Дід Микола живе у хаті сам. Життя його давно перетнуло полудень віку, якось зблякло, змарніло і невпинно котилося за обрій. Не чує добре дід, не бачить, ходить поволі. Ондечки за ліском на кладовищі похована його баба Наталка. Роз’їхалися по світу діти. Доглядають діда сусіди  та інколи сестра з Ніжина навідується…

Цим літом, правда, поклопоталися усі гуртом, аби діду машину дров привезли. Гарні такі дрова: вільха, береза — усе вже порізано та порубано. Лиш поскладати треба. А поки лежить та хура дров у дворі, вигрівається на літньому сонці…

Якось вихідними навідалася до діда сестра. Почала акуратно полінячки  складати у стіс під хлівом. Вже сонце сіло, як  до хати повернулася. А рано  вийшла полюбуватися на свою роботу…

Ой леле!.. Відразу помітила, що таки не вистачає у рядку трохи дров…І якось неохайно вони лежали, наче чужою рукою посіпані. Другого дня картина повторилася…

І відчуттям незрозумілої  тривоги  пішла  збирати  яблука у садку. Тільки нагнулася, як відчула на собі чийсь цікавий й допитливий погляд. Випросталась. З-за  паркану на неї дивилася  худорлява жінка у буденному одязі, сусідка…

— Добридень  Вам, — співучо-улесливо протягнула незнайомка. — А ви мені яблучок не дасте? Козам збираю…

— Чого ні, — добродушно відказала господиня. — Несіть відро…

За десять хвилин  біля яблуні стояло здоровенне, пузате, як баняк, відро.

— А ви що ж, надовго до нас ? – вкрадливо цікавилася хазяйка кіз.

— Та ні, на пару деньків. Треба ж брата перевідати…

— Ну да, ну да….Тре…Он і дров навезли діду. Гарно…

— Але ж хтось дрова бере…

— Да! Я бачила….Уночі машина зупинилася. Якісь хлопці у причеп так і кидали, так і кидали….

— Уночі? А ви що уночі не спите?

— Та я.. теє. Кози пасу… Жарко ж удень.. А вночі саме те… Ходжу, розумієте, з козами біля річки. Так добренько…Так свіженько…

— Так ви кажете, машина була?

— Точно! Ото люди! Як же вони так живуть — без Бога в пузі?..

Отак, побідкавшись, жіночки рушили у двір, зупинилися біля хліва з дроварнею, яка одним боком мало не впиралася у паркан…Дідова сестра скрушно кинула на нього оком. Там зяяла дірка з виламаних штахет.

— Он що робиться, як нема господаря, — мовила. —  Все валиться…

— Не то слово, —  почула у відповідь. —  Валиться, рушиться… Яка дірка у паркані, бачите? Таку  дірку собака не зробить. Навіть я вільно пролажу крізь неї. Не чіпляюсь…

І враз замовкла, перехопивши здивовано-підозрілий погляд дідової сестри. Підхопила відро і гайнула з двору…

Услід їй чулося сердите: — Кажеш, вільно пролазиш?….Кози по ночам пасеш?..Хай-но ще одна полінячка у діда пропаде, з міліціонером пастимеш…

У відповідь почулося, як гупнуло на дорозі відро і яблука весело пострибали у різні боки. То сусідка, перечепившись, ганебно розпласталася на дорозі… Біжком піднялася, обтрусилася і, не зваживши на розтрату, лиш дунула до себе у двір.

Схоже, Бог у її пузі таки прокинувся… Як же нам без нього жити? Без Бога в пузі — ніяк…

Антоніна Глущенко.