О, як мені жилось і як мені страждалось!

І як мені навіки взнаки воно далось!

А що таке життя? Чи те, що переждалось?

Чи все-таки життя — це те, що відбулось?

Ліна Костенко.

Народний Рух. Народний Рух України.

Лише одиниці вірили і знали, що комуністична імперія впаде, як колос на глиняних ногах. А з якою зненавистю дивилися можновладці на тих, хто підняв українського хреста, хто піднявся духом… Мовляв, добалакаєтеся.

А місто вже бунтувало. За день виговорили те, про що мовчали майже вісімдесят років; гуртувалися патріоти, котрим була не байдужа доля України, для яких уже було нестерпно принизливо — стояти на колінах.

І досі в пам’яті, коли вперше заколихало велелюддям на головному майдані Малина — перед райкомом збільшовиченої партії.

— Песиголовці! Поховалися в кабінетах, і людського духу бояться!

— А що їм люди — купа гною…

— Анцихрести. Нічого святого у них немає…

— Знайшли святих. Пустомолоти!

І майдан завирував сміхом. Але не таким собі безтурботним, як це буває на концертах, а глухим і колючим, немов січневий вітер, дошкульнішого від якого, мабуть, не буває.

Спалахують очі в завжди врівноваженого і спокійного Володимира Олексієнка, для якого музика і тільки музика, здавалося, була альфою й омегою його неспокійного життя. Але душа, що відчула запатентовану державними опричниками дисгармонію в суспільстві, в котрому, як писав Тарас Шевченко: «За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то віддасте», запротестувала і запрагнула до активної боротьби з існуючим ладом. Це він — Володимир Олексієнко, юний і трішки схожий на Байрона, — гуртував навколо себе таких, як сам: молодих і завзятих, відчайдушних і непокірних.

— Поїдемо в Базар на могилу загиблих вояків отамана Тютюнника, — закликав Олексієнко однодумців. — Ми маємо пам’ятати своїх героїв!

То було в листопаді 1990-го, коли група патріотів України, очолювана сподвижником Василя Стуса Василем Овсієнком, збирала до себе всіх, хто волів побувати на місцях звитяжної слави і трагедії вояків славного козацького роду — тютюнниківців, які помирали з піснею на устах: «Ще не вмерла Україна…»

Їхали автомашинами, автобусами… Їхали вшанувати пам’ять тих, хто за Україну, заради її майбутнього віддали найдорожче — життя.

З піснями і спогадами долали кілометр за кілометром, а коли до Базару залишилося трохи більше десяти верств, біля Недашок їх зупинив натовп, що перегородив дорогу.

— Не допустимо бандерівців, — вигукував партійний ватажок тамтешнього колгоспу. — Не хто-не-будь, а селяни вас не признали і не признають…

А так звані селяни ближче підходять. У новеньких куртках, а в очах — хмільна патока. Таких у селі й днем із вогнем не знайдеш. А ще їх видавали руки — викохані пальці, що могли все, що завгодно робити: тримати чарку, шкварку, сучасного скоростріла — тільки не плуга.

З «селянами» прояснилося відразу. Били так, як це можуть вишколені кегебістською муштрою. Ламали, трощили фотоапарати, диктофони, відеокамери, щоб і сліду не залишилося.

Але вже не було такої сили, щоб зуміли здолати дух української непокори, дух сподвижників Василя Стуса, Василя Овсієнка. Сила пішла на силу.

— Хлопці, за мною! — кинув клич Володимир Олексієнко до своїх земляків. — Розчистимо дорогу.

І першим кинувся до машини, що стояла впоперек дороги. Ще мить — і вона вже була на узбіччі.

— То була наша перша сутичка з владою, — пригадує Володимир. — І ми перемогли. З синцями на тілі ми приїхали до Базару, вшанували пам’ять наших героїв.

На Поліссі віддавна кажуть, що першим добре ходить по гриби, коли з тобою гречно вітаються боровики, спокусливо виглядаючи з вересової заметілі. А коли треба бути першим там, де на тебе не чекають? Коли перших каменують не тільки словом?

— Як мене тільки не обзивали, — згадує Олексієнко. — Зрадником, бандерівцем. Я і сьогодні дякую своїм опонентам за комплімент — я гордий, що продовжую справу Бандери. Бути бандерівцем для мене — це велика честь і відповідальність.

Я знаю, що Володимир Олексієнко не любить високих слів, пафосного патріотизму. Він знає, що йому робити на цьому світі, і принципів своїх ніколи не цурався, на всіх паралелях моралі і достоїнства впевнено, як і личить людині, яка знає, для кого і для чого жити, торував свою дорогу в житті. Можна, звичайно, було б відсидітися в затишку: хіба йому було більше за інших треба? Але тоді б не було Олексієнка, якого ми сьогодні знаємо. Не було б духового оркестру «Малин», який звучав не тільки на сценах Малина, а й Європи.

Я пам’ятаю нашу зустріч, коли Володимир приїхав зі своїми колегами-духовиками з Болгарії, де вони презентували українську музику.

— Болгарія нас зустрічала і проводжала з квітами вдячності, — розповідав Володимир. — Таке не забувається.

Олексієнко ніколи не хвалився своїми успіхами. Але в Малині знають, що його учні стали відомими музикантами, лауреатами всеукраїнських і міжнародних премій. А хіба то не втіха для Володимира, що його син продовжує дорогу батька? Саме з легкої руки Романа Олексієнка вірші відомого малинського поета Євгена Грищенка стали гімном Малина, що звучить на всіх урочистостях міста. Так і має бути: син Заслуженого працівника культури України повинен піти і далі зробити більше, ніж батько.

Володимир Олексієнко. Що йому ще треба? Сидів би у сімейному затишку і кохався б у заслужених лаврах. Але ж ні. Пора вгомонитися, а його несе.

Як тільки назріла потреба організувати в Малині міську «Просвіту», у Володимира, як бувало в молодості, спалахнули очі.

— Хто ж, як не ми, засвітимо «Просвіту»? А нам є що робити. Скажімо, чому б у Малині не назвати одну з вулиць іменнем Героїв Базару. А що ми знаємо про вояків легендарного Соколовського? Немало їх жило і в Малині. Наш обов’язок — сказати правду про наших дідів і прадідів, що воювали за незалежну Україну.

Думається, що так і буде. Олексієнко не з тих, хто кидає слова на вітер. Володимир із тих, хто не тільки сам горить, а й інших запалює. І хоч зозулі вже накували йому перші шістдесят, енергії й завзяття не позичати. Ми ще — ого! Якщо захочемо.

До своєї осені Володимир Олексієнко йде не сам, а з родиною, з друзями. Вже не мало знайшов, а ще більше знайде на крутосхилах своєї неспокійної долі.

Василь СТАШУК,

письменник, голова міської організації «Просвіта»

імені Тараса Шевченка.

P.S. Цієї неділі Володимиру Петровичу Олексієнку — 60! Колектив «Соборної площі» приєднується до численних вітань з цієї нагоди. З роси й води Вам, ювіляре! До сотні літ при доброму здоров’ї!