Військовий капелан, один із захисників Донецького аеропорту, малинчанин Леонід Кравець у переддень Дня захисника України розповів, як віра рятує життя на фронті

У Малині він такий один… Один військовий капелан – людина, яка без вогнепальної зброї у руках, регулярно перебуває на фронті і допомагає бійцям, як медик. Проте зцілює не тіло – душу. На капеланів не вчать, вони не мають військового звання чи посади. Проте їх радо чекають бойові побратими. Кажуть, що якщо у підрозділі є капелан, –  служити легше, менше втрат, рідше обстріли.

— Розкажіть детальніше, звідки Ви, як трапилося так, що стали капеланом? — цікавлюся в нашого віднедавна земляка.

— Я — з Маріуполя, проте останні три роки з родиною проживаю у Малині. За родом занять — пресвітер церкви Євангельських християн баптистів. Коли почалася війна, я молився, думав, куди і як поїхати… Тоді мій друг, капелан «Архітектор» під час місіонерської зустрічі в Києві сказав мені, що є такий батальйон, у складі якого можна потрапити до Донецького аеропорту. І я поїхав. Уперше туди потрапив 25 листопада 2014 року в складі 79-ї аеромобільної бригади.

— Тобто Ви були там неодноразово?

— Двічі, у диспетчерській вежі. Першого разу — всього три дні, потім мене поранило. Лікувався у дніпропетровському госпіталі. А до того, як і всі бійці, стояв на посту, наглядав за закріпленим за мною «сектором». Заступав на пост, спостерігав і водночас спілкувався з бійцями. На той час 79-та вже була знайома з капеланами, її бійці знали: коли поряд з ними капелани — з того боку не так сильно обстрілюють… А знаєте, яке перше запитання поставили мені бійці — чи можна стріляти по церкві?

— Там була церква?

— Метрів вісімсот від нас стояв монастир. Із його дзвіниці снайпер обстрілював скляний коридор, який слугував «дорогою життя» між диспетчерською вежею та приміщенням аеропорту.

— А що все-таки Ви відповіли на запитання, чи можна стріляти по церкві?

— Можна. Адже Біблія каже, що церква — це не будівля храму, це — єдність душ живих, які вірять в Христа.

— Ви були духовним наставником бійців?

— Не лише. Чомусь часто бійці сприймають капеланів, як надлюдей, які нічого не бояться, які є ніби талісманами. Згадую, як я їхав до аеропорту вдруге. Транспорт нам дали  «мотолигу» (МТЛБ — броньований тягач). Тоді він був заповненим пальним. Водій дуже нервував, бо одна куля і — вибуху не уникнути. Коли він запитав, хто я (а я був його попутником), то зітхнув із полегшенням… І ми поїхали.

— Розкажіть детальніше про другу поїздку до аеропорту.

— Тоді ми їхали з Водяного, з 80-ою бригадою. Того ж дня, десь після обіду, завалилися верхні поверхи вежі — десь до чотирнадцятого поверху, а ми були на другому. Потім почалась війна, якої в Україні ще не бачили. П’ять днів уся артилерія, яка була, напевно, в Російської Федерації, розстрілювала термінал і вежу з ранку до вечора.

Цього разу було по-іншому, ніж із 79-ою досвідченою бригадою. Хлопці з 80-ки були «не обстріляні». Ніхто з них, окрім декількох людей, не потрапляв у серйозну бойову обстановку. Тому перші декілька днів було важко. Мені доводилося заспокоювати бійців, виводити їх із шокового стану і казати, щоб вони відстрілювалися, тому що від цього залежало наше життя. Коли я виїхав з аеропорту, три дні ще допомагав медикам — було дуже багато поранених. Часто доводилось чути, що аеропорт «здали»… Я так не вважаю. Наші солдати там були готові віддати своє життя за цей справді символ для України. Його обороняли до останнього і не віддали.

— До Донецького аеропорту було прикуто увагу всієї України і закордону. Страшно і боляче було дивитися навіть теленовини звідти. Уявляю, як було страшно у самому епіцентрі подій…

— Бояться всі, ненормально, коли людина нічого не боїться. Солдати теж відчувають страх. І мені було страшно, але я намагався не показувати цього. У найтяжчі хвилини допомагала молитва. Хлопці не соромилися молитися. Коли відбувся останній штурм аеропорту, я роздав усім бійцям молитву-покаяння. Коли танки починали нас «бомбити», бійці читали цю молитву. Я думаю, що саме в той момент, перед обличчям небезпеки, вони були щирі. Вони розуміли, що зараз людина є, а через мить її може не бути. Десь о сьомій вечора наступила тиша, просто мертва тиша… Коли стріляють тиждень з тяжкої техніки, 24 години на добу, «почути» таку тишу було просто незвично… Це продовжувалося недовго. І по нас, тринадцятьох уцілілих, приїхали. Так от, коли нас забрали, ми всі були цілі та неушкоджені, лише один з легким пораненням.

— Кажуть, у десантників є погана традиція — вони не здаються в полон.

— Так, за певних обставин, вони можуть свідомо вчинити самогубство. Обвішуються гранатами і в той момент, коли їх можуть взяти у полон, — гранату підривають.

На вежі була ситуація, коли розуміли: ось-ось — і все, вночі можуть увірватись. Якщо не всі загинуть, то потраплять у полон. Хлопці почали обвішуватись гранатами. Я ж став розповідати їм, що це — один із найбільших гріхів, який ви можете скоїти у своєму житті. Радів, що через деякий час цих гранат на десантниках уже не було.

— За Вашими спостереженнями, бійці стають на фронті більш віруючими людьми?

— Безумовно. Коли людина балансує між життям і смертю, коли вона бачить російські «Гради», «Буки», вона стає більш відкритою до Бога, вона дійсно вірує. Всі розуміють: ось тут, де все зривається, де стріляють, життя може обірватися через секунду… Як ми кажемо зазвичай: «Як тривога, то до Бога».

Пам’ятаю, коли була друга моя ротація до аеропорту, зустрів одного молодого десантника, років 19 йому було. Він мені закинув, мовляв, як можна їхати без автомата? Я відповів: «У мене інша зброя — духовна. І ти, Сергію, коли зістрибнеш із БТРа біля аеропорту, станеш щиро віруючою людиною». Так ось Сергій потрапив до старого терміналу, потім бійці перейшли у новий. Йому довелося з товаришем забирати полонених із попереднього місця. Відстань між терміналами — метрів 70. Тричі довелося долати ці 70 метрів. Вони здавалися такими довгими. І він лишився дивом неушкодженим. Тоді, у новому терміналі, він молився… Потім ми зустрілися у Пісках, Сергій мені сказав: «Бога не було ТОДІ…» (до аеропорту). Єдиною людиною, яка до кінця так і не повірила в Бога, був хлопчина, язичник, із позивним «Сєвєр». З ним говорив капелан за годину до смерті. Той стояв на своєму. На жаль, загинув від пострілу «Рапіри» (протитанкової гармати).

— Але ж часу на вивчення молитов у бійця немає…

— Ми роздавали пластикові картки, ніби банківські. На одному боці — «Отче наш», на іншому — «Молитва покаяння воїна». Це дуже сильні молитви для кожної людини. Були ще плеєри на сонячних батареях із записом «Євангелія».

— Молитися — це добре, але є і Божі заповіді, одна з яких — «Не убий!». Як ці слова можна співвідносити з війною, коли там, на фронті, убивають?

— Ми не убиваємо, як загарбники чи злочинці. Ми не захоплюємо чужі землі. Ми не порушуємо державний кордон. Ми — захищаємося. Це — різні речі.

— Є випадки, коли бійці зловживали спиртним. Вам доводилося з цим стикатися? Це — гріх?

— Коли ми були в Широкиному з 36-ою бригадою, якось приїхав до нас командир, каже, що створили новий підрозділ, батальйон. Так ось у ньому більшість бійців зловживала. Мені доводилося розмовляти з ними, переконувати… Пройшов час, звісно, не все змінилося відразу, але зараз це 503-й окремий батальйон морської піхоти «Борсуки», який зараз вважається одним із кращих ЗСУ.

— У Вас на рукаві шеврон морського піхотинця. Як Ви ним стали?

— У мене й берет морського піхотинця є. Я — учасник бойових дій. У 2015 році командування створило 36-у бригаду морської піхоти. До того часу я був уже знайомий із командиром бригади. Їжджу саме туди, в Широкине, регулярно. Вона мені стала як рідна.

— З чим до Вас приходять бійці? Що їх найбільше хвилює?

— По-різному. Переживають за своїх рідних — дружин, матерів, дітей, які залишилися на батьківщині. А ще більше хвилюються їх родини, які теж до мене за порадою звертаються. Розумієте, боєць відстояв, відслужив, пішов спати, а вони у невідомості, постійній невідомості… Це дуже виснажує. А як, скажіть, розрадити людей, які втратили рідних? Ніхто не може відчути їх біль. Можна хіба поспівчувати. Чи разом поплакати…

— Ви плакали?

— Так. Я втратив багатьох своїх друзів, тож усього було: і раділи, і плакали… Війна — це така штука, де в людини прокидаються або кращі її риси, або гірші. Там немає місця лицемірству, нещирості. Там зароджується справжня чоловіча дружба. Багато хто знову їде на фронт, бо знає, що там його побратими, з якими він жив, спав, ділив усі труднощі. Прикро, що тут, на мирній землі, він може почути: «А ми тебе туди посилали?..». Зараз багато хто служить уже за контрактом. З’являється, на жаль, і таке явище, як заробітчанство. Хоча захист Батьківщини і заробляння коштів на цьому — це несумісне. Фронт — не Польща…

— У Вас багато нагород, яка з них найцінніша?

— «За оборону Донецького аеропорту». Це — не військова нагорода, але вона для мене найвагоміша.

— Ви знову поїдете скоро у чергове відрядження?

— 19-го їду в своє вже Широкине, на два тижні.

… А перед цим, 14 жовтня, на Покрову, бійці знову зберуться, пройдуть урочистою ходою від військкомату до пам’ятного знаку Героям Небесної Сотні, згадають полеглих. Перед ними триматиме слово і капелан. А це значить, що його слова важливі, вони зцілюють поранені на фронті душі й вселяють віру, без якої важко жити — нам усім.