Поступово хмари затягнули небокрай і знову сірі відтінки впали на землю, на почорнілі від дощу стовбури дерев. Стало сіро й буденно.

Тітка Галя полегшено зітхнула — все знову стало як завжди. Чого ж бо то стояти? Потрібно йти господарство своє годувати. Он і Тузик чекає сніданку. Змерз бідолаха. Треба йому підстелити сіна. А он і кіт іде до хати. Не дивлячись на перший пронизливий морозець, десь таки гуляв, видно, холоди його не надто дошкуляють.

Тітка Галя оглянула нехитре своє господарство. Ще недавно у хліві стояла корівка. І хоча сили біля неї треба ой які, проте нізащо не розлучилася б зі своєю годувальницею, аби та не перестала давати молоко. Здала її, а тепер без тварини ніби якась пустка, ніби чогось не вистачає. Хотіла іншу корівку купити, та грошей на неї не вистачає, бо за хороший товар і гроші хороші питають, а будь-що їй у господарстві не треба. Та й син з дочкою відмовляли маму. Мовляв, вона і так молока, сиру, сметани може купити в односельчан. І їй добре, і людям менші торби тягнути на базар, та й діти за роботою не встигають приїхати допомогти. Вона ніби й погодилась, та все ж звикла за свій довгий вік до того, що в господарстві, нехай і не такому великому, а корівка потрібна.

Вона, може, ото й настояла б на своєму, та жаль було дітей, особливо — сина. Її Михась, вона ще й досі називає його як у дитинстві, кілька місяців тому повернувся з відсидки. Ні за що ні про що довгенько катувавсь за гратами. Одному довелось за когось відповідати, а скоріше — ні за що маявся стільки років. А було ж так усе добре.

Хазяїн, у якого він працював шофером, був людиною ніби й непоганою, хоча тримався на відстані від свого водія та інших, хто служив йому, прислужувався. Надто дивувались Михайлові знайомі з такої ситуації, бо, як правило, шофер для хазяїна — то ледь не права рука. Пропонували товариші переходити до них на роботу на станцію технічного обслуговування: мовляв, такі спеціалісти їм потрібні, адже Михайло на всі руки майстер, за що не візьметься, те в нього й виходить. Машину відремонтувати — то взагалі не проблема. Він ніби відчуває її дихання, діагностує кожну її «хворобу» ушима й очима.

Непогана пропозиція. Та Михайло чомусь роздумував. Мати тоді не підганяла його, хоча батько чи не щодня казав, що час взятися до пристойнішої роботи, бо прислужуватися — то негоже, у їхньому роду таких не було. Можливо, то через свою дружину, свою милу дружину Любу він не відважувався кинути цю роботу, вона ж бо вважала, що Михайло працює у такої впливової людини, що багато-хто лише мріє про таку роботу. До того ж і дітям, можливо, колись таке знайомство допоможе в чомусь. Хоча дітям тоді було не так і багато: синочку Тимофійку дев’ять років, донечці Даринці — шість. І до того «треба» ще було так далеко. Проте його Люба, його настирлива Люба, противилась чоловіковому переходу на іншу роботу, хоча вона теж могла давати і прибуток в родину, і багато гарних знайомств.

Якби тітка Галя тоді знала, що ото чекає незабаром її сина, волала б на увесь світ, аби швидше переходив на іншу роботу. Якби ж то знав наперед усе в житті! А так…

Якось приїхав до неї Михайло, привіз усе, що вони з батьком замовляли. Мати запрошувала пообідати, а він відмовився:

— Я тільки на півгодини відпросився. Треба повертатись, бо їдемо сьогодні далеко, мабуть, на кілька днів, а то й на тиждень.

Поцілував матір у щоку, батькові подав руку й побіг до машини. Не встиг відчинити дверцята, аж тут кілька машин загальмували біля нього. З них якісь люди зі зброєю. Закрутилась катавасія. Мати не встигла й злякатись, як її син уже в наручниках. А з машини вже зброю виймають, а там і якісь пакетики тичуть її синові під ніс. Він тільки блідий стоїть і весь час повторює:

— Це не моє… Я нічого не знаю…

— Сину, синочку! — кинулась до нього з криком. — Що ж це таке?!

— Мамо, я нічого не знаю! Мамо, то не моє… Ти не вір нічому… Я нічим таким не займався… Мамо…

Останнє «мамо» було вимовлено з таким болем і ніби проханням про порятунок. Але ж що вона може вдіяти? Як захистити свою дитину, свого синочка?

Тоді ж, зібравшись, подалися з батьком до міста, в міліцію, до хазяїна, в якого працював Михайло. У міліції кажуть, що Михайло зброєю торгував, наркотиками теж, ніби на ньому ще кілька вбивств. Не вірили. Не може такого бути. Єдина надія на Михайлового хазяїна. Він точно заступиться. Те все добро знайшли у його ж машині. То, може, він і знає, звідки те все взялося. Він повинен обов’язково допомогти визволити сина з біди! Як же інакше?

Та наткнулись батько з матір’ю на глуху стіну. Він чути їх не хотів, казав, що через Михайла страждає його престиж.

У його ж кабінеті благала мати, повзала перед ним навколішки, просячи вирятувати Михайла з біди. А той і слухати не захотів. Накинув пальто й сказав секретарші:

— Відправ цю, а потім подивись, щоб після неї чисто було. І щоб більше їх сюди не впускала.

Пішов, а вона вклякла навколішках, зайшлася плачем, розуміючи, що залишились вони сам-на-сам зі своє бідою, і нікому вони в цьому світі непотрібні. Секретарша стояла біля неї, не наважуючись сказати навіть слова. Жінка поволі підвелася і пішла, не бачачи поперед собою світу.

На вулиці її чекав блідий чоловік. Пішли вони додому у розпачі, у безнадії. А там їх уже чекали Михайлові друзі й їхня старша дочка. Свою допомогу запропонували, гроші скинулись. Сума чимала вийшла. Можна тепер й адвоката найняти. Якби ж то не Михайлові друзі і їхня дочка, не знає, щоб і робили. Від убивств «відхрестились», а ось від іншого — ні.

Та й то легше матері, є надія, що не довічне, як казали, отримав, що все ж таки колись вийде на волю її синочок. Її з чоловіком весь час підтримували Михайлові друзі, а от Люба, його мила дружина, через пару місяців подала на розлучення. Не судила її на людях, тільки боляче було за сина. Могла б хоч трохи довше протриматись, бо і так душа Михайлова розтерзана.

Колись із чоловіком усі свої збереження віддали, щоб синова сім’я по квартирах не маялась, щоб свій куточок був. Допомогли облаштувати квартиру, допомагали дітям усе купувати. А тут раз і немає любові у Михайлової дружини до її сина, немає. Дітки, правда, інколи приїжджали до бабусі й дідуся погостювати, а потім й вони перестали навідуватись до них. Пробувала телефонувати, запрошувала малих до себе в гості. Якось до телефону підійшла Люба і відрубала, ніби сокирою по корінню:

— Не дзвоніть нам більше. У мене є вже чоловік. Він не хоче, щоб ми підтримували зв’язки з рідними Михайла.

От і все, світ опустів. Та жити треба. Вони знову з усіх сил тягнули господарство, зводили будинок у місті. Дочка віддала свою ділянку під забудову, яку не так давно виділили на неї, хоча вона й не збиралась будувати, бо в самої квартира. А братові, коли повернеться, треба буде.

Будували довго, будували добротно. Коли звели стіни й накрили дах, батько захотів для сина садок посадити. Купив саджанець яблуні — його ж Михайло так яблука любить!

— Галю, потримай, — звернувся до жінки, — а я прикопаю.

Ось і яблунька посаджена. Здалося, що рукою хоче поправити землю. Та тільки обперся нею біля деревця, тихо застогнав і похилився.

…Лікарі казали: «Серце зупинилось». Так і не посадив сад для сина. А тітка Галя залишилась у важкому чеканні.

— Мамо, йдіть жити до нас, — гукала дочка.

— Я в своїй хаті ще буду, ще ж не лежача, — відказувала.

Сама ж насправді дуже боялася залишити свою хату, бо тоді, як здавалось, Михайлу не буде куди повернутись.

Дочекалась таки синочка. Друзі до себе взяли його на роботу. Не забули його, не зреклися. А він, бачила, марив своєю любою дружиною, своїми діточками, які, ой, вже дорослі у нього. Ходив до них. Як там? Повернувся мовчазний. Мати не питала, бо бачила, що щось не так складається у сина. А згодом… І це ж треба! Хворобу у нього страшну знайшли. Звідки вона? Де взялася на їхню голову? Вирішила в столицю везти сина, копійчину якусь склала ж. Як треба, то й хату свою продасть, аби тільки його підтримати. Здали аналіз у спеціалізованій лабораторії. Сказали, коли результат можна дізнатись. Чому ж так довго треба чекати? Це ж посивіти можна, з глузду з’їхати.

Поїхали додому. Ніколи не наважувалась Михайла запитати про те, чи не знає він, хто ж так його підставив. Син не промовчав, відказав:

— Знаю хто. Це отой мій колишній хазяїн. Там у нього неприємності намічались, треба було на когось спихнути. От і знайшов…

Вони мовчали всю дорогу, а мати давилась слізьми, не давала їм вийти назовні, щоб зайвий раз не тривожити синову душу.

Наступного дня він не пішов на роботу.

— Мамо, я побуду кілька днів вдома. Мені так погано.

— Ти що, ще й дозволу питаєш? — кинулась до нього. — Будь вдома, будь, відпочивай…

— Мамо, — взяв її за руку, — як ти думаєш, коли я помру, діти прийдуть на мою могилку?

— Що ти таке кажеш, синку?

Вийшла з хати й дала сльозам волю.

У Михайла то піднімалась температура, то падала, то виникали приступи кашлю, то з’являвся висип на тілі. Невже її дитині так мало відведено часу нормально пожити на волі? Вона буде з ним до кінця, а якщо з ним щось трапиться, піде за ним услід, бо більше не витримає.

Тієї ночі їй приснилось, вперше за багато років, оті хвилини приниження, коли вона повзала на колінах перед людиною, через яку у її Михася така спаплюжена доля. Вона уві сні відчула його запах, почула його принизливі слова.

Схопилась ні світ ні зоря. Наготувала їсти Михайлові. Зателефонувала дочці:

— Оленко, мені треба в одне місце. Приїдь, побудь з Михайлом.

Дочка була через пару годин.

— Ти куди? — допитувалась.

— Треба мені, — відказала, а виходячи з хати, додала: — Ти тільки Михайла не кидай. Чуєш?

Вона повинна це зробити. Та людина, через яку постраждав її син, повинна понести покарання — не від суду, який можна купити, а від того, від якого не відкупишся, — від материнського.

У її сумочці каністрочка з бензином і сірники. «Боже, прости, — шепотіла тихенько до себе в автобусі, — я інакше не можу». Сиділа з закритими очима. Перед нею її Михась з покаліченою долею, зі страшною хворобою. Її нерви здають. Вона, здається, божеволіє.

Ось дорога привела її до приміщення, в якому вона колись просила допомоги у того пихатого пана. Дивись, а воно ще добудоване, відремонтоване — цілий палац.

— Ви куди? — запитує охоронець.

— До Ярослава Станіславовича.

— Вам зустріч призначена? — знову питає охоронник. — Хоча його зараз і так немає. Буде трошки пізніше.

«Добре, — думає тітка Галя, — отут його й почекаю. Напевне, ніхто не надіятиметься, що якась жінка в роках прийшла з нього взяти борги».

Чекала довгенько, вже й промерзла. А потім ніби якесь просвітління на неї найшло: «Що я роблю? Треба дочекатись результату аналізу, а потім уже… Я ж іще своєму Михасикові ой як треба».

Підхопилась з лавочки. Лише зараз відчула, як промерзла аж до кісток. Треба йти звідси, треба йти. Пішла, кутаючись від ще прохолодного весняного вітру.

— Мамо, де ти була? — допитувались діти.

— Я потім, потім розкажу. Дуже змерзла.

Вони пили чай, розмовляли. На мить уявила, що зараз її просто могло не бути біля Михайла. Як же він без неї? Добре, що в останню мить Бог розум повернув. Важко зітхала. «Сину, сину, сину, синочку, як мені тобі допомогти?» — вичісувались думки, сплітались у безкінечну вервечку, накручувались на веретено життя.

Ось так вона знову зі своїм Михасем. Допомагає йому. Нібито краще стало її синочкові. От тільки та хвороба. Але ж треба дочекатись результату аналізу.

Наступного вечора вони сиділи вдвох біля телевізора, дивились «Надзвичайні новини». Зараз про якусь страшну аварію покажуть. В автомобіль врізалась вантажівка. Серйозно постраждав відомий бізнесмен: вижив, але травми навряд чи дозволять йому в подальшому ходити. Коли почули його прізвище, переглянулись, а потім знову очі в екран. На кілька секунд показали того постраждалого чоловіка на ношах. На мить вихопився погляд знайомих очей. Це він, це він винен у зламаній долі її дитини!

І мати, й син сиділи мовчки. Вони вже не бачили й не чули продовження передачі. У кожного із них свої думи згустком незрозумілої енергії пульсували в голові. Від тієї новини ні в кого з них ні радості, ні співчуття — одна байдужість.

Мати мовчки вийшла в іншу кімнатку, стала перед іконою:

— Господи, дякую, що уберіг мене від гріха. Дякую…

Через тиждень мати з сином поїхали до клініки дізнатись про результати аналізу.

Медсестра не порпалась у папірцях. Результат лежав зверху. Посміхнулась до них.

— Вітаю вас. Ваш діагноз не підтвердився.

То така велика радість для них! Бачила, як засвітились Михасеві очі, як змінилось його обличчя. Вони обоє, мов на крилах, летіли додому.

— Треба зателефонувати хлопцям, — сказав за вечерею, — завтра піду на роботу, треба ж свій будинок добудовувати. Завтра, мамо, з’їздимо подивитись, скільки там ще роботи?

Стоять мати й син біля недобудованого будинку. Сонце обігріває теплом нахололі стіни. Михайло підходить до яблуньки.

— Дивись, мамо, а вона гарно вкоренилась.

— Так, ростиме, — посміхається тітка Галя, — батько її для тебе садив, і дім для тебе будував. Він був найкращим батьком.

— Мені теж хотілося б бути найкращим батьком.

— Дасть Бог, синку…

— Тату…

Від того обоє здригнулись. Неподалік стоїть… Тимофій. Його неможливо не впізнати, він так схожий на Михайла. Виріс онучок, мабуть, одружуватись уже скоро буде. А навколо стільки сонця, навколо так хороше.

Ніна ПЕТРЕНКО.