам’яталися бої за станцію Чоповичі.

Битва за неї мала особливе, стратегічне значення, оскільки фашистські загарбники, відкинуті до м. Житомира, перейшли в контрнаступ і хотіли повторно заволодіти м. Київ. Якраз тут проходила лінія фронту. У сусідньому селі Барвінки знаходився штаб 1-го Українського фронту.

Впродовж чотирьох днів точилися жорстокі, кровопролитні бої за станцію Чоповичі. Гітлерівське командування кинуло у бій сили двох кращих танкових з’єднань — 1-ї танкової дивізії та 1-ї танкової дивізії СС «Лейбштандарт СС «Адольф Гітлер», усього до 200 танків, у тому числі до 20 «тигрів».

Станція Чоповичі за період з 19-го по 23 грудня 1943 року чотири рази переходила із рук в руки. Тільки за два дні боїв — 20-го і 21 грудня — радянські війська підбили до 100 танків противника, 8 самохідних гармат, 11 бронемашин та знищили до 1000 гітлерівців.

У ході боїв батальйон капітана Корольова знищив 38 танків противника, 10 автомашин, 5 гармат, 1 мінометну батарею і до 700 солдатів та офіцерів. Командир танкового взводу молодший лейтенант В.З. Вайсер із батальйону Корольова проявив особливу мужність та героїзм і знищив 3 танки (за іншою інформацією — 4 танки й 1 бронетранспортер) та більше 40 фашистів, але й сам згорів у танку. Посмертно йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Командир батальйону капітан Корольов, як мені вдалося дізнатися через веб-сайт «Подвиг народу», особисто знищив 5 танків і більше 50 ворожих солдатів та офіцерів, отримав поранення, але поле бою не покинув і продовжував керувати бойовими діями танкістів, за що його було нагороджено орденом Червоного Прапора.

У післявоєнні роки Олексій Семенович розповідав своїм дітям, що його двічі представляли до присвоєння звання Героя Радянського Союзу (зараз діти вже не пам’ятають, за які бої), але з якихось причин йому так і не було присвоєно це звання.

Я детально вивчив усі нагородні листи О.С. Корольова і гадаю, що одне з подань могло бути якраз за ці бої. Саме тут у нього були найвагоміші за роки війни як особисті результати, так і керованого ним батальйону, а звання Героя не отримав, можливо, тому, що вищестояще командування вирішило: два Герої на один танковий батальйон за один бій забагато. Мож-ливо, з якихось інших причин, але, ніяк не применшуючи подвиг Героя Радянського Союзу В.З. Вайсера, варто зазначити, що особисті результати у командира батальйону були більш вагомі, ніж у його підлеглого. Крім того, він успішно командував батальйоном. Однак найвищою нагородою як для нього, так і для мільйонів радянських воїнів стало те, що, пройшовши цю, найбільш жорстоку в історії людства війну, вони залишилися живими.

У тих боях брав участь танковий взвод «тигрів» гаупштурмфюрера Міхаеля Віттмана — німецького танкового аса, який особисто за три роки (до моменту загибелі у серпні 1944 року) знищив приблизно 138 радянських танків та самохідних гармат і увійшов у четвірку найуспішніших танкових асів Другої світової війни.

З боку Червоної армії у боях за станцію Чоповичі брав участь легендарний офіцер командир кулеметного взводу лейтенант Іван Пилипович Афанасьєв, з яким я познайомився через Волгоградську студію телебачення у жовтні 1974 року — напередодні 30-ї річниці з дня визволення України від фашистських загарбників. У грудні того ж року побував у нього в гостях у Волгограді.

Під час Сталінградської битви він майже весь час керував обороною будинку Павлова, відомого старшим поколінням зі шкільного курсу історії.

Сержант Павлов 28 вересня 1942 року разом із трьома бійцями зайняв оборону в одному з будинків, а вже 1 жовтня йому на підмогу прибув лейтенант Афанасьєв з 20-ма бійцями, який 58 днів і керував обороною цього будинку (після війни він написав про цей епізод свого бойового шляху книгу «Будинок солдатської слави»).

Сержанту Павлову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а його командир залишився без нагороди. Верх взяло прагнення командування показати сержанта Павлова як зразок у виконанні військового обов’язку для рядового складу армії. Щоправда, за оборону Сталінграда І.П. Афанасьєв отримав медаль під такою ж назвою, а також орден Червоної Зірки, але не за оборону будинку Павлова, а вже за інший бій.

За бій під станцією Чоповичі його було нагороджено також орденом Червоної Зірки.

ШЛЯХ ДО ПРАГИ

Від станції Чоповичі бойовий шлях О.С. Корольова проліг через міста Коростень і Новоград-Волинський Житомирської області, західні області України, Угорщину, Австрію і аж до Праги.

У лютому 1944 року батальйон капітана Корольова у складі 25 танкового корпусу проривав оборону противника на західному березі річки Іква на північний схід від м. Млинів Рівненської області.

Олексій Корольов у ті дні не міг і подумати, що визволяє від фашистської нечисті землю, на якій будуть жити його нащадки — син  та внуки. Так само, як і в страшному сні він не міг уявити, що Росія воюватиме з Україною.

Дещо пізніше батальйон капітана Корольова відзначився у п’ятиденних боях за м. Луцьк, знищивши 4 танки, багато іншої військової техніки та озброєння і понад 560 фашистів. У полон було захоплено 60 солдатів і 2 офіцери. А далі були бої під м. Броди Львівської області, де Олексія Корольова було легко поранено, та він продовжував керувати бойовими діями батальйону і отримав друге — тяжке поранення. За ті бої його було нагороджено орденом Червоного Прапора.

Лікування Олексій Корольов проходив у госпіталі, розташованому у м. Дубно Рівненської області. Якось поранених прийшли провідати місцеві жителі, і серед них була дівчина, яку він аж ніяк не очікував тут зустріти — сестра його дружини Катерини — Капітоліна, котра, як виявилося, приїхала за направленням із м. Вологди для участі у відновленні звільнених від нацистських окупантів районів. Для неї ця зустріч була теж повною несподіванкою. Так на війні дивним чином пересікалися людські долі.

На початку 1945 року капітану Корольову було присвоєно звання майора і призначено на посаду командира самохідного артилерійського полку 208-ї самохідної артилерійської Двинської бригади.

Починаючи з 8 березня 1945 року, його полк 8 днів відбивав шалені атаки противника у районі угорського міста Шар Егреш, а потім перейшов у наступ і вийшов до кордону Австрії. За ці бої командира було нагороджено орденом Олександра Невського.

В кінці березня — на початку квітня 1945 року в Австрії полк майора Корольова з боями подолав важкодоступну гірсько-лісову місцевість і звільнив місто Клостернойбург, а в ніч з 8-го на 9 квітня першим увірвався в центр столиці — Відня. І знову за уміле керівництво бойовими діями полку та особисту мужність він отримав високу нагороду — орден Червоного Прапора. А далі були бої у ході Берлінської операції й допомога повсталій Празі, де він зустрів свято Перемоги.

Однак і після цього війна для Олексія Корольова не завершилася. Його полк був направлений на Далекий Схід для війни з Японією, і вже 9 серпня пішов у наступ у перших лавах радянських військ територією Внутрішньої Монголії (Китай). Форсувавши перевал Великого Хінгану, полк із боями пройшов більше 700 кілометрів і брав участь у визволенні від японців міст Чанчунь, Порт-Артур.

На цьому війна для Олексія Корольова завершилася.

За участь у війні з Японією він був нагороджений орденом Суворова. Всього Олексія Корольова було нагороджено 9 орденами, в тому числі 3 орденами Червоного Прапора, 2 орденами Червоної Зірки, 2 орденами Вітчизняної війни та орденами Суворова і Олександра Невського, а також 22 медалями.

МИРНЕ ЖИТТЯ ВЕТЕРАНА

Після закінчення війни Олексій Корольов продовжив службу в Радянській армії на посадах командира полку, заступника командира дивізії на території Німеччини. Закінчивши службу в діючій армії, жив і працював у Москві — 12 років військовим комісаром Першотравневого району, потім — начальником секретного відділу одного з московських підприємств.

Разом із дружиною Катериною вони виростили і виховали 4 дітей: синів Лева і Олексія та дочок Альону і Марину. Лев пішов стопами батька і теж служив танкістом у Радянській армії. Нині проживає у м. Вільнюсі. Олексій закінчив Московську сільськогосподарську академію і був направлений у Рівненську область, де працював на різних посадах у галузі сільського господарства. Останнє місце роботи — керуючий Млинівським районним об’єднанням «Сільгосптехніка». Дочки Альона і Марина живуть у Москві.

Помер О.С. Корольов у 1998 році, на 81-му році життя, а пам’ять про нього свято бережуть його діти та внуки, і так повинно бути.

Борис ДУЧЕНКО,

член Всеукраїнської громадської організації «Закінчимо війну», м. Київ,

спеціально для «Соборної площі».