Її ім’я запам’ятали всі й відразу. Викрикували й промовляли на всі настрої та інтонації. Тому Василина стала на певний час цікавинкою інтернату. На певний, не на довгий. Бо кожен, хто з’являвся у притулку, ставав об’єктом уваги. Була б Василина Валентиною, наприклад, то неможливі були б дражнилки, бо Валентина — звичайне ім’я, а Василина:

— Василиса вийшла з лісу!

— Василиса з’їла крису!

— Василино-Василино, дулю на тобі у спину!

І регіт. Не злий, але дошкульний. Тому Василина намагалася усамітнитися. Хоча усамітнитися було неможливо. Так, стояла в тихішому, ніж інші, місця, закутку — біля вікна, майже зайшовши за штору, або сиділа на ящичку з піском під протипожежним щитком у холодному коридорі-прибудові.

— А як тебе кликати, якщо у нас уже є Васька? У пеушому коупусі! — набридав картавий першачок, уже вкотре повторюючи одне і те ж, варто було опинитися йому поруч із Василиною.

Василина стала Василиною через примху Жори. Проте Жора її так назвав сам, пояснивши, що її справжнє ім’я ніхто ніколи вже не знатиме, й сам Жора теж не знає і шукати його теж не збирається. А назвав підібране колись на вокзалі у Здолбунові немовля Ваською, бо мав колись у дитинстві кицьку Ваську. Дівчинку Ваську він нарікав Василиною у миті особливої розчуленості або під впливом склянки портвейну, що, власне, траплялося одночасно.

Отже, у Василини вибору не було. Ні у випадку з Жорою, ні, тим паче, у новому житті — в притулку. Жора, проте, влаштовував різноманіття і виявляв батьківську турботу. Таку поведінку пояснював сам, тицяючи вгору чорного зі ще чорнішим нігтем пальця:

— Бо я не бомж, а біч! Бивший інтілігєнтний чєловєк! Отак от!

Для Василини обидва слова — і бомж, і біч — звучали непривабливо. Але дівчина мовчала. Одного разу тільки запитала у Жори:

— А я хто? Бомж чи біч?

Жора зареготав, але потім замовк, зітхаючи у мовчанні, наче відповідав на власні репліки, що звучали у темній для нього самого свідомості. Проте якось через кілька днів після запитання Жора наче схаменувся і вирішив відповісти дівчині:

— Ти хто? Ти є ніхто. Ні-хто! Розумієш? Але ти — людина! — Знову підняв вказівного, підняв очі вгору. Самим обличчям наче потягнувся вгору. Помовчав і ще раз сказав: — Лю-ди-на!

А потім знову засміявся і додав:

— Людина-Василина! Ось.

Зрозуміло, що така відповідь зовсім не влаштовувала Василину. Жорі то було байдужісінько. Він любив Ваську так, мабуть, як кицьку з дитинства. Хоча й нагадав пафосно, що вона, Василина, є людиною. Одне одному не заважало в його філософії. Для дівчинки ж одне до іншого не тулилося. Ніякої прихильності до успадкування котячої долі Василина не відчувала. Про котів думала. То правда. Бо їй хотілося мати свого кота чи кішку. Але Жорина Васька була якоюсь несправжньою, бо жила лише у його спогадах. Тому навіть детальні розповіді про її звички й випробування котячої долі Жора повторював без кінця тільки для себе.

Проте серед усіх людей світу, який встигла за тринадцять років спостерегти Василина, Жора був для неї найріднішою істотою і «найавторитетнішим авторитетом». Ці два слова теж були винаходом Жори. Так він казав, повчаючи Василину чи розповідаючи про щось важливе. Це могло виглядати так:

— Я знайшов тобі яблуко! — І діставав його із кишені засмальцьованої куртки, що аж хрумтіла від уплесканого в тканину шару бруду. — Найавторитетніший авторитет!

Тобто Василина мала сприймати гостинець як особливий дарунок. Яблуко, вибране серед безлічі яблук. Або підібране під міським парканом. Або вкрадене тихцем із кошика пенсіонерки, що сіла на станції приторгувати врожаєм власного саду. Або ще якось добуте. Хтозна-де, хтозна-як. Проте у дитини, як завжди, вибору не було. Якщо вже яблуко ставало «найавторитетнішим авторитетом» — яка різниця? Головне, що з яблуком приходила мить радості і втіхи.

Жора був «найавторитетнішим авторитетом» ще й тому, що встановив закони. Для них двох. Власне, для Васьки. Бо всі пункти цього «закону» містили в собі суцільні заборони для дівчини.

Коли Василині виповнилося десять (рахуючи від дня, якого дівчинка була підібрана ним), Жора приніс їй як подарунок дещо розкришену, але дуже свіжу хлібину, не дуже свіжу, але смачну ковбасу, в’яле гроно винограду і кілька журналів з коміксами. Поки іменинниця жувала ковбасу прямісінько з сивою від цвілі шкуркою, Жора вистромив угору вказівного і диктував невідомо кому свої закони. Хоча, гадав, що диктує Василині.

Так воно і виявилося потім. Василині! Адже тепер, сидячи на ящику з піском, вона згадувала те, чого, здавалося, не збиралася запам’ятовувати: «закони Жори».

На початку оголошення цих законів Жора сказав: «Спочатку — преамбула!». Василині преамбула здавалася чимось їстівним. Можливо, через кінчик слова «була», що нагадував про булку. Можливо, отим підсилювальним «ам». «Ам» і «була» звучали їстивно. Особливо якщо випадково сказати «креамбула»…

Преамбула прозвучала коротко і вичерпно:

— Одного разу ти залишишся сама у цьому великому світі.

Василина не розуміла, як можна лишитися самою у великому світі, який ущерть наповнений людством. На вокзалах це особливо відчувалося!

Бути самою означало лиш, що Жора пішов шукати їжі чи ще чогось доброго, хоча й неїстівного: викинутих вже кимось розфарбованок із кількома нерозфарбованими сторінками, великих картонок із пакувальної конструкції від гігантського холодильника. Або, якщо щастило — забутої кимось дівочої шапочки, рукавички. Іноді навіть траплялися дві рукавички — хтось загубив одну, а хтось інший — другу. Червона і блакитна. Або рябенька і в сніжинки. Рукавичок у Василини було вдосталь. Були навіть парні — вдало загублені парні рукавички.

Шкода, що ніхто не губив шкарпеток. Бувало навіть загублене взуття. А от шкарпетки Жора крав. То було не тяжко. На широких лотках біля столичного приміського вокзалу вдень завжди було метушливо. Натовп плив до метра ривок за ривком. Жора знав, як упірнути в натовп, вхопити жменю шкарпеток, і випірнути з ними далеко від події.

«Подія» була теж словом Жори. Він казав «іду на подію». Не красти! Не на полювання! На подію.

І якось Жора пішов і не прийшов. Чи був цей похід подією? Чи це трапилася ота смачна для вуха преамбула? Був би Жора — роз’яснив би. Але тоді він пішов, наказав чекати у щілині між смітниками в глибині двору неподалік Майдану. І було це під час Майдану. Жора казав-наспівував так:

На Майдані почався

останній Майдан.

Буде кожен віднині або раб,

або пан.

Бути вдома рабом може

тільки убогий.

Хай бояться пани

і несуть звідси ноги!

Коли Василина згадувала, сидячи на червоному ящику з піском, Жорину пісеньку про Майдан, підійшов знову картавий і штурхнув дівчину ліктем:

— Ти чого губами воушиш?

— Нічого я не ворушу!

— Ти воушила. Отак!

І показав. Василині стало смішно. Вона знову ледь ворухнула губами.

Сміятися уголос не хотілося. Просто не мала сил.

— Давай поховоимо!

— Не хочу!

— А я хочу! — наполягав хлопчак.

— Мені добре самій.

— Ну і будь сама!

Сказав і штурхнув ще раз у ліктя. Не боляче, просто висловив отак невдоволення. А Василина подумки повторила слова: «Мені добре самій». «Отже, — роздумувала, — я сама? Це те, про що говорив Жора? І мені добре самій. Мені краще самій. Щоб ніхто не підходив, не говорив, не чіпав, нічого не питав би…».

Виходило, що «закони» Жора винайшов для цього випадку? Бо він пояснював про «сама», але всі закони стосувалися ситуацій, коли, навпаки, не сама! Якась плутанина!

Тоді, замерзнувши до печінок, у сховку між контейнерами, Василина почала засинати чи вже непритомніти від холоду. Але до тями повернули щільні і болючі штурхани. Вона спросоння хотіла образитися на Жору, бо то вперше він так її штурхав. Однак то був не Жора! Чоловік у чорному шоломі тицяв у неї чорним гумовим кийком. Мерзле тіло пробуджувалося від заклякання болем, від якого нічим було захиститися. Василина важко спиналася на коліна. А чорний шолом продовжував наполегливо штурхати. Якби за інших обставин, то вже давно утекла б. А зараз через холод зробилася неповороткою і млявою.

Дуже неохоче вона рушила у напрямку від сміттєвих контейнерів, сподіваючись повернутися сюди, коли кийок піде геть. Але насправді кийків було багато. Так багато, що внутрішній двір з її сховком іще більш почорнів від людей у чорних шоломах і чорних формах. Сутінки ще більше зливали докупи чорноту цих дивних людей.

Раніше Василина їх не бачила. Та і не могла бачити. Тоді вперше Жора привів її близько до Майдану після тривожного висновку: «Тепер тут небезпечно!». Раніше вони бували часто в середмісті Києва. Хоча то була не їх територія, як пояснював Жора. Адже тут, казав, є свої «найавторитетніші авторитети». Проте і тоді вдавалося щось добути. Люди самі тицяли інколи пиріжок, гривню або навіть п’ять. Можна було підібрати щось упущене їстівне. Все як ускрізь!

Василина більше любила ходити до гіпермаркетів, де час від часу до задвірків вивозили цілі кошики зіпсованих продуктів. Там метушилися всі, хто знав, коли і де саме можна поживитися. Тут бували чисто, але бідненько одягнені пенсіонерки, невиразної зовнішності і тому відсутньої характеристики жінки та чоловіки — просто сірі й убогі, як казав Жора. Набігали сторожі із закинутого будівельного майданчика навпроти через дорогу. Крутилися малі й великі собаки з номером і без номера у вусі. І навіть коти! Не кажучи вже про вороняччя, що найпершим з’являлося й останнім покидало цей фестиваль.

Ворони нічого не боялися. Великі і блискучі, з ще більш блискучими очима, які Василині здавалися твердими, скляними, птахи кружляли, походжали, перекрикувалися наче між собою.  Вони не переймалися присутністю людей і видобували із куп та коробок потрібний харч. А потім на деякий час зосереджувалися на здобичі поодаль.

Саме такими здавалися і люди у чорних шоломах і з кийками. Кілька разів Василина намагалася тоді повернутися до двору, де мала чекати Жору. Та марно.

Бувало вже не раз, що Жора і Василина губилися. Жора, однак, стверджував, що то дівчина губилася. Байдуже! Головне, що обидва швидко знаходилися. Вони знали, де можна знайтися, де б не перебували: чи у Фастові, чи у Коростені, чи у Василькові абр Миронівці. Навіть у великих містах.

Але Майдан на Майдані для Василини був уперше. Це уперше вини вдосталь їли борщу, сала, канапок різноманітних у смаках і розмірах, пили чаю. У ті дні Василина не напихувала повні кишені хлібом. Бо Жора сказав: «І завтра буде так! І післязавтра буде так! І потім буде так! Бо тут є хліб і закон!».

Василина вірила Жорі. І хліб справді був наступного і наступного дня.

Одного дня Він сказав Василині:

— Сьогодні на Майдан не підеш. Піду сам.

— Чому?

— Бо там кров почалася! Там почалася кров…

Жора в наступні дні зникав на тривалий час, але завжди повертався з хлібом, повним пакетом їстівного. А потім вони знову почали ходити до Майдану разом. Однак Василині він знаходив сховок і казав:

— Чекай на мене, як собака. Не як кіт. Як собака.

Це означало, що дівчина мала сидіти саме у цьому місці, поки не повернеться Жора. Нікуди не відволікатися. От якби він сказав «чекати як кіт», це означало б, що можна відійти. Можна навіть загубитися і потім знайтися. Але чекати по-собачому — чекати до повернення Жори.

Тоді, коли з’явилися чорні люди з кийками, не можна було вже чекати ніяк. Хоча Василина все ще думала, що то мимоволі довелося перелаштуватися на «чекати по-котячому», тому Жора здогадається і шукатиме її теж по-котячому, а не по-собачому… Це як пити чай. От вони могли пити чай з цукром без заварки. Або навпаки — із заваркою, але без цукру. Проте обидва напої звалися чаєм. Так і тут. «Чекати-шукати» мало бути однаковісіньке у своєму результаті — як чай.

Однак ні по-котячому, ні по-соба-чому Жора не з’являвся. Вперше Василина ночувала без нього. У темряві тунелю, прилаштувавшись на ледь теплій товстій трубі, Василина вдивлялася у настирливе чекання-шукання. Спросоння їй здавалося, що чоло залоскотала борода Жори або Жора зашарудів чисельними пакетами. Насправді ніхто не лоскотав чола бородою і не шарудів.

Перший ранок без Жори настав. Як і другий потім, і наступні. Не йшла нікуди від теплої ночівлі кілька діб. І не тому, що сподівалася бути знайденою Жорою. Нікуди не хотілося йти. Голод дошкуляв. Але усвідомлення безвиході — ще більше.

Жора обіцяв, що повезе у Здол-бунів і покаже, де знайшов Ваську-Василину. Але трапився Майдан. Майдан все затримав і змінив. До цього безліч разів бували у Здолбунові, але Жора не хотів показувати, де ж знайшлося нічийне немовля. Категорично не хотів! Чому — дівчина не розуміла.

Але одного дня, повернувшись піс-ля Майдану до барлоги, Жора прорік отим особливим своїм голосом зі стромлянням вказівного вгору:

— Людина має знати, де вона взялася! Людина має знати, де вона народилася! У неї має бути початок — звідки рости, йти, котитися. Навіть Колобок не взявся нізвідки, а скотився з підвіконня діда-баби… чи звідки там він скотився?.. Я знаю, де я взявся. І Васька має знати! Щоб не завжди бути Ваською, а стати Василиною!

Як тепер стати Василиною, про яку говорив Жора?

Потім дівчині довелося красти. Як просити — вона не уявляла. Їй, по-перше, не хотілося говорити. Взагалі! Навіть голос подавати. Не те що просити! По-друге, мовчки вона теж не хотіла просити. Можна було там чи там на короткий час сідати, щоб тобі кинули у долоню чи пластиковий стаканчик монету або зім’яту гривню. Можна. Але то принизливо. «Не просити ніколи!». Це був один із законів Жори. От його Василина засвоїла бездоганно. Їй це подобалося.

Тому дівчина готова була вкрасти, бо це можна (і треба!) робити мовчки. По-перше. А по-друге, вона давно хотіла це робити. Однак Жора казав: «Ще не час!».

Хтозна, коли мав би настати саме той час, щоб красти. Він настав раптово і непереборно — з розпачем і голодом.

Красти виходило добре. Здавалося, що навіть обікрадені самі створювали умови і навмисне одверталися чи ловили гави, чи відволікалися на щось, чи розмовляли по телефону або ковзали пальцем по його гладенькій поверхні.

Бувало, що хтось тицяв до рук пиріжка, коли байдикувала. Але перші самотні дні і тижні Василинин здобуток був вагомим — вона навчилася красти впевнено і коли тільки виникала потреба у чомусь.

Але вільне самотнє життя припинилося дуже швидко. Ще й весна не настала, як вона опинилася спочатку у столичному розподільнику, а потім — в інтернаті. І в неї лишилися тільки спогади про Жору, вільне життя і Жорині Закони.

Одного весняного ранку, коли всі дорослі говорили між собою про «Крим» і про «анексію», про «мож-ливо, буде війна», Василина пішла у сквер перед шкільним корпусом побавити голубів скибками, які завжди брала собі до кишені з їдальні.

Знову десь узявся її картавий першачок.

— І я буду теж годувати! — приєднався радісно.

— Раніше не годував хіба? Не міг сам додуматися?

Він просто мовчки знизав плечима і далі усміхнено кидав великі крихти мешканцям скверу. Його хліб швидко закінчився. Хлопчик обтрусив руки об штани і подивився на Василину. Дівчина у відповідь посміхнулася. Цей малюк перестав її дратувати.

Несподівано для себе Василина промовила:

— Ти знаєш, що ти — людина?

Хлопченя продовжувало посміхатися. Проте очі запитально застигли. Відповів протяжно:

— Не знаю…

— А знаєш, що у людини є закони?

— Не знаю… — повторив знову.

— А я знаю. У мене є закони. Жорин закон!

Василина підняла вказівного пальця вгору. Малий засміявся:

— Жоин закон?

— Так. Жорин закон. І я тебе навчу.…

Ірина КРИМСЬКА.