«Живе лиш той, хто не живе для себе, хто для інших виборює життя», — ці слова Василя Симоненка стали кредом педагога, наставника, колишнього директора Малинської школи-ліцею №1 Майї Володимирівни Молодожені, котра сьогодні зустрічає свою 80-ту весну.

«БДжола МАЙЯ»

Родом із Хмельниччини… Педагогічну майстерність опанувала в Коростишівському педагогічному училищі та на філологічному факультеті Житомирського державного педагогічного інституту ім. І. Франка. Перший учительський досвід здобула в Пинязевицькій семирічці та восьмирічній школі села Головки. По-справжньому талант педагога розкрився на посаді вчителя російської мови та літератури Малинської середньої школи №1 ім. Н. Сосніної.

Із 1 грудня 1979 року Майї Володимирівні довірили педагогічний колектив найбільшої школи Малинщини. І більш як за три десятиріччя під її керівництвом перша школа здобула особливий статус серед навчальних закладів міста.

Як мудрий керівник, чудовий освітній стратег і тактик М.В. Молодоженя завжди бачила перспективу розвитку закладу, виважено сприймала новації в освіті, ніколи не відступала від намічених цілей. Загорілася ідеєю створити заклад нового типу — навчально-виховний комплекс школа-ліцей, бо знала, що він буде і життєздатним, і високопродуктивним. І не помилилася… Заклад запрацював по-новому: було організовано роботу класів допрофільної підготовки та різнопрофільних ліцейних груп, відкрито філію МАН «Дивосвіт», налагоджено зв’язки із вищими навчальними закладами України, творчу співпрацю із закладами освіти столиці та Асоціації «Відроджені гімназії України».

Зростав рівень професіоналізму кожного учителя  і педагогічного колективу в цілому, що дало можливість ділитися досвідом не лише на рівні міста, області, а й України та міжнародному. Такий результат діяльності дав змогу в  2009 році отримати відзнаку «Флагман освіти і науки України».

Майя Володимирівна була Берегинею традицій і сміливо започатковувала нові: Свято талантів, посвяти в першокласники, в ліцеїсти, День відмінника.

А як школа-ліцей відзначала свої дні народження та святкувала ювілеї! Усе це так згуртовувало всіх, додавало сил, натхнення й бажання бути кращими. Будні переставали бути сірими…

М.В. Молодоженя продовжила роботу музею Ніни Сосніної та створила музей школи.

Велику увагу директор приділяла розвитку здібностей учнів, започаткувала роботу благодійної організації «Фонд розвитку здібностей обдарованих дітей та юнацтва», засновником і багаторічним меценатом якої є випускник школи, директор Інституту математики НАН України А.М. Самойленко.

Щорічно талановиті ліцеїсти за результатами Всеукраїнських олімпіад і конкурсів отримують іменні стипендії та грошові винагороди.

Авторитет серед колег, учнів, батьків і громади міста М.В. Молодоженя здобувала завдяки чесному та відкритому серцю, силі духу, доброзичливому та толерантному ставленню до людей, невичерпній енергії та титанічній працездатності.

А за вагомий внесок у розвиток галузі освіти, збагачення національної та культурної спадщини, значну роботу по вихованню підростаючого покоління малинчан 14 серпня 2012 року Майї Володимирівні присвоєно звання «По-чесний громадянин м. Малина».

Саме про цю людину можна сказати: усе життя присвятила освіті. Культура керівника й цілеспрямованість допомогли створити творчий і цілеспрямований колектив. «Бджола Майя» — так позаочі, але з повагою, любов’ю інколи колеги її називали. І справді, у школі-ліцеї все вирувало, ніби у вулику. Вона задавала тон, ритм життю всієї шкільної сім’ї.

Своїм прикладом спонукала багатьох випускників вступати до педагогічних навчальних закладів. Уміло ставила на крило і молодих колег. Для них була мудрим наставником, підтримувала їх у випробуваннях і мотивувала до діяльності, подаючи власний прик-лад, раділа їхнім злетам і перемогам. Для всіх колег була людиною, на яку рівнялися.

Вона розуміла: її життя — як на долоні, кожен крок і рух — на очах. Отож життєвими принципами завж-ди були порядність, чесність, відповідальність, справедливість і відкритість перед людьми.

У народі кажуть, що щастя людини не має виміру. Проте щасливцями долі вважають тих, хто зумів побачити і розкрити свій талант, несучи при цьому людям добро і не вимагаючи нічого натомість. Саме такою була і є наша Майя Володимирівна.

«У кожній вишивці — пам’ять про мене…»

Більше п’ятдесяти років свого життя у щоденній рутинній праці вона непомітно творила славну історію не тільки школи-ліцею №1, а й, без перебільшення, освіти Малинщини в цілому.

Майя Володимирівна знаходила натхнення у всьому: у дітях, учнях, колегах, роботі. Та найбільшою відрадою у хвилини відпочинку стало вишивання, що дозволяло поринути у світ, де завжди панують мир і злагода, душевний спокій, гармонія і рівновага.

Творчий порив відчула в 1991 році, коли, відпочиваючи в санаторії м. Саки, спостерігала, як сусідка по кімнаті хрестик за хрестиком виводила на рушнику чиюсь долю. Відтоді голка й нитки надихають її на творчість, а руки створюють по-справжньому мистецькі шедеври.

Першою роботою майстрині була вишита сорочка, на якій червоним і чорним переплела свою любов і журбу. А потім полотно замайоріло розмаїттям кольорів: на ньому розквітали нарциси, іриси, маки, соняшники, бузок… Любов до квітів у Майї Володимирівни особлива. Ними прикрашала батьківське обійстя в с. Головки, оточували вони її і на подвір’ї школи.

Майстриня захоплюється природою, тому переносить її красу на тканину. Так у її роботі з’являються сюжетні вишивки: «Рання свіжість», «Снігурі»,  «Дубовий гай», «Весняний гай», «Весела сімейка»… В її арсеналі є й натюрморти, серія «Барви року», триптих «Квітковий орнамент», зовсім мало вишиває людей. Сим-волічний зміст мають картини «Руки Христа» та «Мати й дитина».

Поки Майя Володимирівна пра-цювала у школі-ліцеї, вишивала вночі. Сон уже стояв за дверима, а вона стібок за стібком творила нев’янучі букети. І тепер, сидячи за рукоділлям, отримує насолоду. Увесь світ завмирає, усі незгоди та проблеми забуваються, а барвисті кольори яскравим промінням ллються на тканину.

У розмові Майя Володимирівна зізнається, що ніколи свої роботи не продавала, лише дарувала. «У кожній вишивці — пам’ять про мене», — каже вона. Дійсно, подаровано багато. Вишила сім чоловічих сорочок рідним і знайомим, подушечки — колегам, у яких народилися внуки.

Одного  року випускники винесли на сцену кошик із нитками й полотном. Це спонукало Майю Володомирівну започаткувати нову традицію — вишивати рушник для одинадцятикласників як символ любові й безперервного зв’зку поколінь. Протягом багатьох років директор школи благословляла у доросле життя своїх учнів вишиваним рушником. На кожному зазначала рік випуску. І, повертаючись до своєї альма-матері через роки, випускники у музеї школи шукають свій рушник, дарований саме їм.

Багато робіт Майя Володимирівна презентувала своїм учням, учителям, лікарям. Створені руками майстрині картини прикрашають стіни в оселях її знайомих, що проживають у Росії, Іспанії, Франції, Німеччині. Особливими ці подарунки були для родини. Щороку улюблену внучку Лідочку бабуся вітає вишивкою. 12 років — 12 картин.

Сюжети подарованих робіт Майя Володимирівна намагалася відновлювати. Якогось особливого секрету вишивки не має, проте зізнається, що «малювати» голкою не просто, оригінальність легко не дається. Кожна робота — це тижні, а то й місяці творення краси. Справжньою гордістю майстрині є картина «Птахи», над якою трудилася упродовж трьох місяців. У дрібненьких хрестиках зуміла гармонійно поєднати шіст-десят п’ять відтінків кольорів, де тільки коричневого — шістнадцять.

Більше сотні робіт зберігають у собі тепло рук і безмежну любов вишивальниці. Її кімната — мов картинна галерея. Кожен витвір — то окрема історія. Для Майї Володимирівни вишивання — це не просто захоплення, це покликання, це життя.

У кожній картині живе частина її душі. Душі особливої: доброї і чуйної, відкритої і щирої, ввічливої і спокійної, простої і неповторної, невтомної і відданої.

Класна мама

«С нами вместе начинали

Вы впервые пятый класс,

По журналу вызывали,

Чтоб узнать поближе нас…

И с тех пор в нашем классе

девчата

Все хотят быть такими,

как Вы,

А ребята, все ребята

в Вас немножко влюблены…»

Ця пісня стала таким собі гімном нашого 10-Б 1981 року випуску. Жодна зустріч однокласників (а вони у нас не лише раз у п’ять років, як у більшості, а, бува, й по кілька разів на рік), не відбувається без цієї пісні, у дні народження ж Майї Володимирівни — і поготів. І лине тоді:

«С нами трудно Вам бывает,

И тревогам нет конца,

Но о Вас не забывают

Наши верные сердца…»

Серця наші, правда, давно не юні, адже цього року і нам, її 10-Б, уже по 55, але лишаються вірними своїй класній мамі — ми не забули нічого.

Пам’ятаємо, як Майя Володимирівна вперше прийшла до нас у четвертому класі і сказала: «Я читатиму у вас російську мову і літературу, а ще я буду вашим класним керівником…» Строга така, на перший погляд, із гладко зачесаним тоді ще догори і зібраним у тугий пучок волоссям, у білій блузі і сірому сарафані…

Так, ми і досі пам’ятаємо навіть такі деталі. Як до найменших дрібниць і наш перший туристичний похід після п’ятого класу — у Пиріжки, по місцях бойової слави наших дідів; затим — у Щорсівку під Коростенем, Баранівку і Новоград-Волинський, Канів і Брест… Такі поїздки гуртували нас, але ми тоді не здогадувались про це, нам просто було цікаво й весело. І не лише під час походів і поїздок — наше позакласне життя завдяки Майї Володимирівні, нашій Маєчці, як ласкаво ми її називали позаочі, буквально бурлило на заздрість багатьом нашим одноліткам.

А ми співали черговий куплет улюбленої пісні:

«В тишине уроков трудных,

В жарких спорах и делах,

Как товарищ верный, дружба

Незаметно к нам пришла…»

Любов до пісні, до речі, нам теж прищепила наша класна мама, яка й сама має чарівний голос. Вокальний ансамбль дівчат нашого класу підкорив колись не одну сцену… Загалом Майя Володимирівна навчила нас багато чому, що і сьогодні допомагає йти по життю, тримати виклики долі.

Та не стерлося з пам’яті й те, як у сьомому класі, ніби грім із ясного неба, на нас не звалилась звістка: «Я змушена перейти на іншу роботу, і тепер у вас класним керівником буде…» До нашого випускного їх, інших класних керівників, тільки офіційно у нас було троє, та жодного ми так і не сприйняли — хай пробачать вони нас сьогодні. То ж Майя Володимирівна, навіть в іпостасі директора школи, так і залишилася для нас класною мамою — де-факто, а не де-юре, як пожартував на одній із зустрічей після школи хтось із однокласників. Адже, попри усю зайнятість директорськими справами, вона завжди знаходила час і для нас, свого 8-го, 9-го, 10-Б…

І сьогодні, через стільки років, вона теж у курсі справ майже кожного з нас — радіє нашим успіхам, розділяє смуток, підтримує… Як кожна мама своїх дітей.

Коли нам було по 50, більшості з нашого 10-Б вона теж вишила картину — на пам’ять про себе…

У день її ювілею не всі з нас зможуть особисто привітати свою класну маму, але хто близько — обов’язково прийде. І традиційно зазвучить:

«И всегда бессонной ночью,

В час сомненья, в трудный час,

Нам, поверьте, важно очень,

Что Вы скажете о нас…»

А всі разом побажаємо: нехай 80-та весна несе нашій ювілярці міцне здоров’я, світле довголіття, невичерпний оптимізм, любов та Божу благодать!

Педколектив школи-ліцею №1 та 10-Б клас 1981 року випуску.