Савлуки. Моє родовідне село. Тут мені гучала музика першого гармоніста на всю округу Андрія Ничипоровича Маєвського, неперевершеного баяніста з голубим баритоном Василя Семеновича Романчука. А які пісні даленіли над чистими плесами річки, від хати до хати! «Ой у полі два дубки», «Розпрягайте, хлопці, коней», «Я козачка твоя…»

Вони звучали на весіллях, на родинних зібраннях, на сільській сцені… Я бачив, як обнімалися вчорашні суперники, які ще вчора косували один на одного: пісня, українська пісня гуртувала село у єдину і дружну родину, де ставали на коліна перед Богом і коли копали криниці…

Про савлуківських сонцелюбів, про їх пісні і звичаї я не раз розповідав своєму давньому другові, вже знаному в Україні письменнику Василеві Скуратівському.

— Ти там розхвалюєш своє село, що й мені кортить там побувати, — якось завітав у Малин Василь. — Може, поїдемо?

— Поїдемо.

Це було на Пречисту, коли у Савлуках збираються рідні, близькі, добрі знайомі, відсвяткувати храмове свято, відчути один одного, зробитися ще ближчими і ріднішими.

Ми ходили під річкою, милувалися свічадом Буслівського плеса, де, як розповідають старожили села, любили гостювати бусли. Зупинилися біля обійстя сільського вчителя Карпенка. Я бачив, як засвітилися очі у Василя.

— Ось де починається Україна, — не міг втриматися він від захоплення. — Ось де живе древлянський дух: садок вишневий коло хати, калина, чорнобривці, річка. Кращого годі й шукати.

Ми ще тоді не знали і не могли знати, що пройдуть роки, і через городи від Карпенкового обійстя, майже на околиці села, озветься голосами народних промислів, вишитих на домотканому полотні солов’їв, оселя невтомних шукачів духовних скарбів Романчуків. Це їх домівка стала музеєм, що зможе розказати, як і чим жили наші далекі і близькі пращури: тут можна побачити від звичайної сільської прядки, що одягала сельчан, до колиски, де мати виколихувала своє майбутнє. Тут, у цій оселі відквітувало дитинство і юність Надії і Галини Іванівни Романчуків. Це вони засвітились до людей і серцем, і душею, покликом до своєї домівки, що стала збирачем древлянської культури і духовності.

І ось я знову в Савлуках, де кожна стежечка мені — за сестричку, де я побожно схиляю голову перед колишнім дворищем мого родоводу. І здається, що я вже чую голос мого діда Василька, який знав напам’ять не тільки псалми Святого Письма, а й народні пісні, веснянки, колядки…

Я у родовідному селі, як і тоді, десь тридцять років тому, на Пречисту, коли ми з Василем Скуратівським бродили берегами мого дитинства. А хіба це не Божий промисел: так сталося, як і судилося статися.

У Савлуки, до народного музею з’їхалися кращі з кращих самодіяльних колективів на літературно-обрядовий фестиваль «Берегиня», присвячений 80-річчю від дня народження Василя Скуратівського. Збулася заповітна Василева мрія: його, можна сказати, легендарна «Берегиня» засвітилася і зібрала талановитих на пісню і слово поліщуків.

Слово тримає заступник голови районної ради Руслана Ничипоренко. Відчувається, що хвилюється. Адже треба сказати багато, але коротко, без зайвого словослів’я. Сказати, як це було непросто підтримати ініціативу міської організації «Просвіта» і прийняти рішення про проголошення нинішнього року роком Василя Скуратівського, профінансувати видання літературного альманаху «Житичі і світ», присвяченого пам’яті автора легендарної «Берегині»…

Було що сказати і голові Житомирської обласної письменницької організації Світлані Гресь. Згагада, що саме з подачі малинських просвітян у Житомирі, зокрема, в бібліотеці імені Ольжича та літературному музеї пройшов ряд заходів, на яких звучало Слово Скуратівського.

Зі спогадами про Василя Тимофійовича виступив його небіж, автор поетичної збірки та прозових книжок Микола Скуратівський.

Щирими оплесками нагородили присутні (а зібралися не тільки самодіяльні колективи, а й савлуківці: молодь, люди похилого віку) за вірші знаного в районі поета Віктора Михайленка. Щирим і схвильованим було слово і в поета-пісняра Володимира Канюки.

Я бачив і відчував хвилювання начальника управління гуманітарної сфери райдержадміністрації Світлани Барановської та її заступниці Людмили Фещенко. Немало зусиль і нервів треба було докласти, щоб організувати фестиваль співочих роди — «Від роду до народу».

Подовгу зупинялися присутні біля книжок Василя Скуратівського, які люб’язно підготували працівники районної бібліотеки, що носить ім’я Василя Скуратівського. Невдовзі тут також зберуться гості, місцеві літератори на «Погостини до Василя Скуратівського». Я знаю, що колектив бібліотеки, який очолює Тетяна Бідун знає, як це зробити. Хіба вперше?

Мені не раз доводиться чути директора районного Будинку культури Валенину Ровнер  і відомого далеко за межами району збирача українських пісень і традицій Миколу Павловича Омельчака. Без них свята не буває. Вони знають, як і що казати, і написати. Треба сказати, що Валентина Василівна і Микола Павлович блискуче справилися з обов’язками і ведучих, і організаторів.

А з імпровізованої сцени звучать пісні, ні, не звучать — вони здіймаються у креші неба, попасом даленіють до греблі, до Рубежика, де нам з Василем пощастило на боровиків, що гречно віталися з нами з вересової заметілі.

Тривожить душу, кличе до спогадів пісня «Ой зійдімося, роде» у виконанні тріо «Славія» Малинського районного будинку культури.

Запахло пролісками і любистком, коли самодіяльні артисти з Федорівки показали прадавній обряд «Веснянки». А обряд «Обжинки», що продемонструвало жіноцтво з Баранівки, нагадав нам, як і обряд «Коровай» з Головок і Діброви, древній заповіт, що «Доля починається із поля».

А ось на сцені родина з Недашок: пісня як джерельце, п’єш і ще хочеш — напоїть всіх спраглих до пісні, до української пісні.

Я бачив, як загорілися очі у дівчат, коли самодіяльні митці з Федорівки демонстрували обряд «Знімання фати», а колектив «Любисток» з Малинівки дарував високе українське слово — пісню.

Довго не вщухали оплески, коли співуча родина Ровнерів виконала свою улюблену пісню «Моя сім’я».

А коли родина Рябченків з Баранівки озвучила «Поліську польку», танцювали майже всі, хто прийшов на фестиваль.

Я дивився і щиро радів за гостей і земляків, яких захопив вихор поліської польки. Було видно, що люди скучили за народним танцем, про який сьогодні майже забули. І тільки завдяки таким сподвижникам українського духу як Василь Скуратівський, ще ведуть нас у молодість України полька, краков’як, яблучко, реченька… Допоки живе село, житиме і народний танець, народне слово…

— Фестиваль народної творчості у Савлуках ще раз засвідчив про багатство української душі, про унікальність нашої культури, — ділиться думками заслужений лікар Лєсков, який приїхав у село з Тишева. — І велика вдячність Василю Скуратівському, що будить Україну, спасибі всім, хто не збайдужів до нашої Берегині, — до пісні, колядки, веснянки…

Мудрі люди тут живуть…

Тут ходив Василь Скуратівський.

Тут сьогодні витав дух Сковороди.

Василь СТАШУК,

письменник,

голова Малинської міської організації ВУТ «Просвіта»

імені Тараса Шевченка.

Фото Володимира Канюки.