Або «Багато об’єктів у Малині не мають художнього смаку й стоять не на своєму місці, хоча, можливо, я чогось не розумію…»

Стіни відділу живопису Малинської дитячої школи мистецтв завішені багатьма різножанровими картинами: пейзажами, натюрмортами, портретами… Відображені на них і ніжні подихи літа, і сумні, але водночас і забавні багряно-листі осінні нотки, граційні жіночі портрети, пейзажі міських та сільських вулиць, мальовничі краєвиди рідного Полісся… Це все справа рук вихованців талановитих і досвідчених викладачів цього відділу Ірини Оксаніч та Лариси Вольвах. Без них не обходиться жодне свято в місті, а їхні вихованці — постійні учасники та переможці багатьох міських, обласних конкурсів та фестивалів.

Про те, якою була дорога в педагогіку, хист до малювання, життєві погляди та вподобання напередодні професійного свята з журналістом «Соборної площі» поділилася Лариса Лаврентіївна Вольвах, котра вже 11 років навчає дітей малювати, відчувати світ навколо себе, передаючи це все на папері пензлем…

— Ларисо Лаврентіївно, чому саме малюванню надали перевагу в своєму житті?

— Ще зі шкільних років шукала розраду після уроків у малюванні. Залюбки малювала стінгазети. А після школи вирішила удосконалити свій хист, вступивши на відділ художнього оформлення Київського художньо-промислового технікуму, успішно склавши іспити з графіки, композиції та живопису. Після отримання диплому, за направленням потрапила до Шосткінського військового заводу, що на Сумщині, де шість років пропрацювала конструктором-оформлювачем бюро естетики.

— Що доводилось робити?

— Головним трендом того часу вважалось оформлення й прикрашання будинків різноманітними панно, під час свят вулиці міста також прикрашали плакатами, малюнками, оформляли й колони демонстрантів під час парадів 1 травня та 7 листопада… Довелось попрацювати й над оформленням піонерського табору на Десні, що був підпорядкований заводу. Тоді я, можна сказати, й набила руку, беручи активну участь у цих роботах. І не втомлювалась, навпаки мені дуже подобалось, було цікаво спостерігати за результатом своєї роботи й чути відгуки про неї від людей. Багато хто вже знав мене та і я швидко зорієнтувалась у чужому місті.

— Знаю, що на «ти» були й із мистецтвом кераміки?

— О, так! (посміхається). Це також мій життєвий досвід. Ще до навчання у столиці довелось попрацювати в одній із київських керамічних майстерень, відвідувачами якої були відомі на той час майстри глини і пензля. Серед них і скульптор-кераміст, художниця Ольга Рапай. Вони приносили нам свої зразки робіт, а ми виготовляли форми, випалювали, а затим розписували ці роботи, покриваючи їх спеціальним покриттям. Досі пам’ятаю нелегкі умови, в яких доводилось тоді працювати — приміщення майстерні були невеликі, а печі розігрівали аж до 1000 (!) градусів… Довелось тоді оформляти ліпниною й фойє будівель. Одне слово, пройшла добру школу кераміки та розпису…

— Затим ви повернулись на малу батьківщину?

— Так, 18 років після Сумщини працювала художником у конструкторському бюро паперової фабрики. Серед звичних замовлень — плакатів, оголошень, довелося тоді докласти своїх умінь і до будівництва фабричного готелю — малювала ескізи для кожної кімнати, щоб вони були різні за кольором, дизайном…

— А як перейшли до роботи з дітьми, педагогіки?

— Педагогіка для нашої родини — це сімейна справа. Адже вчителями працювали ще мої діди — Іван Старушкевич читав історію на Вінниччині, а Данило Вольвах був філологом і свого часу директорував у одній зі шкіл біля с. Горині. Багато років історію у Слобідській та Щербатівській школах викладала й моя мама — Анастасія Іванівна Вольвах. До 75 років викладачем техмеханіки трудився в лісотехнікумі й батько — Лаврентій Данилович Вольвах. Якщо чесно, то я спочатку не дуже хотіла продовжувати педагогічну династію Вольвахів, мріяла все ж про кар’єру художника… Але доля розпорядилась по-іншому, і я тепер не шкодую про це.

Коли постало питання, куди піти працювати після фабрики, не вагаючись ні на хвилину, погодилась на пропозицію директора ЦДЮТ Алли Буділовської й почала вести гурток ліплення, малювання, паперопластики. Роботі з дітьми тут віддала п’ять років. А останні 11-ть працюю в школі мистецтв…

— Скільком своїм вихованцям уже прищепили любов до малювання?

— За роки роботи в школі, мабуть, близько 300 дітей я уже випустила. Приємно, що щороку наші вихованці стають переможцями та призерами багатьох конкурсів та фестивалів. Наприклад, минулого року Катерина Камінчук посіла друге місце в обласному конкурсі «Кожному мила своя сторона». А мої випускниці Тетяна Крента та Наталія Осипенко продовжили навчання після школи мистецтв у провідних столичних вузах за напрямком «дизайн та архітектура». Дітям не забуваю наголошувати слова відомого французького художника Жана Шардене: «Ми користуємося фарбами, а пишемо серцем». Саме ці слова діти під час моїх занять беруть до уваги й користуються ними у дорослому житті.

— Полотна яких художників вам більше до вподоби й якому жанрові живопису віддаєте перевагу в своїх роботах?

— Найбільше люблю писати портрети, хоча часу зараз на це майже не маю. Цікавлюсь, звісно, й пейзажами, графікою, натюрмортами, і дітей в школі знайомимо з азами різних стилів художнього мистецтва. Що ж до художників, то не перестаю захоплюватися полотнами наших, українських, майстрів пензля Михайла Врубеля та Івана Айвазовського, майстра народного декоративного живопису Катерини Білокур, і не тільки…

— Ларисо Лаврентіївно, не можу втриматись від запитання, а яка ваша, як художника й естета, думка з приводу останніх архітектурних нововведень у Малині? Ті ж «два камені», про які останнім часом у місті стільки розмов…

— Може, це і не всім сподобається, але вважаю, що багато об’єктів, які з’явились останнім часом у Малині, не мають ні художнього, ні естетичного смаку, і стоять не на своєму місці. Хоча, можливо, я чогось не розумію. Може, це по-сучасному й, як дехто вважає, модерно, але на мій погляд — усе ж примітивно.

Це ж скажу й щодо інсталяції, як її назвали наші керманичі й яка урочисто була відкрита з нагоди Дня міста на центральній площі. Як на мене, вона не несе ніякого ні художнього, ні архітектурного, ні естетичного навантаження. Що цей пам’ятник символізує, я, чесно кажучи, не розумію. Та й стоять ці два камені з гербом Малина поміж ними не на своєму місці.

А яке навантаження має у фабричному парку вхідна металева арка, що теж з’явилася нещодавно? І дерев’яна скульптура князя Мала, майстерно виготовлена талановитим малинчанином Олегом Демченком, також стоїть не на тому місці. Про пам’ятний знак героям Небесної Сотні у міському парку культури й відпочинку взагалі мовчу. Хлопці, котрі загинули за  європейський вибір України і її незалежність, заслуговують не на такі увагу й місце…

Можливо, я чогось не розумію чи маю застарілі погляди на життя, хоча досвід художника підказує мені зовсім інше… До сьогодні в голові тримаю слова, котрі нам, іще студентам, сказав один із викладачів: «Хто має хист і жадає творити, той ніколи не може дивитись на речі поверхнево».

— У вільний від роботи час якому заняттю, крім малювання, присвячуєте себе ще?

— Дуже люблю, тож перечитую вже не вперше поезію Івана Буніна, Льва Толстого, Лесі Українки… А ще довгими осінніми й зимовими вечорами полюбляю в’язати. Та найбільше свого вільного часу стараюсь присвятити найріднішим для мене людям — доньці та онуку, який цього року пішов до першого класу школи-ліцею №1, яку свого часу закінчувала і я.

— Щось побажаєте колегам-художникам напередодні свята?

— Хтось із відомих сказав: «Картини художника розкажуть про нього набагато більше, ніж могли би написати біографи». Тому усім творчим людям, які не уявляють свого життя без пензля чи олівця, хочу побажати успішних і гарних полотен, на яких відображались би лише найкращі миттєвості нашого життя.  А ще — творчого неспокою, прекрасного настрою всім і оптимізму. Бо, як зауважив відомий італійський художник Аннібале Каррачі, «ми, художники, слухаємо очима, а говоримо руками».

Інтерв’ю вів

Богдан ЛІСОВСЬКИЙ.

Фото автора.