Сьогодні у мене найщасливіший день. Я виходжу заміж. Причому за того, кого люблю і хто любить мене. Але, якщо чесно, цей день був би по-справжньому найщасливішим, якби не моя дівоча помилка. Короткозорість.

У вересні ми посварилися з Юрою. Не порозумілися. Добре пам’ятаю причину конфлікту. Така дріб’язкова. Тоді не здавалася такою. Юра наступного дня мав їхати на чергування. Мені хотілося, щоб ми разом пішли на вечірку до куми Наталки, в якої я синочка хрестила. А Юра, навпаки, хотів лишитися у мене. «Мала, давай вдома, га?.. Нікуди не хочу! Ти і я. Все!» Він упав на диван. Прямісінько у черевиках. Черевики були чисті. Але це перше, що мене збісило. Як так можна!

Потім Юра жартома схопив мою руку і, граючись, кинув мене теж на диван:

— Рота тобі можна закрити тільки таким способом — цілувати до очманіння! — сказав він перед довгим поцілунком. — Лєнка, закрий рота!

Але я таки хотіла разом з Юрою йти до куми! Моя наполегливість зіпсувала вечір. Хоча я досі вважаю, що нічого поганого не зробила. Хіба погано ми відпочили б, якби пішли до куми? Я була налаштована. Взула нові туфлі, вдягла нову блузку (яку Юра ж і подарував!). Так він на цій блузці і ґудзика відірвав «із м’ясом», коли тягнув на диван. Правда, не це мене найбільше засмутило. Нехай!

Проте якось одне за друге, і Юра психонув. Смикнув плечима, мої долоні упали. Рвучко поправив сорочку, джинси, крокуючи до дверей.

Думала, він пішов покурити у прихожу чи веранду. Я дозволяла йому там диміти з відчиненою кватиркою. Вирішила заспокоїтися сама і йому дати десять хвилин на це. Проте потім до кімнати ніхто не повернувся. Я гукнула у двір. Ніхто не обізвався.

Ще і тоді я не зрозуміла, що він пішов. Одяглася, обійшла двір, провулок. Ще раз тихо гукнула. Щоб ніхто не почув. Бо навіть коли село спить, якесь підступне вухо вловить те, що йому не варто чути. Мені ж аж ніяк не хотілося, щоб хтось знав, що у нас із Юрою конфлікт вийшов, що я принижуюся і бігаю-шукаю.

І тут раптом — кума! «Лєн, ти куди? Чого ви не прийшли?» Тихенько зашелестіла своїм модним дощовиком, яким кілька днів тому хвалилася мені. Перед дзеркалом у куми в новому дощовику крутнулася і я, думаючи: «Юра мені ще кращого купить!».

Купив би. Він — такий: «Лєнко, їдемо тобі шмаття купувати! — А мені ще туфельки треба! — Так ти ж маєш нові, вишневого кольору! — Хочу чорні з ланцюжком, я міряла їх. Хочу дуже. — Значить і туфельки — теж, моя Попелюшечко!». Обнімав щільно, аж дихнути не могла, цілував теж жадібно і щільно, обдираючи щетиною підборіддя і щоки. «Дивись, ти мене зовсім обчухрав, як заєць молоду кору на яблуні. — Нічого, обростеш іще! Обдеру нову кору і сам залижу! Загоїться…».

Так, Юрі важко було відмовити. І від Юри важко було відмовитися. Я любила цього чоловіка і хотіла його. Тому ми ще до весілля гойдали стару підлогу моєї спальні. Батьки були не проти. Закривали очі на все. Та і вже впевнені були — зять бо!

Проте того вечора Юра пішов. Вранці не зателефонував. Через день теж не дав знати про себе. А я ж — горда. Теж мовчу, не дзвоню — чекаю, що поступиться.

Не сталося. І плакала, і чекала насправді, і батькам брехала. І до куми вже йти не хотілося. Знала, що вона зловтішатиметься, хоча і обійме, і витягне всі подробиці, і вина навмисне купить для розмови, і ночувати у себе лишить.

Не треба було мені слухати її настирливі запрошення і вмовляння. Бо таки потім вона все зрозуміла, почала знову набридати своїм товариством. Ми разом поїхали на чергові посиденьки, лишаючи хре-щеника на діда і бабу.

Малий Олежко був безбатченком. Якщо чесно — результат таких от посиденьок. Коли хлопчик народився, кума сказала з веселою зухвалістю: «Тепер я знаю з кого брати аліментики! Глянь, як він схожий на того лісника з-під Бучі!».

Малюк і справді був дуже схожий на Віктора, що іноді провідував Наталку, хоча мав дружину і двійко синів. (І коханок, либонь, оберемок!). А вона таки взяла його у щільне коло. Однак він вислизнув. І назавжди. Вбили його в АТО. Ні татка Олежкові та його законним синам, ні вигоди Наталці, ні коханця нікому…

Ото на посиденьках після сварки з Юрою мене частував гарним вином друг колишнього Наталчиного лісника. Ще всі були живі тоді. І Наталчин коханець. І образа моя на Юрка була така жива! І руки нового залицяльника були такі живі, сильні і настирливі…

Що вагітна, зрозуміла вже аж за два місяці. Ось недавнечко. Кума (досвідчена!) швидко здогадалася і почала повчати: так і так, треба того трахальника брати за барки і тягти до шлюбу.

— Ти багато натягала? — не втрималася я дорікнути.

Кума, звісно, благородно образилася:

— Гляди, аби не проситися ще у мене…

Мені було тошно і тоскно. Я не збиралась робити аборт. Сама не знаю, чому. До винуватця моєї вагітності я не хотіла звертатися і навіть рада була, що сварка з кумою на певний час позбавила мене її товариства і цих злощасних посиденьок. Тепер іще бридкіше було все згадувати. І як я могла слухати подібне:

— Лєн! Учись, поки я жива! От подумай, який кайф! У тебе зараз малий строк. Можна у своє задоволення спати, з ким добре! Не залетиш! Ха-ха! Бо вже зальотна! Кувиркайся, поки час!..

Тьху, зараз виблюю.

Токсикоз у мене. І кума, якщо чесно, лярва ще та. І я, мабуть, не краща. От Олежика шкода. Він любить мене страшенно. Завжди чекає. Тепер я б краще його доглядала. Хай би Наталка літала на свої зльоти-зальоти. То її стихія. А я б цього милого хлопчика доглядала. Так хочеться бути мамою. І он швидко буду мамою. Нарвалася сама. Буде дитина — вся зосереджуся на ній.

У ці дні невизначеності і розпачу, коли ще батьки не знали (і мала намір не казати до останнього!) і кума не розпатякала (маючи на меті якусь підступну задумку, а не через порядність), мій телефон обізвався мелодією, від якої встигла відвикнути. Юрко! То дзвонив мій Юрко! Я засміялася і заплакала одночасно.

— Лєнко, чого ти ревеш? Така рада чи, навпаки, така розстроєна? Слухай, анекдота розкажу…

Юра говорив і говорив, наче нічого не сталося. Мені не вдавалося і слова вставити. Та і нічого було мені сказати.

І, не роблячи паузи після анекдоту і ще цілої тиради «ні-про-що», я чую слова:

— Днями, квітко моя, розпишемося. А то ще від рук відіб’єшся. Ти ж у мене гарна і завидна! На тебе біжком мисливець знайдеться. Ой, знайдеться, маю чуйку! Ха-ха! Тому вирішив швиденько розпорядитися тобою!

Що ж ти, Юрочко, таку паузу рекламну в стосунках зробив? Нащо тоді психонув? Бо вже швидко і мисливець знайшовся…

Так думалося мені з гіркотою і щирим жалем до себе і до коханого Юрка. Дурість моєї розпусти здавалася мені неперевершеною. Виправдань мені не було. Я слухала слова Юрка, ковтала сльози, тамувала голосні схлипування. Але в ті хвилини вирішила нічого не казати йому про випадковий гріх із випадковими наслідками. Не казати! Як буде — так буде! Головне, щоб кума мене не здала!

— Діток наробимо. Люблю я цю справу. Еее-ех! Давненько не штурхав свою солоденьку красуню!

Юрко радів і радів, не помічаючи у своїй радості, що я тиха і невесела, якою він звик мене бачити. Може, телефоном не відчував різниці інтонації? Чи його настрій був таким піднесеним і радісним, що все інше для нього просто зникало?

«Вже, мій хороший, наробила я діток без тебе. Але і від тебе я не відмовлюся!».

— Юрчику, я так скучила! Приї…і-иииии… — не доказала я, розчулившись безповоротно, плачучи вже голосно у трубку і не втираючи сліз.

— Мала, ти чого? Усі ж живі! Я живий! Поки що.

— Як то — поки що? Що ти городиш?

— А те городжу! Гарант нагородив — а нас ніхто не питає. Нам того ж дня, як оголосили військовий стан, заявили, що спеців із нашої станції забирають всіх. Ну, почергово. Тобто будемо їздити на сєкрєтку вахтами. У мене є ще чотири дні у запасі. Тому дітей ще встигнемо наробити за цей час. Ну, одне дитя — точняк!

Ця розмова відбувалася чотири дні тому. У клопотах і поспіху, проте, у ліжку майже не були разом. Двічі лише. Але так, наче зголодніли до смерті чи наче робимо те востаннє.

Весілля ми затіяли невеличке, але клопотів біля нього було таки чимало. І плаття було у мене, як Юра каже, «не гірше, як у людей». Стіл підготували, як Юра радіє, «навіть краще, як у сусідів на весіллі — гордися, Лєнка!». Все було гарно.

І плакала на весіллі, як і треба, але тільки я одна знала, чому.

І кума була на весіллі з моїм хрещеником та черговим (коли встигла? от сучка!) кавалєром, колишнім атошником:

— Познайомся, Лєнка, це — Славік! Він — із Луганська. Але він — наш. І тепер вже — мій.

Наталка гарно посміхнулася, поцілувала Славіка в смагляву щоку. Славік серйозно тримав на руках пухкенького Олежика. Але малюк був теж незвично серйозний. Треба було б радіти за безбатченка та подругу. Та у цю мить я не хотіла бачити ні Наталку, ні її нове щастя на ймення Славік, ні навіть свого справді улюбленого хрещеника.

Славік швидко заприятелював із моїм Юрчиком. І мені нічого не лишалося, як вступити у розмову з кумою. Аби не дратувати її і не привертати до себе увагу.

— Не печися, Лєнка, я нічого не скажу. Він же, як мій Славік, на війну іде. — Наталка зітхнула майже щиро і навіть сльозу ковтнула, що тоненько сповзала лівою щокою.

Отже, ковтай, Лєнко, залишки совісті і моли Бога, щоб Наталка не бовкнула нічого Юрі.

— Подруго! Все буде добре! Родиш — Юркові син готовий буде! А той стан, може, знімуть у нас ще до народження твого дитяти, — втішливо тим часом шепотіла кума, неприємно обдаючи моє вухо теплим подувом.

Мені боліли вуха від зажимів, що тримали вельона. Зачіска так стягла шкіру голови, що думки мимоволі зосереджувалися на болеві, а не на самій події.

Весілля наше було справді гарним. Але мені воно видавалося якимось непотрібним, зайвим. Настрій Юрка був протилежним. Він кожен танець витягував мене на кахлі долівки сільської кав’ярні й кружляв і кружляв.

Бухало у грудях від голосних музик. Мене все дратувало, і я просто хотіла піти в тихий куток або взагалі утекти додому. Якщо не поспати, то хоч полежати. Непомітний ще нікому живіт внизу дуже тисло. Здавалося, що він великий, як баскетбольний м’яч. Хоча навіть долонею його відчути було ще неможливо. Проте мусила терпіти і вдавати із себе щасливу наречену.

Тамада з райцентру так верещав, що силою голосу міг замінити сирену. Та що? Вух собі не заткнеш, а йому — рота. Терпи, Лєнко! Весілля! Хотіла? Маєш!

Хоча ніхто так і не помітив й рисочки моїх переживань на моєму лиці. Як вклякла привітна посмішка на вустах — так і трималася. І навіть так легше було, бо туго затягнуте на тімені волосся тримало залізними щипцями м’язи обличчя. Хтось придумав ці дивні зачіски. Невже ж я сама не могла гарно вкладати пасма короною навколо голови? Коли ми з Наталкою їздили на посиденьки, я собі і їй зачіску робила сама. Кума ще підхвалювала: «Тобі б перукаркою бути! А ти підлогу у школі миєш!».

Але яка перукарка?! Так і піду в декрет з нашої старенької сільської школи. Наступного року її взагалі мають закривати. Тому я вчасно йду в декретну відпустку. А що буде потім — буде потім! Головне, щоб Юра був у мене, а я — у нього.

Може, колись йому признаюся. А, може, і не признаюся. Воно ж як виходить? Дуже добре все виходить. Ота моя нетерплячка з іншим у кутку кафе по термінах не дуже випирає із дев’яти місяців. Юра не знатиме, що вагітна не від нього. Тому дитина стане йому рідною, він ні про що не здогадається. Колисатиму маля — приколисаю і тривоги. Головне — щоб Юрчик живим повернувся.

— Та нас не довго возитимуть на ту сєкрєтку. — Так запевняв він Лєну, тестя з тещею, випадково чи невипадково присутніх родичів і сусідів щоразу, як тільки в хаті заходила мова про військовий стан.

Зараз будуть вельона знімати. Накриють мені голову хусткою. Потім стане легше. Мабуть.

Туго затягнуте плаття тисне живіт немилосердно. І спина болить. Дуже болить, у попереку.

Юра веселий, але п’є мало.

— Мала, знаєш, може, це останній ривок!

— Який ривок, Юр?

Господи, про що він?

— Ну, цей військовий стан нарешті розрубає всі вузли. Бо війна і на війну не схожа. А так — розрубає. Або — не розрубає. — Додав він з іншою інтонацією і допив залишки шампанського у своєму келиху. — От чорт! Вийшли гази, гидота! Я ще відкоркую, добре, Лєн? Тобі і собі — шампусіку! Весілля ж у нас, чи як?

Я п’ю шампанське малесенькими ковточками. Так смачніше. І щоб небагато випити. Щоб дитині не нашкодити.

Юра подає мені скибочку апель-

сину. Я не хочу апельсину. Мені хочеться лише оливок. Просто нестерпно хочеться. І шпротів! Але шпротів на моєму весіллі немає. Коли купували продукти, Юра категорично висмикував із моїх рук усе, що мало штрих-код Росії:

— Мала, ти що? Задушу своїми руками! Ти чий товар купуєш, зраднице? Ха-ха-ха! Жартую! Обійдемося без шпротів. Що то за частування? Кілька копчена і безголова! Хіба це делікатес? Колись совок придумав, що це делікатес. А ми всі й досі на свята робимо ті жебрацькі бутерброди зі шпротами. То не смішно? Совка нема — а шпроти є! Ми ж самі, як ті шпроти! Розумієш, мала? Учись, поки я живий! Ха-ха!

Я тоді розревлася на весь магазин.

— Та не реви, живий, живий! Буду живий! Нас же відправляють на важливий об’єкт, але там нема стрілянини. Чуєш? Немає!

— Чую. Немає. Живий. — Як робот повторила я, а у вухах застрягло «зрадниця» з гарним Юрковим реготом. Зрадниця. Я — зрадниця.

От нащо тоді я психонула? Нащо Юра психонув?

Тамада кричав:

— Була в мами гарна дівка, а в хліву — тільна корівка! Дівку віддали за мужа — буде й дівка тільна дуже!

Гості реготали!

Вельона почали знімати під тужливу пісню. Через ту пісню я знову розплакалася. Стягла заколки, вийняла три шпильки, і моє волосся, скручене у тугу спіраль, вибухнуло фонтаном навколо голови. Я взялася поправляти зав’язану мені хустку. Але Юра підійшов, утер мої сльози:

— Не треба! Зніми хустку! Ти ж не баба якась!

— Юр, так не можна! — Закудахтали і заойкали навколо мене молоді і старі жінки.

— І чого ж це не можна? Га? Якщо хтось із вас мені внятно пояснить, чого ж не можна, я вдягну сам на Лєну оцю бабську хустку. Гіпюрова, наче похоронна, ха-ха! Ви мені жінку нащо, як матушку, вбираєте? Вона ж не монашка! Вона — моя дружина! Хтось заперечить? Ні! Вона мені подобається без хустки! Ясно?!

— Так обряд же!.. — хтось несміливо наполягав з різних кутків.

— Досить обрядів! Танцюємо і випиваємо, випиваємо і танцюємо!

Всі справді помітили, що діалог цей тривав у повній тиші. Відлуння йшло під бетонними балками. Тамада замовк теж.

— Хлопці, музики нам! Гарної! Не гіпюрової!

Юра сказав це і поправив моє волосся. Втопив пальці і повільно прогорнув ними довгі й густі пасма мого розкішного каштанового волосся. Ще боліли корені кожної волосини, але приємний дрож від дотиків рук Юри пішов від потилиці й шиї по хребту. Він почав знову цілувати мене серед кола гостей, які так і не дочекалися обряду хустки.

Хтось схаменувся і вигукнув: «Гірко!», хоча довгий поцілунок мого Юрка тримався на останньому затамованому ковтку повітря.

— Все буде добре, Лєн. — Юра шепотів мені на вухо під гарну повільну мелодію.

— Зараз треба іншого танцю, — хотіли були вставити жінки знову своєї поради.

— Тссс! — Юра приклав пальця до складених сердечком губ. — Ми самі знаємо, що нам танцювати.

Поклавши обличчя чоловікові на плече, я очі-в-очі зустрілася із кумою. Славік танцював сам собі із Олежком, тримаючи його на ліктеві і кружляючи у своєму трішки п’яному несподівано знайденому щасті. І яка різниця, скільки воно триватиме? Зараз цей дивний чужий у селі чоловік був справді щасливим. І Наталка, здається, виглядає щасливою. Принаймні, усмішка зовсім не така, як на зльотах-зальотах була. Ось вона дивиться мені в очі — і мені теж раптом байдуже, чи скаже вона Юркові мою правду. Нехай як хоче.

Іншою щокою притуляюся до Юри. Він мені пахне найрідніше. Слава Богу, цей запах перебив у пам’яті запах того випадкового ко-

ханця.

А цей чоловік — мій. І дитина ця — моя. І відтепер — мого Юри.

Юра поїде на сєкрєтку. Повернеться. Бо у нас — сім’я. У країні не завжди буде воєнний стан.

А у мене сьогодні — найщасливіший день. Я вийшла заміж.

Ірина КРИМСЬКА.