Йому було завжди сорок п’ять. Навіть тоді, коли весна черемхово заглянула у його повноліття, коли, здається, немає на цьому грішному світі неможливого, а молодість лукавим пересмішником провокує до необачних вчинків, що вже потім, на схилі років, благовісною зорею засвітяться в пам’яті, він був поважно-розважливим — таким, як бувають люди у сорок п’ять. Навіть  табличку множення Микола знав по-своєму. Ніколи не скаже завченого у школі: скільки буде п’ять помножити на п’ять? І не так скаже, як запитає: «А скільки треба?». Можна було подумати, що хлопець навчався не в школі…

Його однолітки шукали своєї долі на цілинних землях, на будовах БАМу, а Микола Толочко вже у вісімнадцять знав, що і на рівній дорозі можна ноги поламати. А що вже казати про славнозвісний БАМ, де, подейкують, балом правлять зеки.

А набігло Миколі справжніх сорок п’ять, коли він справляв свої обжинки у районованому містечку, зі скромною, але обіцяючою назвою — Мілководи. Йому було затишно і спокійно на хлібозаводі. Хлібозавод був невеликим, таким собі містечковим підприємством, на якому вже не просто Микола, а Микола Трохимович працював шофером. Підвозив борошно, розвозив хліб. І скрізь його у районі зустрічали як поважну і шановану людину. Адже Микола Трохимович — своя людина. Треба борошно, і не яке-небудь, а щоб паска стояла горою — хто виручить, як не Микола Трохимович. І дріжджі завжди були у надійного водія. І ціна була пристойна. Ніхто не зобиджався навіть подумки.

І тут, як мовиться, Микола Трохимович мав свою стратегію. Не з кожним у селі приятелював. Десятою дорогою об’їжджав непевних людей, або, як їх називали сельчани — «жирних котів». Ще здалека Микола Трохимович упізнавав у Новоселицях об’їждчика Ступака. Червона шия, що геть зливалася зі спиною, аж лисніла на сонці. На бричці сидить, все одно, як люшню проковтнув. У селі він — поважна особа. У його, як розказують новосельці, на кожному сосновому пеньку троячка виростає, а на дубовому — червінець засвітиться.

З таким і здоровкатися не хочеться. А от до баби Параски, яка самотує у домівці — сини померли, а внуки повіялися по світу, — часто заїжджає. Підсобить борошном, дріжджів не пошкодує. Знає, що баба тихенько самогонкою шинкує. І не від добра. З пенсії не проживеш. Та й скільки там тієї пенсії, як кіт наплакав.

Як була молодою, доглядала телят у колгоспі, тоді вона була треба. Ще й начальство почтувало. А на старість ніхто і не загляне. Як то мовиться, старій бабі і на печі ухаби. Або, як любить теща Миколи Трохимовича приказувати: «Старість не прийде з добром — коли не з кашлем, то з горбом».

Так і Миколі Трохимовичу жилося: коли — густо, а коли й пусто. Але не ремствував і не плакав, коли було нелегко піднімати дітей, вчити їх. Іноді вовком хотілося вити. Але ж хто почує? Одного просив у Бога — здоров’я.

Піднявся духом, коли прийшла нова влада і громогласно заявила, що, нарешті, люди відчують себе господарями на своїй землі. А «жирним котам» не буде місця там, де будуть працювати чесність і порядність.

Микола Трохимович був, як мовиться, на сьомому небі. Ще недавно, здається, йому довелося побувати на першому, на другому… і шостому небі, на яких спалахували, але швидко гасли зірки селянських надій і сподівань. А що ж воно буде на сьомому небі? Все там гарно і славно розписано і розказано. Неначе у казках про сірого бичка, якому пощастило вовка, якщо не з’їсти, то принаймні налякати. Не життя, а рай буде в Україні. Нехай хоч не нам, а нашим дітям, думалося.

Ага! Хотіла наша мати за генерала, а чорти принесли нашого батька.

А на сьомому небі — накондубасилося. Навіть ангелам було непереливки: хочеш прожити, навчися обманювати, з рідного батька сорочку здерти. А завершили словоблудством, що було короновано і у Мілководах як найвища стадія демократичного свавілля. Як заявили новоспечені оракули економічного бедламу, хлібозавод треба закрити — як підприємство, що не має перспективи. Мовляв, хліб дешевше буде привозити із сусіднього району. Ось так і залишився біля розбитого корита Микола Трохимович.

І не тільки він…

Ходив, шукав правди. А у кабінетах, великих і малих, — «жирні коти», які і слухати не хочуть. І їх іще більше, ніж було раніше. Тільки і дивляться своїми масними очима: мовляв, задарма і кури не кудкудачуть.

Запекло під серцем у Миколи Трохимовича. Місця собі не знаходив. Хіба ж може таке бути: жирують нардепи — від району до столиці — їх прислужники, а селяни ледве кінці з кінцями зводять. Хто не знає у Мілководах прокурора Коритька? Пан — і не підступись. Корчить із себе Брежнєва. Бо й справді був чимось схожий на колишнього генсека. Такі ж широкі і густі брови, з-під яких очі ледь видніються. І не збагнеш, коли вони ухопили шилом патоки, а коли — вигадючуються.

А у школі для Коритька і трієчка була великим благом. Микола Трохимович вчився з ним в одному класі. Не раз доводилося Коритьку списувати у нього задачки. Як казав класний керівник Олександр Федорович, Коритько незугарний навіть квадратного рівняння розв’язати, що вже казати про щось складніше. Ото покличе його до дошки, біля котрої Коритько ні бе, ні ме, ні кукуріку, спересердя і скаже:

— Сідай дерево на дерево.

І крутив би в селі бичкам хвости Стьопочка Коритько, коли б не батько, який звікував у колгоспній коморі. Знав, зараза, як дихати під водою. Хіба то неправду кажуть: хто не лукавий, той ззаду сидить.

І ні для кого у Мілководах не було дивиною, коли Стьопочка став студентом, і не якого-не-будь, а юридичного факультету. Як він там навчався, можна було лише здогадуватися.

Після інституту Стьопочку прилаштували в області. А невдовзі його прислали у Мілководи головним прокурором. І хоч подейкували місцеві юристи, що Стьопочка знається у законах, як циган на бджолах, але вже не Стьопочка, тіпун всім на язик, а Степан Петрович почав вилюднюватися. Справив машину. І на службовій їздив, як на своїй. Котеджа одгрохав. У три поверхи. Аякже. Нехай дивляться, завидують. Це вже вам не Стьопочка з лісопилки, а Степан Петрович, головний прокурор району. А закон як дишло… Куди треба, туди і повернемо. І недарма у Мілководах про Коритька гомоніли:

— Бреше, мов шовком шиє.

А батько прокурора тільки ухилявся:

— Брехун бреше, а дурень віри йме.

Так воно і вийшло, коли зносили пам’ятник Шевченку, який стояв у скверику. Невгамовних вгамовували: на місці пам’ятника поставимо адміністративний будинок, що прикрасить Мілководи. І всі районні служби будуть мати свої помешкання в одній будівлі. А, отже, жителям району буде легше й простіше знайти районних чиновників, офіси яких знаходяться в різних куточках селища, куди дядькові з села треба добиратися не одну годину. Скажімо, потрібна довідка із земельного, матимеш клопоту, що мало не покажеться. Адже земельний відділ, як і багато інших районних служб, тулився у приміщенні правління сільського господарства, що чумакувало край дороги, на горбу, десь за два, а якщо пішком йти, то набереться цілих десять кілометрів. А селянину на таксі — розкіш не по кишені. А поки заїдеш та у черзі вистоїш… а потім, чого доброго, ще й скажуть: не все, що треба, взяли, прийдете завтра. І дядько ще буде довго чухмаритися: що його завтра взяти? Йому і невтямки, що без торби з домашньою шинкою не раз доведеться кліпати очима перед державними службовцями.

Може, й справді буде ліпше, коли у самісінькому центрі селища будуть гуртуватися районні служби (легше з торбами буде ходити), думалося у Мілководах.

Ага, сказав циган, коли батька повісили, наші пішли вгору. Так отож. Чоботи нові, а підошви голі.

Десь через півроку, коли гучно — так що аж кущі тріщали за околицею Мілковод, — справляли День незалежності. У скверику, де стояв пам’ятник Кобзарю, освячували так званий фільварок з промовистим написом: «Вип’ємо, куме, тут, на тім світі не дадуть».

І селище загомоніло:

— І знову нас розвели. Як сліпих кошенят розвели.

— Еге ж, маємо те, що маємо. Незалежними стали, трясця б нас узяла. Дали два чоботи на одну ногу.

— А чого ж ви ще хотіли? У кожного Мусія своя затія. Добра б йому не було. А з прокурором тягатися, без штанів зостатися. Тепер він — барин. І не підступись. Он який фільварок одгрохав.

— Так отож. Багатому і чорт гроші носить…

— Ще й мішки зав’язує.

— Нехай собі носить. Капуста гарна, та качан гнилий.

— Говорила моя баба до самої смерті…

— А що тут говорити. Коритько за місяць стільки получає, що дядько у селі і за рік не заробить.

— А йому пожизнєнно таку платню призначено. Щоб свої мав і хабарів не брав.

— Ага, злякав бабу довгим пирогом. Звикло лоша бігти за кобилою, побіжить і за возом. То такого сорту людина, що з батька рідного сорочку останню зніме. А нам з вами попаде те, що з носа впаде.

— Дали Омельку пояс, як той без штанів лишився.

Місця собі не знаходив Микола Трохимович. Хіба так може бути: Коритько раює, а його сусіда бідує? Дочка в медичному вчиться. Думалося, що свій лікар буде у Мілководах. Ага, буде… Нічим було платити за навчання. І мусила залишити інститут. І стоїть Оксана на базарі, торгує. Раніше такі «торги» називали спекуляцією, а тепер — бізнесом.

І марно шукати правди. Та де і як її можна знайти, коли такі прокурори, як Коритько, людей не бачать, сьогодні їхня власть і їх закони. Скільки не дай, буде мало. Отож правду люди кажуть: «Звикло лоша бігти за кобилою, побіжить за возом».

Бачте, йому, чорти б його вхопили, ще мало платні й хабарів (хіба люди не бачать, як і серед ночі приїжджають до Коритька легковушки, з яких виносять і печене, і смажене…), ще й гадючника у центрі селища висвятив. Мовляв, для людей старався. І так заховає свої очі, що бігають, як зайці під брежнєвськими бровами, що не збагнеш, що хоче сказати прокурор, добра б йому не було. І хто цей рейвах зупинить? На кого надіятися? Як ото писав Шевченко: «На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує». А мовчати — себе не поважати.

А тієї ночі, десь перед ранком, у Мілководах тривожно заревла сирена. Схарапудилося селище: пожежа! У кого? Свічкою здіймався у небо фільварок «Вип’ємо, куме, тут…».

— Певне, якийсь п’яничка цигарки не потушив, — губилися у здогадках мілководці. — Як прийшло, так і пішло.

Та не минуло і місяця, як спалахнуло обійстя прокурора. Такого видовища у селищі ніхто і ніколи не бачив. Коли лопався шифер, то здавалося, що небо розверзлося громами, від котрих моторошно холола кров у мешканців селища. Гараж вигорів дотла. Від хати залишилися лише стіни. І в Мілководах, і не тільки в Мілководах, стало зрозуміло: пожежа у прокурора — не випадкова.

Микола Трохимович повертався з області (на базар не їздив) у Мілководи, і очам своїм не повірив, коли побачив на околиці міста прокурора, який намагався зупинити машину. Мимоволі натиснув на гальма: як-не-як, а колишній однокласник.

— І треба ж таке, — вмощуючись біля Миколи Трохимовича, бідкався Стьопочка. — серед дороги підвела машина. Видно, шофер — не на місці. Я ж йому казав…

Про що казав своєму водієві прокурор було лише здогадуватися. І можна було здогадуватися, що на нього чекає, коли Коритько приїде в прокуратуру.

З півгодини їхали мовчки. Колишні однокласники сиділи немов чужі. А десь під Мілководами прокурора прорвало:

— Сволота. Думають, що все минеться. А чорта лисого — не хочуть? Зі мною — влада. Зі мною — закон. Грошей не пошкодую, найкращих сищиків найму. З-під землі знайду. У тюрмі згною…

Микола Трохимович іще більше піддав газу і на мосту, що височів над колишнім кар’єром, різко повернув кермо і не встиг побачити перелякані очі прокурора під брежнєвськими бровами.

А наступної ночі, після похорон, коли поховали Миколу Трохимовича і прокурора, смолоскипом зайнялося обійстя очільника району, що під річкою зводив хороми.

Василь СТАШУК,

лауреат Всеукраїнської премії імені І. Огієнка.

м. Малин.