Після складної операції я проходив тривалий курс реабілітації, а завершувати його порадили у санаторії під Києвом. У санаторії пощастило подружитися із вісімдесятилітнім Федором Івановичем П., що набирався сил після інфаркту. Ми полюбили теренкур. Ходили стежками старезного лісу і розмовляли на найрізноманітніші теми. Зазвичай, говорив Федір Іванович — він працював на «Біломорканалі», пройшов ГУЛАГ — мав що розповісти. Федір Іванович не міг насолодитися лісом.

— Поглянь, вітерець верхівками сосен пробігає так, немов гладить-ласкає їх, а у кронах беріз обов’язково заплутається, посвариться, — заговорив якось, зупиняючись на краю хвойного бору. — А от старого, кремезного дуба боїться, спробує колихнути, а не виходить…

Дуби, дійсно, ледве ворушили вітами.

— Там, наверху, ліс шумить, — роняю слова я, — а у нас, внизу, — тихо…

— Люблю тишу, але тиша гнітить, не знаєш, що буде після тиші…

Мій знайомець надовго замислився, у безголоссі лісу добре чулися лише наші кроки; глухе ступання ніг у туфлях твердим асфальтом відлунювало у німоті густого бору, дихалося легко, я чекав од Федора Івановича продовження думки — недарма, розумів, безгомінь поселилася у його пам’яті, заслухався на мить щебетом-співом пари вівсянок у гущавині верболозу, та П. все ще думав, а коли розговорився, то продовжив бесіду про ліс.

— У лісі взагалі, мабуть, не буває тиші, — Федір Іванович подивився на небо, яке сонячного дня над гущавиою видавалося синім-синім. — Там, деінде, трісне гілка під ногами людини чи звіра, там подасть голос птах чи й птахи, а десь ціле дерево не втримає ваги своїх років і й рухне на землю, чіпляючись за віти дерев-сусідів і здіймаючи переполох серед усього живого. Все, як у людському житті. Страшно було, коли у тайзі западала тиша. Безмовний ліс часто ставав передвісником бурі…

Мій співрозмовник міг довго розповідати про дерево, біля якого зупинялися, про ліс загалом — путівку до санаторію йому видали на 24 дні, термін іще не добіг кінця, а він, схоже, встиг «познайомитися» із усіма видами дерев лісопарку.

— Зазвичай, за деревами ми лісу не бачимо, дивимося на ліс, — говорив, — як споживачі його, а не як друзі, хоч, за великим рахунком, ми, люди, вийшли з лісу, а поліщук без лісу — загалом ніхто. Для чого найчастіше нам потрібен ліс? Для деревини. Ступивши у ліс, хтось шукає ягоди, інші видивляються, де гриби, а мисливець кидає погляд, де болото з качками чи дикий звір. Ліс для нас — місце для проведення часу, для роботи, відпочинку. Хоч і називаємо його другом, але дружити з ним не прагнемо.

Немає тепер, мабуть, Федора Івановича, ліс втратив великого друга, але я не забуваю про нього, бо правду говорив, а правда не помирає. Справді, ми не замислюємося над вагою і значенням лісу у нашому житті. Ну, хто, окрім учених, думає про те, що під час фотосинтезу кубічний метр деревини утворює пів тонни кисню і поглинає стільки ж вуглекислого газу; що влітку дерева вбирають половину пилу, адже його на них осідає у 30-60 разів більше, ніж на луці; що бактерій у лісі в 300 разів менше, ніж у місті? Ми тупо забуваємо, що від стану лісу і довкілля залежить стан нашого здоров’я, а розбалакуємося про це, коли припече..

Є лісок за місцем відстою транспорту навпроти Шевченкового, за чи неподалік АЗС. Загляну, думаю, чи ростуть там гриби — колись росли. Краще б не заходив! Лісок так обвалували сміттям, що важко зайти. Там усе — целофан, рештки будматеріалів, пластик, усі види непотребу — і забруднення унікального куточка природи Малинщини триває, і ніхто не переймається цим. Хтось вилив, певне, тонну нафтопродуктів на траву одразу за куточком для відпочинку, а у канаві за кілька метрів — рештки рідкої смердоти, навколо якої дихати важко. Хто вчинив це? Очевидні — сліди особи, яку називаємо нomo sapiens, але чи розумна людина це? Як стерпіти це? Але ліс терпить. Неподалік, із двох боків — пуща із граба; високі, ймовірно, столітні дерева закривають сонце, молодші, нижчі і густіші, перепиняють доступ смороду, певною мірою знешкоджують його, але чи надовго? Кілька кремезних грабів уже впали долу, і ще юні грабівнята навряд чи витримають натиск істоти з назвою людина.

Сміття повно у кожному лісі, навіть поряд із держлісгоспом. Випити воду і викинути порожню пластикову пляшку в лісі для нас — звично, як сходити до вітру. Обабіч дороги можемо висипати машину битої цегли чи штукатурки, лишки ремонту. Коли ми переїхали у Малин, лісом можна було ходити у туфлях, чому дуже дивувалася дружина після зарослих травою пущ району, де жили раніше. Наразі у туфлях нелегко пройти навіть кварталами держлісгоспу — про «колгоспні» не має мови, там, складається враження, ніхто ніколи не прибирає. Повалені бурею дерева лежать, гниють, і ніхто на них, окрім грибників, яким доводиться переступати стовбури, роками не звертає уваги. За Різнею кілька років тому ураган повалив із десяток беріз, іще міцних, які згодилися б принаймні на дрова, та лежать там вони, мабуть, досі.

Цього літа не побачив жодного обгородженого мурашника. Чи то у лісівників інші клопоти, чи то мурахи без їхньої допомоги можуть обходитися, але найімовірніше мурахами перейматися перестали тому, що «діловим людям» від них прибутку ніякого. Бізнесмен-трієчник, мабуть, не знає, що середня за величиною мурашина сім’я протягом року з’їдає до 5 мільйонів шкідливих комах, а коли взяти до уваги, що деякі мурашники живуть до 90 років…

Знищується грибниця. Тільки починається сезон, грибників у лісі, наче люду на базарі. Далеко не всі з них уміють знаходити ці дари лісу, а головне — брати так, щоб і наступного року вони росли. Грибницю витоптують, випалюють, риють. А те, що гриби — також санітари лісу, мало хто знає. Тим часом, без них земля укрилася б шаром мертвих дерев і тварин, через які молоді деревця чи рослини не пробилися б до сонця, а насіння — у грунт.

— Головне завдання тепер, — скаржився якось лісничий,— різати, а не доглядати…

Ця посада існує з 1827 року, губернський лісничий мав права командира полку. Тепер у начальника обласного управління права щонайменше комбрига, а то й комдива, одначе лісу від того не краще. Ліс уже не ріжуть, а вирізають. Гектарами. На невеличких залізничних станціях колії Київ-Ковель довелося бачити десятки вагонів, підготовлених для лісу на експорт, можливо, і для тих коростенських дубів, про які йшла мова під час наради Президента України Володимира Зеленського в Олевську.

Ліс — капітал, а хто встоїть від спокуси розбагатіти? За колоду бука можна купити легковий автомобіль. Рентабельність куба дуба сягає 150 відсотків. Але ж ліс — не тільки деревина для будов, а й целюлоза, спирт і багато чого іншого, без деревини не обійтися. На стоквартирний будинок потрібно ешелон лісу, за життя кожна людина витрачає сто кубів лісу. Отож, лисіє наш зелений друг, лисіють і гори — Карпати. Так, землі заліснюють, але коли вони стануть лісом? Щоб ялина виросла до півтора-двох метрів потрібно 15-20 років, аби вирости до 35 метрів, березі потрібно 60-80 років.

Жадоба до грошей нищить усе, навіть здорову громадську думку. Лісу, подейкують, на Поліссі багато — усім вистачить, і мало хто переймається захистом його. А уже не вистачає, і невідомо, яким повітрям дихатимуть наші внуки і правнуки, і яким буде клімат: посушливим, жарким чи традиційно помірним? Клімат залежить від лісу. Ліси впливають на шляхи дощових хмар, вбирають зайву вологу. Чи не тому, що лісистість реально зменшується, сьогодні в одних місцях почастішали посухи, а в інших заливає?

Думаєш і про інше: а як ми, митці, медійники, захищаємо ліс — свого, як вважаємо, зеленого друга? Вирішив пошукати в інтернеті, які твори українські письменники присвятили лісу. У поезії ліс — один із головних ліричних героїв, а у прозі, виявилося, окрім книг Василя Скуратівського, — жодного знакового видання. Та згадаймо ж світову літературу: Емерсон, Торо, Фенімор Купер, Сетон Томпсон, Біанки, Пришвін, Солоухін, Астафьєв, Пєсков, Леонов, Мельников (Печерський), а у нас хто?

…Одначе ліс шумить — живе. Незнищенне те, з чим прийшла нomo sapiens у світ. Зайдеш до нього й опиняєшся у великому просторому домі, вкритому синім дахом-небом із пухнастими хмарами і закритому зусібіч стрункими і нестрункими деревами — не всім деревам також випало стати модельками. Маленькі пагони пробиваються крізь землю, а трохи вищі за них наполегливо тягнуться до сонця, щоб перерости старші і вищі дерева; пролетить сорокопуд, застукає дятел, подасть басистий голос крук, несміливо обізветься сойка; заглиблюєшся у життя лісу — і думаєш про те, як добре, що ліс є — і буде. «Що лісове, то не погане, сестро, — казав дядько Лев із «Лісової пісні» Лесі Українки, — скарби з лісу йдуть…»

Іван ВОЗНЮК.