Можливо, уперше за кілька років Петро Порошенко промовив слова, які із задоволенням сприйняло суспільство: «Піврічний виборчий марафон в Україні нарешті завершився». Схоже, сам Петро Олексійович утомився, коли сказав «нарешті» — «марафон» тривав значно довше й іноді здавалося, що йому не буде кінця і краю. Через телеінформканали за цей час пройшли, мабуть, тисячі так званих політологів, експертів, технологів, деякі з них говорили казна-що, бо фахівцями, логістами у своїй справі не були, та, розуміли «режисери» шоу, народ слухатиме, реорlе стерпить — брехню і правду, і кожен із продюсерів, їхніх господарів плекав надії (для цього пропустили через ефір сотні пустомолотів) на своє, на те, що лишиться у владі, хоч вийшло зовсім інакше — так, як вийшло. Задавнений аbscess, або чиряк, суспільства прорвало, і в наростаючому, селевому потоці інформаційного процесу викинуло на поверхню те, що накопичувалося протягом майже тридцяти років, винесло все — погане і добре, нікчемність владуімущих і силу духу нескорених. Не думаю, що «господарі», «продюсери» телеканалів сподівалися на ситуацію, яка наразі складається в країні, — подібного за всі роки новітньої історії України не було. Та й хіба ми на це сподівалися? «Але, — як сказав Президент Володимир Зеленський, — ми зробили це!» Нехай похваляться чимось подібним із життя північного сусіда «асенізаторські» шоу російських телеканалів.

Те, що сталося, — це, ясна річ, прорив у невідомість. Невідомість насторожує, а декого — гнітить. «Первый тайм мы уже отыграли, и одно лишь сумели понять, чтоб себя на земле не теряли, постараймось себя не терять!» — так, дещо перефразовуючи слова колись популярної пісні, можна висловитися про нинішній status quo. Стан речей, який склався на поточний час, говорячі голови (а їх не меншає — прорвало, то прорвало, дивуєшся лише, звідки стільки їх, часто ділетантів і кон’юнктурників, назбиралося) оцінюють по-різному, не стану відбирати у них хліб. Передусім тому, що, образно кажучи, хліба і солі у виступах багатьох «тих, що говорять» не відчувається. Йдеться про вчора і сьогодні, а глибокої думки, погляду далеко уперед, на перспективу, якого протягом всіх років новітньої історії бракувало, немає і тепер — за винятком аналітики групи, справ-ді, мислячих людей — філософів Андрія Єрмолаєва і Сергія Дацюка, політолога Вадима Карасьова, для прикладу, і деяких інших особистостей. Те, що виросло і піднялося на грунті підзаробітку, грошей і прислужування, у «музиканти» не годиться, як і де воно не сідатиме. Те, що дірвалося до ефіру, — часто рудимент колишнього, спроба тих же колишніх уберегти себе улюблених і свій капітал, відвернути увагу від того, що накоїли, упослідити на самому старті нову, чужу їм, команду, яка, всупереч сподіванням, ні посад їм не пропонує, ні спокійного життя не обіцяє.

Але мислити не заборониш і виступати в етері — також. Свобода слова. Думка, звісно ж, — дещо вільне і незалежне, неспокійне і турботливе. Так, погоджуємося, до влади прийшла не лише молода, нова, а й малопідготовлена до управління державою велика група людей. Так, вона помилятиметься і вже помиляється. І говорить багато зайвого, і перемінлива навіть у словах, немов погода. Це, сказати б, закономірне явище, як і те, що у всіх державах, всі глави держав, приходячи до влади, міняють кадри управлінців. Кожен обирає тих, з ким, вважає, добре працюватиметься. Так було, так є і так буде, хоч говорячі голови нині кажуть, що так не повинно бути — їх не взяли. Раніше, 2013-го чи 2014-го року, вони мали іншу, протилежну думку. Дивуватися — зайве. За це вони гроші отримують і, вочевидячки, немалі. Але люстрація, яка схвилювала ботів, узаконена, до речі, тими, хто наразі її знеславлює, дійсно, нам не потрібна: щоб укотре не вихлюпнути разом із водою, якою скупали немовля, саму дитину. Щоб успішно управляти державою, потрібні мудрість, взаємодія молодості і досвіду — люстрація тут не помічник. Але «слугам народу», схоже, вельми хочеться виговоритися, і вони вже заговорили і про адмінреформу, про те, що мають намір із 490 районів лишити 100, хоч ліпше найперш із 400 з гаком народних депутатів лишити сто, але, складається враження, «святе» лібертаріанці чіпати наразі не хочуть, бо у 400 і вони — «слуги». Тим часом, така, як проголосили, адмінреформа — шлях у занепад сіл, селищ і малих міст.

Зайве, все-таки, хаяти всі нові, особливо професійні та відповідальні кадри, котрі приходять до влади, коли навіть хтось із них перебував там-то і там-то. Звідки набрати цілковито незайманих, свіжих, діловитих, грамотних і небритих? Ми їх, новеньких, виростили і з ними маємо жити і працювати. Правда, декому давно слід збагнути: держава — не 95-ий квартал, не сцена, слово — срібло, а мовчання і вміння сказати потрібне у потрібний момент — золото.

Це стосується як новеньких, так і тих, що зуби з’їли у політиці або ж либонь тренуються на телеефірах, у ЗМІ. «Нема просто слова, — писав у відомій книзі Расул Гамзатов. — Воно або прокляття, або привітання, або краса, або біль, або бруд, або квітка, або брехня, або правда, або світло, або темрява». Але книжок, складається враження, деякі «активісти» не читають, освітньої бази багатьом бракує, відтак з окремих голів виривається не світло, а казна-що. Одне з видань домислилося до того, що виборці, які «серед існуючих партій обирають фактично гумористичну телепрограму, — це діагноз і українському політикуму, і українським виборцям». Ось так, і не менше. Що це? Може, діагноз занепаду інтелекту «трієчників»? Можна мислити і так. Депутат Черняхівської районної ради видав такий перл: «Однопартійна більшість у Верховній Раді не передбачена Конституцією України, а спроби її створеня матимимуть ознаки конституційного перевороту». Коментарі — зайві.

Втім повернемося до того, що сталося. Колишня депутатка Європарламенту Ребекка Гармс, яка спостерігає за виборчим процесом в Україні 15 років, вважає, що «рішення більшості українців проголосувати за Володимира Зеленського не було лише голосуванням проти Петра Порошенка та євроінтеграції. Це сигнал, що українці проти того політичного класу, який вони знали впродовж десятків років. Вони відчувають, що ці політики не здатні боротися з корупцією, впливом олігархів на рішення Банкової чи Верховної Ради. Вони сподіваються за допомогою Володимира Зеленського отримати верховенство права та нормальну державу без корупції і засилля олігархів». Так, українці втомилися від засилля і насилля владовседозволених, брехливих, безвідповідальних, малорозумних, пришелепкуватих, нечесних політиків — це і підтверджують парламентські вибори, під час яких народ зігнав з політсцени нахабних всезнайок, злодюг і хабарників.

Відчуття невизначеності, гніт зневіри, проте, нікуди не зник: народ хвилюється, що буде далі. «Він чітко прямує правильним шляхом, але Україні потрібно приготуватися до разючих змін, — каже про Володимира Зеленського астролог Владлен Маєвський, пробує підтвердити думку постулатами своєї науки, а потім додає: — Після невеликого падіння почнеться стабільний підйом». Як у мої думки заглянув астролог! Те, що Зеленський налаштований на прорив, на працю, засвідчує його розмова у виборчому штабі «Слуги народу»: «Завтра на роботу, не розслабляйтеся!» Та що у нього вийде — доведеться зачекати.

Роботи дуже багато. Не стану переливати з пустого у порожнє, розмірковувати, хто може бути прем’єр-міністром, міністрами, що очікує на колишніх — час покаже, як воно буде. Мусимо вірити ділам, а не словам. Суспільство очікує на кардинальні, глибокі зміни, і балачки під телекамерою «тих, що говорять» — рівень невисокий. Те, чим вони хизуються перед об’єктивами, ми знаємо не гірше їх. Ми стали іншими, не дурнішими, м’яко кажучи, за більшість із них. Просто вони не знають про це — тому, до речі, й програли вибори. Щоб не писали-говорили нині дискутанти-дискустанти, а проблема сьогоднішнього дня у тому, що по-колиш-ньому ми вже не вміємо, не хочемо і не можемо жити, а по-новому жити потрібно вчитися. А по-ново-му означає жити згідно із законами і нормами людської моралі, а також з поглядом у майбутнє України.

Головне завдання нового Президента — справедливе облаштування життя. Майже тридцять років ми будували, розбудовувавали, реформовували, а виявилося: не те, що обіцяли, побудували, і нинішній стрій мало кого влаштовує економічно, культурно, ментально, соціально, а тут ще — війна. Часу на розкачування немає. Проголосувавши за Зеленського і команду Zе, виборець не очікує все і одразу, але сподівається на швидкі переміни. Нечесності і обману народ довго не витерпить, і держава Україна — також. Відомий філософ колись пожартував: «Вибори президента і парламенту в 2019 році — це своєрідна помста молоді, побитої на Майдані 2013 року, а потім обманутої лідерами того ж таки Майдану, помста людей, яких кинули у війну, заплатили за свободу своєю кар’єрою, бізнесом, змушеною міграцією за кордон у пошуках заробітку». Народ очікує на нове, прогресивне, багатообіцяюче. І тут мимохіть виникає запитання: а чи знають люди, котрим наразі довірили державу, якою повинна стати Україна і чи спроможні вони побудувати таку країну, на яку ми сподіваємося? Це також гнітить — завдання постало надскладне. «Годинник тікає, наше життя тече, — каже філософ Андрій Єрмолаєв. — Політичні сили, які довгі роки у різних варіантах, у різних альянсах правили Україною, перетворили її, по суті, у корпоративну, приватну державу». Як зламати її і зробити державу потужною, соціальною, а не лише лібертаріанською — ось проблема. За великим рахунком, по-справжньо-му цим, проривом у перспективне майбутнє, ще ніхто не займався.

Куди йти, з ким, як? Земля ж затисла нас між двома тектонічними плитами — Росією і Заходом, і внаслідок руху цих плит нас або вчавить під одну з них, або викине, засипле. І у першому, і у другому варіантах наслідки важко передбачити, бо кожна плита рухається так, як їй рухається. Чи та людина Володимир Зеленський, знову запитуємо себе, котра зуміє за таких умов повести правильним шляхом Україну? Здається, Платон сказав, що державою повинні управляти філософи. Володимиру Олександровичу нічого не залишається, як стати мудрою людиною.

«Найболючіше, що зараз відбувається із нами, — пише Єрмолаєв, — це дегуманізація суспільства. Відчуття таке, що ми втратили пульс життя, перестали говорити і вирішувати головне…» Як перезавантажити за короткий час людське мислення, єство наше? Для окремої людини — це можливо. А для суспільства? Чи стане Зеленський українським де Голлем, Кемалем Ататюрком або, принаймні, Рональдом Рейганом? Україні потрібен лідер — моральний, авторитетний, сильний, котрий би міг твердо сказати «Ні!» або «Так», і щоб волю його беззаперечно виконували.

На кораблі, що перебуває у плаванні, повинен бути один капітан, а океан-море, русло цього лайнера — Конституція, відтак достить балачок про шкідливу аномальність монофракції у парламенті, що, за таких умов, глава держави узурпує владу. А опозиція для чого? Для чого Конституція? Звичайно, завмерти за кермом корабля, зловживати своїм капітанством і не зважати на обставини, що постійно змінюються, не можна, проте і пліткувати навколо кожного слова «зелених» зайве — принаймні тому, що на ці спекуляції люди мало зважають, а коли і прислухаються до них, то цілковито за звичкою, забуваючи, що інформаційні вкиди іноді роблять навмисне — аби не забували, аби потролити суперників тощо. Одначе політика на місці не стоїть, «слугам» слід адекватно реагувати на виклики часу, саме в цьому полягає майстерність і мудрість управління, тому і тривожимося, як попливе наш лайнер…

Дедалі мудрішим, вимогливішим повинен ставати народ — і не лише у ставленні до керівництва держави, а й до проблеми дегуманізації суспільства. Практично знищивши газети, упослідивши роль літератури і мистецтва, минула влада намагалася сформувати таку модель українця, який би послушно йшов за нею і за великим рахунком не гребував нічим, що призвело до сумних наслідків — передовсім у царині моралі. Винні у цьому і ми — смиренністю своєю, безшабашністю. Вагомий вклад у дегуманізацію внесло телебачення. Зміст телепрограм, складається враження, спрямований не на перезавантаження мислення, не на об’єднання суспільства, а на подальший розкол. Мимоволі замислюєшся: чому тривалий час в ефірах показують одних і тих же осіб? Яким чином і чому вони отримали право втовкмачувати нам у свідомість, що важливо, а що — ні? Чому по цих телеканалах виступають «екси» з політики, із нардепства — спікери, які вже надокучили? Хіба бракує не менш, а то й більш заслужених, високоморальніших, авторитетніших людей?

Перший тайм ми уже відіграли, але на черзі — другий, не менш важливий і відповідальний, можливо, ще важчий. Корупція, хабарництво, рекет, нахабство, беззаконня, аморальність, розпуста, приниження особистості вже дістали народ. Все це так міцно увійшло у кров і плоть, що виграти другий тайм не легше. Крутійство і лукавство, підлість і порочність пронизали кадрову піраміду зверху до низу, і не тільки суто кадри, призначенців. Наразі, на ТБ, проблема зводиться до верхів, але ж «верхи» є і внизу, і їх дуже багато — це і є колишні. Ті, кого обійшли владою, а тепер, імовірно, обійдуть і можливістю розбагачуватися, ті, хто переживає за своє не зовсім скромне минуле, ті, що розумом своїм не збагнули невідворотність перемін. Вони — єдиний пул, єдине ціле — і назавжди. Досить поцікавитися, хто працював довіреними особами, у штабах опозиційної платформи, опоблоку, інших подібних партій, і стане зрозуміло: колишні голови і заступники держадміністрацій, високопоставлені чиновники різного рівня, так звані медійники, або «медяки», усі наближені до «колишніх» — ті, що вірою і правдою, неусипно дбаючи про свою кишеню, служили Кучмі, Януковичу, Порошенку, хоч і ганили його, коли дарував мало, саме ці «колишні» критикують «зелених» найбільше і не впроти реваншу, про який відкрито говорять спікери промосковської опозиції.

Як бути? Люди очікують, що «зелені» зіставлять прибутки «колишніх» за час державної служби з їхніми видатками, — і зроблять висновки. Хто чесно заробив мільйон, нехай і далі процвітає, а коли ні — слід поцікавитися, як розбагатів. Про це, до речі, канали мовчать.

Владі потрібен політичний менеджмент, який зумів би стати провайдером успішної економічної (про проблеми її — в іншій статті), а також зовнішньої політики. Ми вступили в еру панування міжнародних корпорацій — вони диктують світу свою волю. Доктор політології Чарльз Фергюсон, лауреат премії Американської кіноакадемії за документальний фільм «Інсайдери», у книзі «Нація-хижак» пише: «…політика дедалі частіше ведеться під диктовку багатіїв, фінансистів і впливових (хоч інколи і погано керованих) галузей економіки — телекомунікацій, охорони здоров’я, автомобілебудвання, енергетики. І ця політика схвалюється і підтримується вірними слугами перерахованих груп — купленими і підкупленими лідерами політичних партій, керівниками наукових закладів, лобістами». Навряд щоб Україна уникнула цієї павутини, і це ще один виклик Зеленському та його команді.

Одначе покірно пливсти течією, яку спрямовують багатії і фінансисти — не той шлях, про який мріє народ. Ми хочемо, щоб Україна стала сильною, могутньою, соціальною державою. А Заходу, складається враження, чим Україні гірше, тим краще, бо велика, успішна, міцна держава Україна чужинцям не потрібна. Ми відтак повинні враховувати це, вчитися діяти адекватно часу, говорити мовою сучасного глобального світу, бути ініціативними, наполегливо відстоювати своє — у світі поважають тільки сильних та ініціативних. Північна Корея — тому приклад. Світ не любить слабих і зневажає слабких, бекаючих.

І соціальна держава, тобто така, яка не забуває про стареньких, дітей і хворих, — на даному етапі розвитку не має альтернативи. У нас 12 мільйонів людей пенсійного віку, яким не обійтися без держави, у нас більше мільйона тимчасово переміщених людей, у нас війна і потрібна потужна армія. Як вирішити ці питання? І ще одне. За три десятиліття українці втратили віру у власні можливості, у саму державу, і «Слузі народу», її лідеру, щоб виправдати свою місію, повернути народу віру, слід неабияк потрудитися. Головне, щоб була політична воля на це — у Президента Зеленського, а у «Слуги народу» — колективний розум. Кіно закінчилося.

Ми стали іншими і чекаємо від влади іншого, кращого. Поки ж що — тільки прорив. У невідомість. Поки що весело, страшно і цікаво.

Іван ВОЗНЮК,

заслужений журналіст України

Від редакції:

Завтра Іван Іванович Вознюк святкуватиме свій день народження.

Редакція «Соборної площі» й колишні колеги по перу, що нині вже на заслуженому відпочинку, вітають метра малинської журналістики з черговою віхою в житті. З роси й води Вам, Іване Івановичу, на ще довгі-довгі роки! Творчого натхнення, гострого пера й чекаємо на вихід у світ Вашого роману, й аби він був далеко не останній!

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, залиште комантар
Будь ласка, введіть своє ім’я тут

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.