Вона малює, співає, розробляє складні графічні дизайни і верстає книжки. А початком мистецького шляху 3-річної дівчинки з далекого села Тростяниця стала… сцена сільського клубу. 

«Приїжджаючи у рідну Тростяницю, ніби щораз повертаюсь у дитинство…»

Село Тростяниця, що за тридцять кілометрів від Малина, — маленьке і малолюдне. У пишній зелені дерев воно ніби по-дитячому заплющило очі й заховалося серед неосяжних поліських лісів. Улітку тут більшає дачників. Узимку ж вогник життя жевріє лише у декількох будинках. До найближчого села Устинівка —  шість кілометрів, до Чопович — десять. Розбита лісовозами дорога…

— А колись тут вирувало життя! Були ферма, ФАП, магазин, сільський клуб із бібліотекою, — пригадує моє співрозмовниця, тепер малинчанка Інна Андрійцева, відома серед «своїх» під ніком Лисиця-Арт. — Щоправда, не було дитячого садка та школи — їх закрили та знесли будівлю ще до мого народження. Тож моїм дитячим садком стала… бабуся Оля. Вона разом із мамою навчили мене співати українських пісень, за що я їм дуже вдячна. А перший мій сольний виступ, як розповідала мама, відбувся несподівано для усіх — на сцені клубу, перед чималою глядацькою аудиторією. В три роки мені захотілося вийти на сцену — і я це зробила. Без музики, спонтанно, почала співати тужливу пісню «Ах, васильки, васильки!» — про Олю, яку загубила любов.

Глядачі ще перед виступом перешіптувалися, мовляв, дивіться, донька завклубши вийшла. А мама гукала мене зі сцени, мовляв, ану сховайся за куліси. Та я проспівала, потім артистично вклонилася і лише тоді пішла за куліси. Зал аплодував! Таким ось був мій сценічний дебют.

А потім я читала зі сцени гуморески Павла Глазового, які самотужки вивчила, повторюючи за мамою, поки та пасла худобу чи поралася у хаті. Пам’ять у мене була гарна, дикція — теж, мама ж мене підучила потрібній жестикуляції — гуморески, словом, слухачами й глядачами теж було сприйнято на «ура!». Так почалася моя «артистична» кар’єра.

…А село? Воно мені й досі нагадує мої малі роки. Я, приїжджаючи в рідну Тростяницю, ніби щораз повертаюсь у дитинство, де до ранку тихцем читала книжки, де мене щодня чекала дорога до Устинівки чи Чопович — у школу й назад на татовій чи дядьковій машині, де ми з сестрою Наталею росли, як ростуть звичайні сільські діти.

Шкода, що пустує раніше гамірний клуб, уже немає навіть тієї, небагатої й колись, інфраструктури села. Проте і нині я тут відпочиваю душею. З сином Адамом ходимо до лісу — по суниці чи гриби. Саша, мій чоловік, теж полюбив ці місця.

«Перша нота на «Житомирській хвилі» — мої перші успіхиі розчарування…

Артистичні вміння дівчини та чудовий голос не залишилися непоміченими під час навчання у школі. Вона неодноразово виступала і на шкільних заходах, і на сцені сільського клубу, і районного Будинку культури. А оскільки була відмінницею у навчанні, то «підчепила», як сама зізнається, «синдром відмінниці» й у іншому. Прагнула, щоб у неї все було «на п’ять», докладаючи для цього максимум зусиль. Такі діти болісно переживають свої невдачі та ще й коли незаслужено.

— Подібний випадок трапився й у моєму житті, — пригадує Інна. — Одинадцятикласницею (хоча допускалися учасники до 16 років, а мені було вже 18) я брала участь у відбірковому турі вокального конкурсу «Перша нота» на «Житомирській хвилі». У Малині разом з іншими двома учасниками вийшла у фінал з піснею Олександра Пономарьова «Варто чи ні». Мене почули тоді по радіо — пісні фіналістів тиждень звучали на «Житомирській хвилі». У мене навіть був власний «продюсер» — чопівчанин В’ячеслав Титюк. У визначений день і час ми з невеличкою групою підтримки поїхали до Житомира. Я виступила з відомою сербською піснею, яка на той час була переможницею Євробачення. Мала, як на мене, непоганий сценічний образ. Але, коли відбувалося нагородження, мене у числі перших … не назвали. Я не розуміла до кінця, чому. Звичайно, отримала цінні подарунки, але…

Потім мій «продюсер» зізнався, що таки сказав журі про мій вік — переживав: а що буде, якщо виграю першість і ці два роки стануть вирішальним аргументом не на мою користь?

Як я тоді плакала! Була ображена — мало сказати. Думаю, досі цей момент дається мені взнаки — перед виступом на сцену я завжди хвилююся. Мільйон раз ніби виступала, а однак кожного разу дуже переживаю!

…Пісні ще досі супроводжують Інну по життю. Вона співала сольно на весіллях, ювілеях, днях народженнях і продовжує співати, в тому числі й  на міських заходах. Пісня звучить у її родині й зараз. Бабуся і мама з сестрою теж гарно співають, а ще, як і сама Інна, чудово малюють. Ну і вірші… Як же без них? Інна пише їх з дитинства. Ось один із останніх:

Прорита душа ріллямми моєї Вкраїни. Біль…

Хоч в Ірій із журавлями втікати за сотні миль!..

Он, ген, за горами сонце далеко пала, чуже.

Світанок твій крізь віконце замінить воно? Невже?!.

Отож бо, що не зуміє той «Ірій» нам Раєм стать.

Доводиться в Україні свій хрещений шлях верстать…

Колись-бо складемо до купи ті шмати, що між ріллі.

І шкіру з «отих» облупим й розвісимо на гіллі!

Щоб знали, злиденні падлюки, ціну рваних шрамів її.

Щоб довго платили за муки і біль в Українській сім’ї!..

Вчилася графічному дизайну — і зустріла свою долю…

Скажемо прямо: графічних дизайнерів у Малині мало. Цей напрямок — відносно нове віяння у поліграфічних послугах. Але без послуг графічного дизайнера Ваше оголошення, банер, реклама, навіть книга стануть сірими, непривабливими та зробленими без смаку. Графічний же дизайнер не лише вислухає побажання клієнта, а й зробить замовлення з урахуванням певних, відомих лише йому, секретів графіки — аби текст став читабельним, а картинка вписувалась до нього, ніби «рідна». В іншому разі, робота буде просто набором слів, речень і картинок і, зрозуміло, свою функцію не виконає.

— Після школи мій вибір до вузу був очевидним, — розповідає Інна, — університет культури та мистецтв. А спеціальність вибрала нову і не пошкодувала. Скільки ми шрифтів перемалювали вручну! Але багато у навчанні мені дав… мій, на той час майбутній, чоловік Саша!

— Овва! Як це було? — запитую.

— На третьому курсі у лютому я мала проходити практику у одній із газет. Так склалося, що це була саме «Соборна площа».

Взяла ноутбук і, розпашіла з морозу, заходжу до редакції. А там саме газетний день — роботи у верстальника (Саша на той час працював ним) дуже багато. Тож моє навчання змістилося на інший день і час. Проте за два тижні скільки я дізналася нового! Скажу чесно — в університеті такому не вчили! Я проходила практику і росла професійно! Саме тоді у нас і зав’язалися особисті стосунки, які потім дали початок коханню та подружньому життю.

…Олександр, за словами моєї співрозмовниці, дуже гарно малює, має чудовий смак, сумлінно ставиться до своєї роботи, з ним можна порадитися та отримати цінні поради у графічному дизайні. Інні якось навіть довелося верстати газету в не зовсім знайомій  програмі, хоча вона орієнтовно знала ази верстки. Саша тоді був «на телефоні», підтримував і радив.

Тендітна жінка і багатоборство

Ні, Інна не займається силовими видами спорту. Але років п’ять уже, як співпрацює з відомим українським атлетом і телеведучим, президентом Федерації стронгмену України Сергієм Конюшком, надаючи послуги графічного дизайнера. За цей час вони стали, можна сказати, гарними знайомими.

Скажу по секрету, шановні читачі, й про заплановані міські заходи Інна дізнається однією з перших — зазвичай вона розробляє дизайн усіх оголошень чи афіш (до Дня молоді на 1-й сторінці теж її робота — прим. Ред.). У минулому році брала безпосередню участь у підготовці рекламних та інформаційних матеріалів до Фестивалю стародавніх металургів. Їй належить також дизайн останнього видання «Через простір і час. Застигла історія Малина». Дизайн та верстка книги, запланованої до випуску авторкою Людмилою Морар «Я слухаю зорі» — також робота Інни, над якою вона нині працює. А ще вона готує українсько-фран-цузський розмовний словник для малинчан, які планують поїхати на оздоровлення до Франції. Видання замовили власне французи.

— Верстка книги — це набагато складніший варіант графічного дизайну, — цікавлюсь я.

— Я люблю займатися чимось новим і не боюся складнощів. Що не знаю — «гуглю». Але саме нове мене і приваблює. Навіть аквагрим, яким я займаюся декілька років, виник так само спонтанно. Я тоді працювала у студії «Фокус». Анатолій, керівник, сказав: «А чому тобі б не спробувати помалювати у парку на заході? Ти ж непогано малюєш». Я спробувала: руки трохи тремтіли, було лячно, але цікаво — і дітям сподобалося. Потім стали з моєю сестрою Наталею малювати аквагрим на різних заходах не лише у місті, а і в районі. Є люди, яким комфортно займатися звичною справою, мені ж навпаки — чимось новим. Намагаюся при цьому влитися в той чи інший проект: для спортсменів я намагаюсь бачити це як спортсмен, для істориків — знайомлюся з історичними доробками.

І ложка дьогтю у бочку меду…

Так-так. Життя — не безхмарне. Головна проблема (втім, як і для більшості, мабуть, молодих сімей) — це власне житло. За вісім років подружнього життя Інні і Сашкові декілька разів уже довелося змінити місце проживання. За цей час у сім’ї народився синок, і тато з мамою не втрачають духу і роблять все для того, щоб досягти цілі — купити власне помешкання…

— Маємо мрію — разом подорожувати, — ділиться думками Інна, — та спочатку хочеться мати своє гніздечко, куди б могли б повернутися. У плані побуту ми невибагливі, але маємо стандарти: побутова техніка та комп’ютери мають бути якісними, нехай і вартісними, а от меблі — можуть бути і недорогими. Це все-таки меблі і не більше.

Ми закінчуємо нашу розмову теплого літнього вечора у центрі Малина. Інна поспішає до родини, до чоловіка та сина. На вигляд — звичайна, гарна, молода жінка. Але з глибоким внутрішнім світом, у якому знаходиться місце для роботи, читання, співу, малювання, опанування нового, спілкування з різними людьми, відпочинку та мрій…

Дивлячись услід цій тендітній фігурці у легкому сарафані та босоніжках подумалось: молодість — той час, коли не лише мріється, а й коли мрії стають реальністю, коли плани починаються здійснюватися, коли саме час для самореалізації. Тож варто його використовувати сповна! Хай же щастить у цьому Інні. А також усій нашій молоді. Творіть, поки молоді, живіть на повну! З Днем молоді вас!

Антоніна ГЛУЩЕНКО.