Черговий дзвінок до редакції і схвильований голос у телефоні не змусив довго чекати: «Ми з сестрою ходимо на старе кладовище, де похований наш батько. Пройти стежкою біля паркану через купи розбитої цегли — важко. Навіщо було ставити новий паркан, якщо він став лише гарною картинкою зовні? Де таке бачено, щоб старий паркан продовжував руйнуватися, а його, як театральною ширмою, затулили новим? Ще й купи цегли лежать просто біля могил. Хто її має прибрати? Родичі померлих

Що ж, перевіряємо на місці. Відразу від центрального входу особливих претензій — немає. Паркан як паркан. Бетонний, сірого кольору. Тягнеться вздовж дороги та звертає вліво, заодно «прикриває» стару огорожу. Та якщо з вулиці все має більш-менш нормальний вигляд, то зсередини — все набагато гірше: обвалена цегла, дірки у старому цегляному паркані, купи гілок, у самому кутку — цілі насипи битої червоної цегли, які просто «підпирають» пам’ятники на могилах. І навіть якби рідні померлих самі захотіли прибрати її, то як? І куди вивезти? І взагалі, чий це має бути клопіт? У нас же, пардон, ціле комунальне підприємство створене, яке обслуговує міські кладовища і має пряме відношення до їх благоустрою…

Ну, а найцікавіша картина очікує, коли повертаєш з центральної вулиці уліво — в провулок, що веде до річки. Новий паркан тут — значно нижче старого. Загалом цей архітектурний ансамбль має просто історично-шедевральний вигляд. Мовляв, гляньте: тут сплелися воєдино минуле і сучасність, а ніяким майбутнім ніколи і не запахне! Ви десь подібне бачили у доброго господаря?

Ще на одну деталь хочеться звернути увагу. Відразу від центрального входу старий паркан, схоже, одного разу таки оновлювався. Цеглу з більш ніж десятка прольотів замінили на бетонні блоки, виклали зверху гранітом, фундамент залишили, який був. Проте, видно, щось змикитили, переосмислили і кинули. Вочевидь, нова ідея визріла, більш сучасніша: затулити весь оцей безлад бетонною «ширмою».

Ну і оскільки відразу на кутку кладовища розміщено контейнер, закрадається думка, що сюди таки навідується й КП «Екоресурс». Проте біля контейнера давно не прибрані шматки асфальту, бита цегла, купи гілляччя… Мо’, народ бере приклад із тих, хто ремонтував паркан? Їм же все можна…

Кладовище, зауважимо, особливе місце. Тут існують свої, неписані, закони і правила. Незнайомі люди вітаються між собою, усі розмовляють стиха, ведуть себе стримано, ступають обережно, аби не зачепити нічиєї могили, бо шанують пам’ять померлих.

Чи ж так само шанують їх ті, хто закривши очі на кладовищенський сором, затулив його від світу бетонно-театральною стіною?

Тут на думку спадають слова міського голови Олексія Шостака під час його минулорічного звіту: «Я не буду малювати губи…». Здається, на межі, що відділяє світ живих від світу мертвих, ті «губи» якраз і «підмальовано», і «намальовано».Сповна.

Тим часом…

Нове кладовище перетворюється на непрохідні джунглі

До редакції зателефонувала ще одна малинчанка — Віра Омельчук і повідомила, що нещодавно навідалась на нове кладовище, де спочивають її родичі. Та той шок, який отримала жінка від відвідин святого місця залишився у неї надовго.

— Я не очікувала побачити могили і поблизу них зарослі у мій зріст, — обурилась жінка. — Знаю, що є в місті комунальне підприємство, котре повинно не лише надавати послуги з поховання, а й слідкувати за благоустроєм кладовищ. На старому міському кладовищі — багато старих дерев, що ламаються, падають на пам’ятники, руйнуючи їх. В окремих місцях спостерігаються також густі й непрохідні зарості…

Ще одна малинчанка Неля Рябчун минулого понеділка відвідала кладовище в с. Нянівці. У пенсіонерки також залишились не найкращі враження від перебування на малій батьківщині своїх батьків та бабусі.

«Я такого ще не бачила, щоб вхідного паркану не було видно, — мовила жінка, переступивши поріг редакції. — Все дуже заросло акацією, чагарниками, травою, а дістатись до деяких могил виявилось проблематично, бо заважають також високі чагарники, кущі, акація…

Стурбована жінка недбалістю й байдужістю до святого місця з боку сільського голови Надії Давиденко, котра повинна, якщо не сама, то хоча б зуміти організувати прибирання кладовища депутатами ради, а їх у неї аж 14, чи членами виконкому, жителями села.

Не краща ситуація склалась і на кладовищі у Горині. Тут після негоди не лише сухі гілки, а й цілі дерева попадали прямо на могили, добряче пошкодивши надгробки.

— Не розумію, чому таке ставлення у окремих керівників громад Малинського району до святинь, де знайшли вічний спочинок їхні земляки? — кажуть люди. — Невже для цього так багато потрібно? Та й чому, наприклад, у Малинівського сільського голови Наталії Парфіненко знаходяться час і можливості, й люди, і вона сама їм активно допомагає порядкувати толокою декілька разів на рік на кладовищах усіх населених пунктів очолюваної нею громади. Знайома розповідала, що й у сусідньому Народицькому районі особисто голова громади опікується не лише порядком навколо кладовища, а й організовує прибирання могил тих покійних, родичі котрих також померли чи живуть далеко…