На жаль, це не це єдине, чого не можуть зрозуміти французи Марі-Луїза Пезет та Мартіна і Даніель Шатроне, котрі гостювали в Малині впродовж минулого тижня.

Перше ж моє знайомство з ними відбулося в поїздці, яка відкрила не лише французьким гостям, а й нам, жителям Полісся, красоти українських Поділля та Буковини. Марі-Луїза, Мартіна і Даніель саме в цей час приїхали до Малина з черговою гуманітарною допомогою для членів МРБО «Захист дітей Чорнобиля» (й не тільки, як виявилось, їх), тож охоче пристали на пропозицію вирушити на три дні в мандрівку, яку вже традиційно організовують для малинчан керівники організації. Для нас же, журналістів, це стало слушною нагодою поспілкуватися з гостями. Тим паче, коли дізналися, що Марі-Луїза (на фото справа) свого часу була ще й мером одного з французьких міст. З нею першою ми й почали свою розмову.

— Марі-Луїзо, знаю, це не перший ваш приїзд в Україну, й Україна — не єдина держава, котрій ви допомагаєте. Що особисто вас спонукало до цього?

— Благодійністю я почала займатись, ще коли працювала звичайним учителем англійської мови. Це був початок 80-х. Перед тим я вийшла заміж, і ми з чоловіком 2,5 роки подорожували світом — простими туристами, лиш з рюкзаками за спинами. Побували тоді в різних країнах, жили часто в сім’ях, багато бідних зустрічали… Допомогти їм хоч чимось і стало однією з причин зайнятись опісля благодійністю.

— А другою?

— Другою причиною стала смерть моєї тримісячної дитини. Тоді я почала ходити до церкви, стала більш віруючою людиною. А Біблія, як відомо, стверджує: допомагаючи іншим, сам почуваєшся щасливим.

Саме в той час в одній із наших місцевих газет з’явилась інформація про землетрус в Алжирі, просили про допомогу, і я почала в своєму містечку цим займатись. Потім у 80-ті в Польщі були нелегкі роки, і ми теж простягнули руку допомоги… Буркіна-Фасо, незалежна тепер держава в Західній Африці, після військового перевороту в серпні 1983 року пережила нелегку кризу, і знову ж таки ми допомагали її жителям…

На сьогодні ж наша Асоціація «Міжнародна допомога скаутів регіону Клюз», котра була створена 1991 року, допомагає 22 країнам світу. Україна, після чорнобильської трагедії, в їх числі.

— Ви особисто коли вперше відкрили для себе Україну й наш Малин зокрема?

— Вперше в Україну я приїхала 2014 року на прохання мадам Деніз — однієї з засновників нашої Асоціації. Тоді — просто в якості помічника. А коли наступного року їй зробили операцію (зараз, до речі, мадам Деніз уже за вісімдесят), я з гуманітарним вантажем вирушила до Києва самостійно. Тоді-то й познайомилась із Наталею Скопич із м. Вишневого на Київщині, котра в той час очолила Міжнародну благодійну організацію «Захист дітей Чорнобиля». Вона ж через рік, у 2016-му, познайомила нас і з вашою Людмилою Штуль, котра створила й очолює в Малині таку ж організацію, тільки районну.

— На початку цього року стався неприємний інцидент — через бюрократичні перепони вашу машину з гуманітарною допомогою для малинчан не впустили в Україну. Зате її з радістю і без жодних перепон прийняли поляки (наша газета писала про це). Чесно кажучи, керівники МРБО «Захист дітей Чорнобиля» боялися, що після цього ви взагалі не захочете більше допомагати нам…

— Те, що сталося, звісно, засмутило нас. Тим паче, що цього разу більшість вантажу була продукція швейцарської фірми «Нестле», 14 тонн доброякісних продуктів, у тому числі й дитячого харчування. Але ми ж розуміємо, що вини вашої організації в тому, що ця допомога не потрапила до малинчан, не було, на заваді стала бюрократична тяганина з боку ваших урядових установ. Хоча ми до останнього сподівались… Більше того, аби прискорити приїзд і надіючись на позитивне рішення, після 5-го засідання комісії в Києві навіть вирушили в дорогу, 10 днів чекали на кордоні в Польщі, проте… Нам нічого тоді не лишалося, як залишити весь цей вантаж у Польщі.

— Там такої бюрократії не було?

— Жодних комісій, лише представники санепідслужби взяли зразки продукції, і за півдня оформили всі необхідні документи, а за наступні півтора дні ми вже все роздали тим, хто потребував такої допомоги, не перестаючи дивуватись, що Україна так легко від неї відмовилась… Із 22 країнами, повторюсь, працюємо, та ніде нема такого, щоб із 20 людей комісія на урядовому рівні вирішувала, приймати гуманітарну допомогу чи ні. Не розумію, для чого стільки треба документів, якщо люди хочуть поділитись. Це потім має бути контроль, щоб не було зловживань, щоб не перепродували те, що безкоштовно привезене нужденним… Слава Богу, цього разу нам не довелося долати стільки перешкод, аби доставити гуманітарний вантаж до Малина. Кажуть, дякувати за це маємо вашому народному депутату Павлу Дзюблику, він допоміг знайти порозуміння в урядових кабінетах. Хоча так не має бути.

— Марі-Луїзо, а які у вас загалом враження від України?

— З кожним приїздом вона все більше і більше подобається, особливо ваші природа, ландшафти і, звісно ж, люди — дуже гостинні, прості. Хоча, і це дуже помітно особливо в Києві, у вас разюча різниця між дуже бідними і дуже багатими. Свого часу неабияк здивувало, що нові автомобілі, які побачили у вас, у Франції з’явились лиш через 2 роки… Водночас ми познайомились з однією сім’єю: чоловік — професор університету, дружина — вчителька в школі, люди таких професій, а навіть за газ заплатити зимою їх зарплати не вистачало, м’ясо лиш кілька разів на місяць можуть собі дозволити. Чи не парадокс? Або людина тяжко захворіла, а їй відмовляють у операції, бо не має грошей… У Франції ж навіть безхатченку операцію зроблять безкоштовно, якщо це життєво необхідно. Хоча і в нас теж є бідні люди, та для них створені спеціальні притулки, де вони можуть переночувати, поїсти, помитись… Водночас у Франції нема таких багатих, яких бачимо у вас, в Україні, або ж (сміється) у нас вони просто не афішують цього так явно…

— Марі-Луїзо, ви, чула, свого часу були мером свого містечка. Тож цікаво, які, з точки зору колишнього мера, ваші враження від нашого міста?

— Саме посада мера змусила мене трохи менше часу займатись благодійністю. Ну і ще ми всиновили тоді індійську дівчинку… Так, у 1989-му я була обрана мером свого містечка Салондж (це біля Шамоні). Воно теж порівняно невелике — близько 18 тисяч населення. У мене, як мера, було 9 заступників — по медицині, освіті, фінансах, дорогах і т.д. Раз на тиждень ми збиралися разом, обговорювали всі насущні питання, а раз у місяць рішення приймались усіма 43 членами мерії.

— 9 заступників, так розумію, це на кшталт нашого виконавчого комітету, а 43 члени мерії — це як наші депутати, яких обирають містяни?

— 9 заступників теж із числа цих 43-х…

— У нас, за штатним розкладом виконавчого комітету, чиновників більше сотні…

— Не знаючи вашого бюджету, мені важко щось коментувати. Хоча загалом Малин мені сподобався — затишне, чисте містечко, більшість містян живе в приватних будиночках, де теж переважно відчувається рука господаря.

— Їдучи в нашу спільну мандрівку, я раз-по-раз чула від Даніеля, і тут навіть перекладач був не потрібен — «Катастрофа!», коли автобус долав чергову яму на дорозі.

— Так Даніель же водій, усю Європу об’їхав. У 2014-му зі своєю дружиною Мартін, котра працювала в департаменті освіти, вони вийшли на пенсію, і з тих пір їздять з нами, допомагаючи збирати і розвозити гуманітарні вантажі.

— І наші, українські, дороги що — таки найгірші в Європі?

— Катастрофа (сміється). Їх, схоже, врятує тільки план Маршалла (План Маршалла — програма економіч-ної допомоги Європі після Другої світової війни. — Прим. Ред.). Аби зробити всі дороги в Україні, треба, мабуть, щоб уся Європа скинулась…

— Та, певне, і скидатись не треба було б, якби наші можновладці менше крали на цих ремонтах…

— У 80-х роках, — додає пан Даніель, — у Східній Німеччині були такі ж дороги. А зараз хіба в Албанії гірші, як в Україні, ну і ще в Румунії такі ж…

— У Франції, — це вже знов Марі-Луїза, — дороги теж трохи гірші зараз стали. Раніше держава опікувалась їх станом, а зараз утримання доріг стало прерогативою регіонів, бюджети яких не завжди мають на це достатньо коштів…

— Виходить, децентралізація, на яку взяла курс Україна, теж не зовсім виправдана?

— Цього я не можу коментувати.

— Але ж ні наші дороги, ні інші перепони, сподіваюсь, не відбили у вас бажання приїхати до нас знову?

— Ну що ви! В кінці листопада збираємось. Тим паче, нам дуже пощастило, що потрапили в таку сім’ю, як у Людмили та Валерія Штулів. Чого варті тільки ваші українські страви, які щодня для нас готували! Та ще й усе з натуральних продуктів. Як колись у нашому дитинстві. На жаль, у себе ми все давно купуємо в супермаркетах. Багато хто взагалі розучився через це готувати вдома.

— Знаю, за ці дні ви теж навчились ліпити українські вареники… 

— О так, і тепер готуватимемо їх і у Франції, щоб знайомих пригостити. Це неймовірно смачно! А ще, маючи свій невеликий садок, обов’язково зварю полуничне варення з горіхами за рецептом Людмили Штуль. Не менш вражені й тим, які ви всі багаті на таланти. Нам ось подарували кілька робіт, виготовлених вихованцями гуртків, які діють при МРБО «Захист дітей Чорнобиля», та на майстер-кла-сах, які організовують її керівники. Це вражає і вселяє віру, що з такими людьми Україна не вмре, не загине.

Розмову вела

Світлана ВОЛОДІНА.

Особлива подяка

Артему та Оксані Штулям, які виступили в ролі перекладачів.

Фото Оксани Штуль.