Напередодні професійного свята освітян журналіст «Соборної площі» вирішив поцікавитись життям і проблемами малокомплектної сільської школи, здобутками її учнів та вчителів, спілкуючись із директором Горинської загальноосвітньої школи, вчителем української мови та літератури вищої кваліфікаційної категорії Галиною Адоліївною Конотовською. Освітній галузі вона присвятила більше трьох десятків років свого життя, останні дев’ять — на посаді директора.

— Галино Адоліївно, що для вас є школа?

— Можливо, ці слова хтось зрозуміє й банально, але школа — це справді моє покликання. Я дуже люблю дітей. Моя бабуся свого часу в Малині була відомою нянею, а я їй допомагала доглядати малят і вже відтоді мріяла стати вихователем дитячого садка. Але доля розпорядилася по-іншому. Маю нині лише один запис у трудовій книжці — Горинська ЗОШ. 32 роки вже у Горині. Уже з свого досвіду повністю підтримую вислів американського педагога і політика Хораса Манна, котрий сказав: «Учитель, який не починає з того, щоб пробудити в учня бажання вчитися, кує холодне залізо». Школа, одне слово, це моє життя. Пафосно? Ні!

— Життя не стоїть на місці. Реформи відбуваються сьогодні й в освіті. Сьогодні багато різних думок можна почути про школу і життя в ній. То яка ж вона для вас? На що робите головні акценти?

— Як свого часу говорив американський письменник Річард Бах, «твій вчитель не той, хто тебе вчить, а той в кого вчишся ти». Тому, на мою думку, сучасна школа повинна дати учням не тільки певні знання, але й виховати громадсько-орієнтовну особистість, яка після її закінчення займе своє гідне місце в житті. Тому всі наші 10 вчителів, які працюють в школі, навчаючи 34 учні, намагаються створювати умови для громадсько-активної школи, бо мікросередовище всередині школи необхідно сполучати з реальною дійсністю навколо школи. Ми не відгороджуємо учнів від реального життя, а «включаємо» це життя у свої уроки, позаурочну діяльність, створюючи єдине поле громадського виховання не тільки учнів, але й всіх учасників освітнього процесу, в результаті виховуємо не тільки в школі, але й поза її межами.

Належну увагу приділяємо також і налагодженню партнерських стосунків між школою та всіма приватними підприємцями, котрі працюють на території нашої громади. Наприклад, минулого року школа виступила ініціатором приведення у належний вигляд автобусної зупинки в центрі села. Кошти на фарбу збирали всі жителі громади та вчителі, а розфарбовували всі бажаючі: діти, педагоги, батьки, жителі Горині. Місцевий підприємець С.В. Гончарук виготовив добротну лавку. Тепер всі слідкують за порядком на зупинці.

— Другий рік пішов, як у всіх навчальних закладах країни стартувала Нова українська школа — НУШ. Які, на вашу думку, її переваги, так би мовити, плюси та мінуси?

— Змін українська школа потребує давно — не косметичних, а конкретних, зокрема й оновлення шкільного обладнання. Вчителі та шкільні адміністрації перевантажені паперовою роботою, що забирає чимало часу, який краще було б приділити якісному навчанню учнів, розвитку школи.

В школі учень повинен отримувати якісні знання, які в майбутньому дозволять реалізувати себе. Тобто, знайти своє місце, щоб бути щасливим.

Що ж до  НУШ, то тут навчають більш цікаво. Одначе, чи буде в майбутньому зв’язок між початковою і середньою школою, чи не буде «прірви»? Адже діти звикають працювати на інтегрованих уроках, отримувати замість домашніх завдань результати роботи за день. Але якщо із дітьми тільки гратися, чи будуть хороші результати?

Мабуть, впровадження НУШ треба було б починати з вишів.

Щодо «плюсів», то «Ранкові зустрічі», «Тематичні тижні» дуже дисциплінують і вчителів, і учнів, а також ще більше здружують їх…

А ще за останнє десятиріччя  для полегшення роботи з дітьми початкової школи вперше надали дуже багато художньої літератури, техніки (ноутбуки, телевізори), різноманітних ігор, роздаткового матеріалу.

Водночас, вважаю, учні нашої школи не дуже підготовлені до НУШ, бо в селі немає дошкільного закладу освіти, хоча ідея його створення в нашому типовому двоповерховому приміщенні виношується сільським головою Володимиром Омельченком не перший рік. Отож, виходить, що на перший погляд, вчителя ніби й «розвантажили», а насправді — ні.

— А чи можна повноцінно вчитись у маленькій школі, де мала кількість дітей?

— У нашій школі ми намагаємось будувати свою роботу в першу чергу на теплих родинних стосунках.  До переваг маленької школи належить те, що всі діти постійно, як на долоні. Знаємо все і про всіх, хто чим живе, що хоче і що може… Вчителі підтримують створення родинної атмосфери і я дякую їм за розуміння й затрачені зусилля. Нині в нас знання здобувають двоє дітей за інклюзійним методом. Маємо й відмінника навчання — другокласника Ярослава Харченка.

Недоліком же малокомплектної школи є те, що в ній навчається мала кількість дітей, а тому держава не виділяє коштів на гурткову роботу. Але, дякувати Богу, є такі творчі вчителі початкових класів як Є.М. Волосовська та Г.І. Петренко, котрі в позаурочний час займаються з дітьми.

— Знаю, що зі стін вашої невеличкої сільської школи вийшло чимало відомих сьогодні в районі, і не тільки людей. Отже, міцні знання можна отримувати й в селі?

— Так, це правда. З-поміж наших випускників чимало стали вчителями та медиками. Нині і в нашому дружньому колективі працює вчителем молодших класів випускниця нашої школи Наталія Вікторівна Гунько, дуже ініціативна, відповідальна. Вчителем рідної мови та літератури в Чоповицькій гімназії трудиться ще одна наша випускниця — Наталія Станіславівна Гриневич, учні якої неодноразово ставали призерами обласних предметних олімпіад та різноманітних конкурсів. Не можу не сказати доброго слова й про династію педагогів брата та сестри — Олександра Яковича та Ірину Яківну Часників, котрі також свого часу закінчували нашу школу, а нині викладають у дитячій школі мистецтв та у Малинській ЗОШ №3. Пишаємося й тим, що свого часу нашу школу закінчила відмінниця Альона Погоріла, котра закінчила Житомирський медичний інститут. Під час навчання в ньому адміністрація «за належне виховання й високий рівень знань із загальноосвітніх дисциплін» надіслала школі подяку. Журналістом каналу UA: Перший у Києві працює й наша Ганна Кучеренко… Тому своїм учням і батькам я завжди повторюю, що й у сільській школі можна добре вчитися, головне, щоб було бажання…

— У роботі від кого відчуваєте найбільшу підтримку й допомогу?

— Суттєво нас підтримує депутат районної ради, керівник ТОВ «Тандем» Дмитро Дмитренко. Справжнім партнером, помічником і другом школи є й сільський голова Володимир Омельченко, завдяки якому було виділено 10 тис. грн. для організації за півціни гарячого харчування наших дітей. Таким чином, наприкінці минулого навчального року батьки сплачували лише 13 гривень, і їхні діти залюбки відвідували шкільну їдальню. Сподіваюсь, що й нинішнього навчального року буде так.

Чекаємо на допомогу й від депутата обласної ради Сергія Диняка, бо нам потрібна тротуарна плитка для облаштування фасаду.

Завдяки підприємцям В.В. Грекову, С.І. Жаріну та С.В. Гончаруку минулого навчального року у школу провели Інтернет.

Ніколи в допомозі не відмовляє й директор П(ПО)СП «Малинівське» С.І.Кучинський.

Слова подяки хочу висловити й батькам наших учнів. Вони є помічниками, партнерами у навчанні й вихованні, більшість виховних заходів відбуваються за їх участі. Наші батьки дуже вболівають за імідж школи, за її авторитет. Тому й легко працювати, коли поряд працюють активні, ініціативні члени команди

А найбільше, чим я можу похвалитись, то це доброзичливою атмосферою в колективі.

— Окрім школи, дітей, вчительських, організаторських та директорських обов’язків час на улюблені заняття залишається?

— Як і кожна жінка звикла до повної гармонії в родині. Чоловік завжди й повністю мене підтримує й допомагає. Безмежно радію й успіхам своєї доньки Марії, котра три роки тому подарувала нам онучку — Соломійку. Зараз вони з родиною проживають у Львові. Це і є той «райський куточок» і справжня розрада, якою я живу поза школою. А ще протягом останніх декількох років на дачі вирощую і доглядаю близько 40 кущів троянд. Найближчим часом планую підняти цю планку до сотні. А ще на наступний рік завданням номер один є розведення пасіки. Люди повинні жити в гармонії з природою, а бджоли та їхня продукція сприяють цьому й допомагають дещо розслабитись після нервових трудових буднів. Коли випадає вільна хвилинка, залюбки перечитую поезію нашої сучасниці, талановитої поетеси Ліни Костенко, пророчими для мене є її рядки: «І все на світі треба пережити, бо кожен фініш — це по суті старт. І наперед не треба ворожити, і за минулим плакати не варт…»

— Напередодні свята, що побажаєте своїм колегам?

— Як сказав відомий український філософ, поет і педагог Григорій Сковорода: «Лише той Учитель, хто живе так, як навчає». Наша робота — це стиль життя. Бажаю, отож, усім нам незгасимої енергії, витримки, міцного здоров’я, творчих успіхів і просто людського щастя. Адже, тільки по-справжньому щасливі люди можуть виховати щасливого учня! Нехай ваша любов до життя, до своєї роботи, до всього світу буде безмежною, а ваші учні — слухняними та спроможними на великі перемоги, нехай ваше серце зустрічає кожен день із доброю надією, а душа з кожною миттю сповна пізнає смак життя.

Інтерв’ю вів

Богдан ЛІСОВСЬКИЙ.

Фото автора.