Українська жінка на селі — це та, хто встає задовго до сходу сонця. Це вона сонно йде до хліва, де на неї вже чекають корови, свині, кури, гуси, кролі та інша живність. А попоравши худобу, сніданок-обід приготуй. Тоді лише встигай: то борщ закипів, то каша пригоріла, то кіт сир з’їв, поки на городі копала картоплю. А її, тої картоплі й іншої городини, не сотки — гектари іноді, щоб і собі, й худобі, й на продаж, бо з того живуть, не маючи тепер оплачуваної роботи в селі. Тож і рачкують коло городини весну-осінь… А ввечері знову в хлів, усе попорай… При цьому й хатніх та материнських обов’язків ніхто не відміняв — прибирання, прання, догляд за дітьми, поки малі…

Жінки, котрі мешкають у селі й тягнуть на собі усе це ярмо, швидко спрацьовуються й старіють, проживаючи, як правило, своє життя у постійній праці, рутинно, нецікаво та сіро, тому дітям своїм не бажають такого життя…

Ці слова, проте, не стосуються 54-річної жительки с. Українки Любові Фефелової.

— Це — жінка-свято, суцільний позитив, — так про неї відгукуються всі, хто знає, працював поряд, спілкувався.

Нелегкою виявилась доля у цієї жінки, але вона зуміла гідно пройти всі життєві негаразди й тернисті шляхи, а нині допомагає ставити на ноги п’ятеро онуків, радіє кожному прожитому дню й ні на хвилинку не жалкує, що пов’язала своє життя із селом.

— Закінчила Житомирське училище №9, здобула спеціальність ткалі, — розповідає про себе жінка. — Затим працювала у відділі технічного контролю Малинської паперової фабрики. 19 років прожила у шлюбі з коханим чоловіком Олександром, котрий працював головним енергетиком у місцевому колгоспі та електриком на паперовій фабриці. Разом із чоловіком народили й виховали трійко діток: Андрія, Олену та Катерину. 13 років тому глава родини трагічно загинув… Тоді плече допомоги підставили всі: рідні, друзі, куми, сусіди, односельці, учасниці ансамблю «Україночка».

Після пережитого горя шість років прожила сама, а час зійшов, ніби один день. Напевно, забути всі проблеми допомагало велике господарство: корови, кури, бики, кролі, порося. Обробляла й близько 30 сотих землі, вирощуючи городину. А ще ж потрібно було накосити тонну сіна, дров заготовити й нарубати на зиму, дати лад у домі й по господарству… З рук мозолі тоді не сходили, пальці тріскались від важкої сільської роботи. І все встигала, ніде не було промаху, хоч як не було важко.

— Бувало, тихенько непрохана гаряча сльоза обпече чоло, а я її швиденько витру й знову до роботи, — каже. — Час, як відомо, лікує…

— Після переїзду з Малина, де проживали у малосімейці, наданій фабрикою, — продовжує жінка, — у селі я відчувала справжнє роздолля й свободу. Якось відразу закохалась в Українку та її людей. Довго звикати до важкого життя в селі не довелося, бо не мала особливо на це часу. Шість років пропрацювала завідуючою клубом, кухарем шкільної їдальні, дев’ять років була завідуючою сільською бібліотекою… Нині — пенсіонерка, але, щоб хоч чимось допомогти дітям і собі триматись на плаву й у формі, змушена мотатись на роботу до столиці.

Відома французька кіноактриса Катрін Деньов говорила: «Я — мати, а мати ніколи не буває самотньою», — погоджуєтеся Любов Фефелова й продовжує свою думку:

— Незважаючи на багато турбот і родину, вісім років тому знайшла людину, котра допомагає мені в горі й радості долати всі життєві труднощі, підставляючи своє плече, бо розуміє, як важко нині жити в селі жінці без чоловіка. У Сергія Йосиповича також троє діток, тому я зараз — багатодітна мама (посміхається). Маю шестеро дітей та п’ятеро онуків, яким намагаюся усіляко допомогти, порадити… Вони — моє все. Я живу їхніми проблемами, успіхами, невдачами…

Маю й ще одну розраду — років п’ятнадцять тому керівник ансамблю «Україночка» Любов Артеменко запросила мене поспівати з дівчатами ввечері на одній із репетицій. Стомлена домашніми клопотами, проте, прийшла. Спочатку трішки ніби й соромилась, а тепер і не уявляю, як жити без пісні, сцени, концертів. З ними за ці роки об’їздили увесь наш район, сусідній Радомишльський, не раз були й на Київщині, аплодували нам і в Житомирі… Пісня — це справді моя віддушина. А щоб трішки відпочити від сірих сільських буднів, нещодавно з нашим колективом їздили на Закарпаття, де на нас чекала насичена й різнопланова дозвільна програма: купались у термальних басейнах, відвідували визначні місця західної України, куштували традиційні страви цього регіону…

— Отож, — не втрачає оптимізму Любов Фефелова, — у переддень нашого свята — сільської жінки — хочеться побажати усім нам, по-перше, ні на хвилинку не шкодувати про те, що ви — українки. По-друге, не варто зациклюватись на тому, що живемо в селі. Адже, при бажанні, і в селі можна жити у гарній хаті з новими меблями, сучасним телевізором, інтернетом, усіма іншими зручностями. Не забувайте також, що ми самі — ковалі свого щастя. Життя дається всім один раз, тому прожити його слід правильно й з користю для себе і своїх рідних. А ще не варто забувати, що сміх і гумор продовжує життя людей, тому живімо, посміхаймося й шануймося, бо ми справді того варті. Хай щастить нам усім!

Богдан ЛІСОВСЬКИЙ.

Фото автора.