Раніше на цю справу посилали комунальників. У них і машина з вишкою є. Та і в нас у лісгоспі є. Але ялинкою для міста переймалися не ми, не наша бригада. Раптом дзвінок директора. Їдьте і привезіть, домовлено, буцім, вже чекають. А мене як бригадира. Та і просто чоловічих рук треба було.

Їдемо. Коли звернули за містом ліворуч і наш бобик, лісовоз та кран попрямували польовою дорогою, я здогадався, що наш кортеж їде на К. А я не був там 30 років.

Двигун втомлював мій слух ледь не людським зусиллям та голосом. Ніби неповороткий чоловік грузьким глибоким снігом повз під гору.

Згадав, що маю плеєра та навушники. Рух до кишені — і в моїх вухах уже Френк Сінатра, різдвяні саундтреки і Сальваторе Адамо.

Давно, дуже давно ти, Тоню, із захопленням говорила про свого улюбленого Адамо, виймаючи із дбайливо обладнаної течки вінілову платівку. Тридцять три оберти…

У твоїй колекції були й на сімдесят вісім! Мене особливо веселили ці 78 обертів. А ти, не помічаючи моєї іронії, дуже серйозно по-дитячому пояснювала:

— Зачекай. Ти навіть не уявляєш, який скарб я тримаю у руках. Такий, що навіть тобі до рук боюся дати!

— То і не давай, — іронічно-примирливо погоджувався я.

— Тобто, я дам тобі до рук! Звичайно дам! Але дуже-дуже обережно! Розумієш?

— Тоню, може, просто постав платівку? Чи не досить мені послухати, щоб мати уявлення про скарб твоєї скарбнички?

Ти подивилася на мене з веселим докором. Руки, що тримали платівку, рвучко опустилися. Чорний круг сколихнув повітря, а в ніздрі залетів дух хвої. У сінях стояла куценька, майже кругла ялинка, яку я привіз тобі у подарунок…

То було давно-давно. В іншому житті, де ми були удвох, планували жити удвох і слухали ламкі крихкі платівки з іще більш давнього життя.

— Ні! Давай-но краще поставлю тобі Сальваторе Адамо. Це ще мого татка улюблений співак. І мені подобається надзвичайно! Ні! Не смійся! А послухай! Ти постійно регочеш. Натомість послухай.

Ти дістала бажаний диск. Тримаючи платівку самими пучками, обережно, але віртуозно швидко впоралася із програвачем і дзигою повернулася до мене з урочистим сяючим обличчям:

— Слухай! Присвячую тобі!

Ти скоромовкою з гарною вимовою сказала щось французькою. Байдуже, що. Усі звуки й слова мені були однаково приємні. Якщо з твоїх вуст.

Співав Адамо — ти зачаровано слухала, ворушачи губами оті французькі вібруючі звуки, вдивляючись у візерунчасте скло. А я слухав, як ти слухаєш — спостерігав твоє зачарування піснею, намагаючись дослідити походження і мелодію кожної рисочки обличчя. І що то за краса така? Загадкова — як візерунок морозу на вікні. Плавні вигини, щільне штрихування, тисячі відтінків білого.

Наше минуле має для мене голос Сальваторе, бачиться у сірих розмитих постатях на фотографіях за склом та білих стінах мащеної вапном поліської хати. Й на довершення — імлисті сільські зимові краєвиди за невеличкими віконцями. Але й ті зникали, коли мороз затуляв світ химерними малюнками-оповідями…

— Чуєш?! Діма! Вийми ті затички з вух! Кличу-не докличуся! — Костик, який сидів поруч в уазику, щось намагався вдруге чи втретє мені сказати. А я поринув у те імлисте далеке минуле з тобою та Сальватором Адамо.

— Чую..

— Нічого ти не чуєш! Я анекдота розказав, а ти не регочеш.

— Ти впевнений, що він був дотепний?

— Ич! Впевнений! Дотепний! — Костя мавпував мене, виказуючи свою образу.

Він махнув на мене рукою і нахилився до водія, викрикуючи вже тепер лише йому свої масні жарти. Мене це влаштовувало. Відчепився від мене — і добре. Я знову повкладав до вух білі ґудзики навушників і відвернувся до віконця.

У старого уазика трикутне віконечко не прилягало щільно до рами дверцят. Морозне повітря надуло химерних вензелів і лекал. Фонтанчик їх притулився у куточку, розширюючись і втрачаючи щільність до середини скла. Завершувався морозний малюнок розсипаними у гарному безладі зірками-іскрами.

Решта скла була чистою і дозволяла мені спостерігати дорогу на К.

Час від часу водій із Костиком реготали. Не те щоб я не любив анекдотів. І не те щоб я не любим Костика. Думки про К. і про тебе налаштовували на інший лад. Сальваторе Адамо і тридцять три оберти.

Слухай, а це ж було рівно 33 роки тому! Який дивний збіг.

Тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятий добігав. Ти готувала у школі новорічні ранки для школярів молодших і старших класів, вечірку-вогник для колег-вчителів. Моя юна вожата…

Того дня, не дивлячись на заклопотаність, ти прибігла на обід зі школи, бо я привіз тобі новорічне деревце. Ти цілувала мої ще холодні з вулиці щоки і лагідно дорікала:

— От нащо було страчувати таку гарнюню крихітку? Я її прикрашу цяцьками і гірляндами, а потім доведеться викинути як непотріб. Ось такі похорони у сяйві намист і ліхтариків.

— Але ж!.. І в школі — ялинка. І в сільраді — ялинка. І в клубі — ялинка!..

— І в лісі — ялинка! Але жива! — заперечливо обурено прошепотіла ти. Взяла мою руку і з сіней завела до хати.

— Гаразд. Нехай ще цей рік. А наступного — ні-ні! Сама винна, не попередила тебе! Давай разом пообідаємо. Маю сирники і сметану. Мені баба Павлина приносить молочне.

Сидіти з тобою за столиком, охайно застеленим чистою скатертиною, було для мене святом. Відчуття мав суперечливі: від «нащо ця випрасувана скатертина?» до «мені тут пахне моїм домом».

Ти незаперечно була моєю обраницею. Знав раз і назавжди, що моя майбутня дружина — це ти. Не казав, не хотів поспішати.

Підсвідомо признавався, що саме ця чистота і крихкість твого світу були і моїм світом. І навіть ота непрактично застелена скатертина у хаті, де газові конфорки закопчували каструлі, взуття для хліва тулилося в сінях, дві грубки і піч топилися дровами.

Ти казала, що ця хатка лишилася тобі від тітки, татової сестри. Сирітська хатка. Ти лишилася сама в цій поліській глухомані. І тим чарівнішою, фантастичнішою видавалася картина сільського побуту, де пахло з печі теплими сирниками під …Сальваторе Адамо.

Дорога до К. далі йшла лісом. Щойно уазик з польової дороги звернув на автошлях, старезні сосни затулили світло. Крони над дорогою сходилися вгорі у суцільну чорну піну глиці, що важко напнулася під купинами снігу. Молоді деревця, які три десятиліття тому бігли уздовж дороги довгоногими лошатами берізок і котилися кучерявими кулями сосонок, стали дорослими деревами. Густою стіною вони підступили до узбіччя. Кучугури снігу, знесені грейдером, впиралися у цю незворушну стіну дерев, чия дитяча веселість і вразливість не проступали вже ні в рисах, ні в рухах.

Я знав це місце. Але воно було іншим. Вже не з мого життя.

А далі раптом відкрилася велетенська ділянка порожнечі посеред краси лісу. Голісінька місцина, де стояв колись дикий ліс. Казали, що він заповідний. Авжеж. Тому і вирубали?

Однак чи маю я право дорікати? Я ж теж не зважив. Тут, де тепер порожнеча, зітнув тобі у подарунок манюню ялинку. Хотів порадувати.

Ти таки прийняла подарунок. Але вбираючи крихітку в іграшки (теж знайдені у тітчиній скрині), ти попросила делікатно:

— Чому б нам з тобою не посадити нашу спільну ялинку — між хатою і парканом. Он, посеред саду.

Ти взяла знову по-материнськи мою руку і повела до вікна. Хоча з моїм зростом мені було зручніше дивитися у вікно з цього місця, де ми вбирали ялинку, однак я слухняно пішов за тобою, схилив голову і зазирнув у вікно.

— Ну що ти як лось зазираєш? Сядь ось, так буде зручніше, краще видно.

— А ще краще — піти надвір і показати! — Відповів я так само жартома, вдаючи твій дівочий голосочок.

Ти одягалася надвір, регочучи і регочучи, аж захлинаючись радістю, що збудив у тобі мій жарт.

У садку ми втоптали невеличкий майданчик — ось тут посадимо нашу спільну ялинку!

— Дмитрику! А давай-но ялиночку винесемо сюди! Нехай хоча б у сніжку дозимує, скільки зможе…

— Можна і так.

Ти лишилася чекати. А я, мов малу дитину, вбрану у купу одежин, ніс перед себе, лишаючи в сінях, веранді, ганку і деревах срібні ниточки новорічного «дощику».

Тонесенький стовбурець я приземлі щільно обклав снігом,облив водою і ще раз обклав. Цей компрес мав би тимчасово повернути дерево до життя. Тобто замерзнути в кригу і зафіксувати свіжість глиці, вберігши на якийсь час ниточку зв’язку з природою. Хоча все те насправді було спробою вибачення чи що…

Сутінки зайшли у сад, а я ще довгенько вовтузився біля деревця. А ти мовчки спостерігала, тримаючи потрібні мені інструменти. Тобі не потрібно було поспішати до школи — всі ранки та вечірки вже відбулися. Нині ми лаштувалися до свого свята.

Втомлені, з мокрими від снігу ногами і полами, повернулися до хати. Я вмикнув гірлянду ліхтариків, до якої йшов струм через кілька подовжувачів, які гойдалися на гіллі старих яблунь, обачливо вгорнені у целофан на місцях з’єднання одного з одним.

Ти мовчки вдивлялася у віконечко, з темряві блимали різнобарвні ліхтарики, дістаючи кволими промінцями аж до кімнати. Не хотілося вмикати світла. Я стояв поодаль, якщо в цьому крихітному помешканні доречно вживати відстань «поодаль». У передчутті свята і тихого щастя.

Канікули ми провели разом, переслухавши увесь твій ретро-архів платівок. На роботі я взяв відпустку. Шеф не заперечував, знаючи, що без мене виробничий процес не зупиниться, і радіючи за моє особисте щастя:

—На весілля не забудеш покликати?

— Не забуду.

Тільки от весілля так і не трапилося. А трапилося горе — відразу після наших щасливих канікул моє майбуття поглинули сутінки. Моя робоча автівка збила москвича, в якому їхала, теж із канікул, родина з двома дітьми. Загинули всі.

Ні. За кермом був не я. Син шефа. Але шеф умовив мене взяти провину на себе. Взяв. Чому? Бо моя провина була в тому, що я дозволив юнаку взяти автівку! Робив це не раз. Дозволяв і дозволяв! Адже то син шефа! Не думалося про можливість такої драми. Отже тепер винен.

Шеф казав, що владнає всі питання. Що мені і не доведеться сідати до в’язниці. Для мене все було у тумані нерозуміння й розгубленості. Просто єдине відчуття — як шалено летить моє життя з гірки, мов я малюк, який вчепився рученятами у санчата, а на більше і не здатен. Як далеко летітиму вниз і вниз? Як покалічуся і чи покалічуся взагалі?

І що б не казав шеф… Обставини були проти мене і супроти нього. Бо його син в тій аварії покалічився і сам. Перебив хребта — відняло ноги. Коли з’ясувалося, що синові перспективи незавидні, рятувати мене стало вже неактуально. А за місяць і сам шеф помер від інфаркту.

Все як у кіно. Не встигла ще й засохнути встромлена мною у сніг крихітка-ялинка.

Тонечко моя. Тонечко…

Це я не дозволив тобі на щось надіятися. Не міг я бачити тебе з-поза межі, яка розділяла тепер моє життя на «до» і «після». Я раптово втомився і постарів, охолов і збайдужів. Ти метушилася і шукала шляхи порятунку. Твоя турбота почала мене дратувати. Повір — вона була недоречна і нетутешня. Все закінчилося ураз. Ти не розуміла, що у моєму новому нежитті тебе просто не існувало.

І коли я відсидів, то поїхав не до тебе, а світ за очі, в іншу область. Моя професія потрібна скрізь, де є ліс. А додому повернувся, бо мене вмовила дружина. Та і яке це має значення тепер?

Я заховав усі спогади про тебе від самого себе. Це не так і важко. Людина звикає до всього і здатна відмовитися від найсильнішого почуття. То я колись думав: як це можливо від тебе відмовитися? Можливо. Все можливо. От тільки звичка слухати твої улюблені пісні, особливо — Сальваторе Адамо, не минула.

Накачав із мережі мелодій і пісень, які ми разом слухали на програвачі, дістаючи із твоєї ретро-теки. Отож кожного разу, коли я вкладав до вух білі ґудзички навушників, наставало наше минуле — визирало із старого саду розлитими в імлистих сутінках вогниками крихітної ялинки, яку ми реанімували з тобою разом.

А ось і село К. Знав, що саме по цей бік шляху стара хатинка нашого короткого щастя. Ну ось промину її, ні собі, ні іншим не даючи знаку, що тут було зітнуто, як молоде деревце, моє майбутнє. Як не могла навесні вкоренитися з ампутованого стовбурця наша перша спільна ялинка, так не могло прорости майбутнє, яке зітнула доля з відомих лише їй причин.

— Всьо! Приїхали! Вигружайся, навушник!

Холодок пробіг чолом і долонями. Уазик спинився прямісінько навпроти двору, де ти колись жила! Я нічого не сплутав і не марив! Це місце було легко вирахувати. Якщо стати напроти хвіртки твого двору, далеко за городом на пагорбі біліла двоповерхова школа.

Я підійшов до обійстя, впізнавав і не впізнавав. На місці старої хати стояла така ж невеличка, але нова хата — дерев’яна, проте сучасна. Ось я навпроти стежки — хвіртка і паркан теж нові, проте на старому ж місці. А он, за метрів двісті, школа на пагорбі. Що ще змінилося у краєвидах? На половині відстані до школи, на цій же прямій, височів храм. Бані та хрест сягали вище школи, хоча та стояла на самісінькій маківці гори. Школу проте важко було роздивитися, вся вона опинилася в оточенні парку. А от церква сяяла куполами, ще більше розбризкуючи довкола сонце гарного дня (бо нарешті розпогодилося), що й так виблискувало і виїдало очі сліпучим снігом і синявою неба.

— Наче не грудень тобі, а Водохреща!

Це під’їхав голова села, що домовився з односельцем про ялину, яку ми мали зрізати і забрати до міста. Таки справді у сусідньому дворі — дворі баби Павлини (навряд чи вона була жива досі), височіла старезна ялина. Вона росла за літньою кухнею під парканом. За ним — сільська вуличка, що бігла униз до ставка. Тут рослося ялині просторо і світло. Тому вона вдалася висока і широка. Симетрія і щільність гілок перетворювали ялину у величне шатро. Видовище захоплювало дух.

— Скільки ж вона сягає у висоту?! До тридцяти! — вирвалося у мене захоплено.

— От як зріжемо, візьми й поміряй! — жваво вставив дотепник Костик. — Не спи — замерзнеш. Бери пилку, будемо жужжать!

— Їй сімдесят вісім років. — Сільський голова розповідав біографію дерева, наче читав прощальну промову. Хоча ні жалю, ні провини в інтонації не було. Голова, гадав, робив добре діло, даруючи місту дерево до свята. А господар, онук Павлини, гадав, позбувався клопоту — давно хотів зрізати дерево, яке робило велику тінь і заважало йому. — Баба Павлина посадила її ще замолоду. Казала, що першу зиму ялина зимувала з німцями. То я і порахував.

— Двієчник ви, от що! — Костик був тут як тут із своїм сарказмом.

— І чого це? — м’яко обурився голова села.

— Не сімдесят вісім! Більше! Бо дерево перед цим, чоловіче, десь уже росло! — підняв товстого пальця мій колега.

— Ну, ви лісники — вам краще знати! — примирливо погодився голова.

— Знову вам, голово, двояк! Який я вам лісник? Я — вальщик лісу! Це по-перше. І по-друге: от зріжемо зараз дерево і порахуємо, скільки воно жило. Усі кільця облікуємо!

Костик обійшов мене, штурхнувши проте своїм молодим доволі тлустим тулубом. Я втримав рівновагу, затамувавши легке презирство до цього молодого колеги, що виникало кожного разу, як тільки він відкривав рота.

Поки всі ліниво вовтузилися, готуючись до роботи, я обійшов уазика і ще раз взявся здалеку роздивлятися знайомий колись двір, де жила ти. Щось мене дивувало і зачіпало. Але що? Ну, гарненька хатка. Зі смаком так все зроблено. А на тому місці, де був колись старий сад, стояли у сніговій оздобі молоді яблуньки. І єдине немолоде дерево вінчало оновлений часом простір. Це була ялина.

Така ж розкішна, як у дворі баби Павлини. Але значно молодша.

Як таке можливо? Звісно, не пустила ж корені наша перша і єдина новорічна ялиночка-крихітка, розвинувшись у таку красуню? Я ж притомний і давно не вірю в дива. Проте мені саме так бачилося це дерево. Наче воно вбереглося від справжніх обставин і врятувалося від смерті, від нас, від мене із сокиркою, якою я втяв їй життя.

Що це? Звідки?

— Доброго дня.

До мене збоку підійшов молодий чоловік. Чорне блискуче волосся стягнуте хвостом. Сірі великі очі. Ніби дівочі — в обрамленні довгих вигнутих вій, чорних, як і волосся.

— І вам доброго дня! Ви тут живете?

— Іноді. Тут постійно жила мама. А я іноді буваю, відпочиваю з сім’єю.

І наче на підтвердження його слів у дворі дзвінко засміялися діти. Мені стало від цього тепло і затишно. Своїх дітей ми з дружиною так і не дочекалися. Ніби й не прагнули. Проте дитячого гомону і сміху мені насправді завжди не вистачало.

— Двійко?

— Четверо. Це старші. Дмитрик і Тонечка.

— Як? Як це…

— Це наші близнятка. Моя мама казала, що вимолила їх.

— А хто ваша мама? — запитав я, хоча наперед знав, що скаже цей схожий на тебе, моя Тонечко, молодий чоловік.

— Вам справді цікаво?

Я промовчав, переживаючи велику незручність у присутності цього гарного молодого чоловіка.

— Діма! Чорт!.. Ти на роботі чи не на роботі? — психував удвічі молодший за мене Костик.

— Іду.

Дещо нечемно відвернувся від нового знайомого і рушив до своїх колег. Думки гарячково бігали і не знаходили спокою. Молодий чоловік сказав «тут постійно жила мама». А тепер? Де тепер ти, моя Тоню? Це точно Тоня! Але чому «жила»? І як же син схожий на тебе! Фантастично!

Костик щось кричав мені услід, але я крутнувся, аж ледь не послизнувся у власних слідах, і наздогнав співрозмовника.

— Хлопче, якось незручно…  давайте хоча б познайомимося. Дмитро. — Я першим подав руку, стягнувши грубу рукавицю.

— Гаразд. — Він посміхнувся і просто легко відповів: — Адам.

— Цікавий збіг, цікавий…

— Збіг? Збіг із чим?

—А ця ялинка посеред садка? — не відповівши на запитання, наполягав я.

— Ааа! Ялинку я не дам різати! Що ви!

  • Ой ні! Ви не так зрозуміли! Я б і не насмілився.
  • Та вже і не знаю…

— Я цікавлюся зовсім не тому. Де взялася ця ялинка? Коли?

— Здається… Так, певно! Мама посадила її навесні вісімдесят шостого. Саме тоді мене чекала. Я згадав точно. Бо навіть світлина є. Вагітна мама біля посадженої ялинки. А потім ми з нею щороку вбирали ялинку разом. Принаймні, скільки себе пам’ятаю. І цього рік вбиратиму. З дітьми. Але без мами.

Самими очима Адам видав сум, а вустами привітно посміхався. Ці очі, насправді твої, Тоню, очі говорили: «Мама померла».

— Давно немає мами? — примусив себе запитати.

— У вересні померла.

— Співчуваю. — Не сказав, а вичавив із себе.

— Дякую. І вибачте, що я подумав, буцім ви намірялися…

— Не вибачайтеся. Стару ялину баби Павлини ми таки зріжемо. Не з власної волі хоча. Хоча насправді з власної. Ніхто ж не змушує насправді.

— Ви бабу Павлину знали?

— Ні, бабу Павлину не знав. Але знав вашу маму.

За нашими спинами перегукувалися чоловіки з моєї бригади. Мимо пробігла журналісточка з району, що їхала у нашому кортежі лісовозом. Завищала бензопилка. Я мусив іти. Але чекав, що цей молодий чоловік,  Адам, щось скаже чи зробить несподіване. Чекав і боявся. У скронях плакало і тенькало два слова «Тоня померла».

Мені треба було повертатися. Бо який же сенс стояти і чекати?

  • Де цей чмошник у навушниках? — вищав кнуром Костик,

перекрикуючи бензопилу, що вп’ялася у чорний стовбур старої ялини.

На сніг вилітали свіжі опилки. Ялина була все ще так само непорушна певний час.

Я механічно кидав репліки — давав команди. Все відбувалося ніби за товстим склом чи прозорою стіною. Власний голос звучав приглушено. Непокоїло нове знайомство. Очі шукали якоїсь опори і надії. Навпроти стояла журналісточка, націливши свого фотоапарата на хлопців, що різали стовбура. Миті вистрибували, як оті опилки з-під пилки.

І чого те дівчисько з фотоапаратом преться під самісіньку руку? Під самісіньке дерево!

— Відійди! Чуєш? Ану геть!

Стовбур затріщав. Якісь вискляві ноти, ніби то Костик знову вдавав когось із себе, вирвалися з живого ще кілька хвилин тому стовбура. Ялина повільно і важко почала падати. Густе гілля спочатку уповільнило, а потім, коли дерево перейшло градус невидимого балансу, навпаки, пришвидшило падіння. Того балансу, де ось іще було життя, а вже ось за міліметр, його немає. Тому немає і сенсу триматися за нього.

Сніг із гілок сипався і сипався. Падав на куфайки чоловіків, на відкриту голову журналісточки.

Якого біса вона там? Знову підійшла! Дурепа!

— Назад, назад! — кричав я, але голос мій тонув у гучному фіналі дерева. А я біг до дурепи з фотоапаратом. Важко стрибнувши, проте зміг її відкинути на метрів два. Ще мить і ми лежали засипані снігом. Не встиг я вдихнути після переляку, а дівчина вже спиналася на коліна і ревла:

— Де мій фотоапарат? Де мій фотік? Що я скажу редактору? Що буде? Що буде?! Де мій фотоапарат?

— Там, де і голова твоя! Нащо я тільки підписався тебе взяти? — Це вже злився Костик, який підбіг щойно. І вперше за це відрядження я поділяв його настрій.

Мені полегшало, що дівчина не була травмована. Важка нудота і спогад про сина колишнього шефа сколихнула нутрощі. Я раптово виблював перед себе, ледь встигнувши нахилитися. Від натуги аж сльози полилися.

Так само раптово настало полегшення. Вмився снігом. Обтер ним долоні. І глибоко зітхнув, згадавши про удар, що стався всього п’ять хвилин тому: «Тоня померла».

— Здуріти можна! Ледь не вляпалися по саме годі! — Переляканий велетень Костик стояв поруч і вже не хизувався у своєму завжди тупуватому сарказмі. Він злякався так само, як і я.

Ми сіли прямо на сніг.

Така ж байдужість, як колись у перші тижні в слідчому ізоляторі, видмухала в мені інші людські почування. Лиш звідкілясь із іншого життя співав француз про те, що стало нашим дивом і казкою на короткі новорічні канікули.

— Ваші?

Я ще не торопав, а біля мене стояв Адам, тримаючи мої навушники.

— Його, його! — випередив мою відповідь тлустий Костик, що приходив до тями..

Адам підійшов і мовчки подав мою забавку. Трішки ще помовчав, ніби чекаючи, що я щось скажу першим. Ще п’ять хвилин тому мені справді хотілося запитати багато чого. А тепер сили кудись поділися.

— А що ви слухаєте? Якщо, звісно…

— Та без якщо. Будь ласка.

Плеєр у глибокій кишені ніяк не постраждав. Я погортав плейлист і знайшов цю пісню. Нашу з тобою, Тонечко, пісню. Ти ж її мені присвятила! І я маю якось сказати про це синові.

Ірина Кримська