Два місяці тому всі, кого стосується ця розповідь, залишили межі нашої країни. Поїхали. Чи то шукати щастя, чи захотіли змінити обстановку, чи то втекли від прокляття, як казали бабці-гадалки. Хтозна, що їх чекає у тих світах.

Софія, найстарша жінка цього роду, ридма ридала на могилках своєї рідні, коли прийняла остаточне рішення їхати у світи. Чи то жаль охоплював її за рідною землею — бо ж тут минув добрий шмат її життя, чи гіркота від того, що не знайшла щастя і спокою у рідних краях, чи то відчуття провини від того, що не змогла уберегти свій рід від прокляття, сподіваючись, що воно не потягнеться за ними за гори-оке-ани.

Там, на далекому материку, давно живе їхня рідня. І нехай вони вже далекого рідства, проте зв’язки підтримували давно. Вони живуть добре, ніяких бід, ніяких проблем. Живуть, заробляють працею, часто й нелегкою, на хліб насущний. Однак вони щасливі, бо їх не торкнулись такі проблеми, які, незрозуміло чому, ніби винищують Софіїн рід.

Довідавшись про біди своєї рідні, ті далекі родичі покликали їх до себе, обіцяють допомогти влаштуватись, обіцяють роботу, бо думають розширяти своє невеличке виробництво. Спокусилась Софія на таку пропозицію, умовила доньку, бо надто боялась за її і життя своєї внучки. Їх троє жінок залишилось із їхнього роду. Усі інші вимирають, і в більшості не своєю смертю.

Але чи справді через події тих далеких років, про що відомо із розповідей старших роду їхнього, із того, що спливає в Софіїній пам’яті? Хтозна. Віє від них містикою, несприйняттям почутого. Хоча в правдивості всього того жінка навіть не сумнівається. Але ж якби гріхи предків відбивались на подальшому житті кожного, то в світі робився б армагедон.

— А хіба таке не робиться? — якось сказав знайомий, почувши цю думку.

Може, й так. Проте поки нас особисто щось не торкнеться, то здається, що все навколо гаразд. От коли обставини припечуть, то й задумуєшся: а чому так трапилось? Інколи і причину не знаходиш, або й просто не шукаєш її, не усвідомлюєш.

Софії довелось задуматись, перелопатити все, що знала про рідних. У пам’яті спливли слова баби Христі, почуті нею ще в дитинстві: «Це так не минеться для родини, це все боком вилізе, якщо не сьогодні, то потім». Колись почуте давно стерлося з пам’яті, а потім, через багато десятків років, повернулось, якась незрозуміла сила вихопила ті слова із далекого сховку пам’яті. І навряд Софія пригадала б їх, якби не та біда, котра колошматила їхню родину, стриножила їхнє існування страхом, котрий був найбільшою каторгою для всіх. Щоразу, лягаючи спати, думали: а що буде завтра?

Яка у них була велика родина! Казали, що везучі. У голодному 33-му році від вимирання рятувала корова, яку дід із бабою берегли, як зіницю ока. На ніч навіть у хату забирали, аби ніхто не вкрав годувальницю. П’ятеро дітей завжди чатували, коли ж то мама піде корову доїти. То було найсмачніше молоко. Відтоді, навіть коли повиростали, вони більше ніколи не пили такого молока. У війну Бог милував від загибелі і чоловіків, і жінок. У той час, як у кожній хаті була скорбота, були сльози.

Повернувся її батько Макар із війни. Медалі на грудях. Пішов у міліцію, там грамотні люди потрібні, до того ж він іще й заслужений ветеран. Відразу поставили його у відділ по боротьбі з бандитизмом.

Повернувся з армії і старший Софіїн брат — Степан. Так змужнів, що жінки на вулиці ледь впізнавали в ньому колишнього худющого, аж зеленого від постійного недоїдання, хлопця. І зараз він вагу не надто набрав, проте то вже не той хлопчик, котрий видавався розгубленим і заляканим.

— Пощастило Макарові, — казали люди, — і він, і син уже при роботі.

— Така це вже везуча сім’я, — підтримували інші.

— Що везуча, то везуча, — сумно казала котрась із жінок. — Хіба зараз роботи багато є? А якщо і є, то така, що кишки вирве, сили останні забере. От мого Євгена у колгосп записали. Противився, а його обдурили, сказали, що на облігації потрібно підписатись. Він і підписався, а то була заява про вступ до колгоспу. Того ж таки дня прийшов гонець і сказав, аби на збори сільські йшов, бо він уже член колгоспу. Впирався, не хотів упрягатись. Але ж куди подінешся? Дарма, що без ноги, на своїй «дерев’янці» шкутильгає і двох пальців на лівій руці немає, а все одно йди і працюй. Ото життя настало. Коли ми вже краще заживемо?

— А моя далека родичка у місті живе, — підтримала розмову одна із жінок. — Там теж не краще. Інваліди теж вимушені йти на роботу. А скільки їх по нашій землі ходить! Ото війна наробила.

— Та в місті все ж веселіше, а у наших селах що? — важко-важко зітхнула одна зі співрозмовниць. — Іще й вирватись звідси не дають. Нехай би вже впроголодь, зате в місті.

— Таким, як ми, скрізь однаково. Це треба велике щастя мати. Таке як у Марка.

— Та і їм нелегко. Робота он яка — по лезу ножа ходять. Скільки бандюків розвелось.

— А ми що, не потерпаємо від тих бандюг? Он у Власовці сім’ю вирізали. За що питається? Старший хлопчик пішов до бабусі, то вижив. А інші… За що постраждали люди, ніхто не знає. Може, яка копійка вдома була, то й ту забрали.

— Та яка там копійка? Шкода, що так і не знайшли, хто це.

— Хіба тільки оті бандюги жити не дають? — перейшла на шепіт котрась із жінок. — Скільки з нас соків наша власть тягне? Чи каліка ти, чи не каліка, а обробляєш землю, і з кожного гектара здай, що положено. А оте «положено» таке велике, що й тобі нічого не лиша0ється. Це хлібопостачання називається. А спробуй не здай, то приїдуть із району і розкажуть, що ти ворог народу, ворог своєї батьківщини, грозять судом. Мусиш тягнути, хоча не знаєш, для чого ото гнеш спину на своїй землі. Для народу? Але ж хіба ми не народ?

— А Макар тепер начальник, — хтось знову зітхає із заздрістю. — На фронті йому фортило, і тут доля не обминула.

— Він просто ще не знає, з ким його Маруська любов крутить.

— А з ким? — загорілись очі молодиць, які від сумного почали переходити на щось таке, що відволікає від невеселих думок, розраджує.

— Ха, з сином Семена., — повідомляє котрась.

Оскільки у їхній окрузі Семенів більше не було, всі зрозуміли, про кого мова.

Жінки, для яких то справді стало новиною, аж рота відкрили, аж подих їм перехопило. Це ж треба — з Семеновим сином у Марусі любов! І як це Іванові вдалося закрутити дівці голову? Тим більше, що він рідкий гість у їхніх краях. Де він знайшов собі прихисток, ніхто не знає. Хіба що Маруся. Та навряд, щоб і їй він сказав, бо чули, що його шукають, що можуть заарештувати. Він і освіту добру має, й трохи вчителював, але ж, як казали, він проти радянської влади. От і зник, щойно дізнався, що за ним мають прийти — хтось його попередив. Із тих пір його років два не бачили, а потім таки хтось увидів Івана, як той із Марусею зустрічався, а потім іще і ще. Дарма, що вони ховались, аби ніхто нічого не знав, але ж немає таємниць, які існували б вічно.

Варто було одному уздріти, як вони любуються біля ставу за селом, як та новина випурхнула і полетіла між хатами, передавалась по секрету із вуст в уста. Тільки Макарові боялись про це говорити, бо він був людиною вибуховою, міг накинутись і на безневинного. Тож ніхто не хотів постраждати від його запального характеру.

Тягнулись ті зустрічі довгенько. Та все ж таки хтось шепнув Макарові, що його донька з Іваном любов крутить. Не повірив, проте прийшов додому лютий. Кинувся до дочки.

— Марусько, це правда?

Дівчина мовчала, поглядаючи на нього з-під лоба.

— Я тебе питаю!

Мовчання.

— То, значить, правда. Ти осоромила мене. Кидай з ним крутити, і тихенько, аби ніхто не знав, бо з роботи вилечу, ще й неприємності крупні матимемо.

— Я люблю його, — проказала тихо.

— Ти зараз не про любов думай, а про життя, — нервував Макар. — Щоб мені більше ні ногою до нього. Чула? А буде хто що казати, говори, що сном-духом нічого не знаєш, що то вигадки.

— Я утечу з ним, — в очах дівчини загорілись вогники відчаю.

— Я тебе утечу!

Замахнувся на дочку.

— Макаре, не чіпай її, — заступилась мати, — я з нею поговорю.

— Ти теж про це знала? — кинув дружині.

— Ні, Макаре, не знала, — видихнула дружина.

Мати пробувала умовляти дочку, а та вперто мовчала. А потім… розплакалась, благаючи маму пробачити її.

— Мамо, я так люблю його! Він такий хороший, — говорила, заглядаючи в очі неньці, сподіваючись на її підтримку. — Не вір нікому, то все на нього наклеп зводять. Мамо, я без нього жити не зможу!

— Я тебе  розумію. Але ж подивись, які то часи зараз. А може, то й правда, що він із бандитами зв’язаний. Подумай про нас. Не приведи Господи, все виявиться. Що тоді буде з нами усіма? І так часи лихі, а тут іще це.

Сльози без упину лилися з очей Марусі.

— Заспокойся, ще зустрінеш ти свою любов, ще і у тебе все буде добре.

— Ні, мамо, не буде.

— То здається.

— Мамо, у нас з Іваном буде дитина, — сказала і заціпеніла.

У матері все попливло перед очима, вона схопилась за голову, а потім тихо прошепотіла:

— Тільки не кажи батькові, бо уб’є, тільки не кажи. Щось придумаємо, не кажи батькові. За що нам така біда?

Софійці тоді було років вісім — так вийшло, що Бог пізно послав її у цю родину, і її всі любили, і вона їх любила. Дівчинка бачила, як плаче старша сестра, як лютує батько, як хвилюється мати. Їй усіх було шкода, але вона мовчки сиділа, бо знала, що коли вдома щось таке коїться, то їй краще не висовуватись.

Заспокоївшись, Софійка тоді заснула. Пізно вночі вдома знову почався тарарам. З роботи повернувся Степан, Макар розповів синові про Марусю. Той лютував.

— Не смій більше до нього ходити. Чуєш? — крізь зуби сичав брат. — Я його уб’ю!

— Убий тоді і мене, — тихо проговорила Маруся.

Колотнеча в хаті продовжувалась довгенько, ніхто не спав. Брат вимагав, аби сестра сказала, де Іван. А вона більше ні пари з вуст.

Уранці батько з сином пішли до Уляни — далекої родички Івана, сподіваючись, що та скаже, де хлопець, а та тільки руками розвела:

— Не бачила його ось уже кілька років, і де він, не знаю.

— Дивись, появиться, щоб відразу сказала, а то.., — пригрозив Макар.

Уляна опустила очі. Чоловік відчув, що ця, на перший погляд, боязка жінка нізащо й ніколи не повідомить його ні про що. Тим більше, що недавно схоронили її чоловіка. Він теж був інвалідом — з війни повернувся без руки. Поїхав кудись, аби розжитись на продукти. Хоч і вважалось, що вони бідні, проте ходили чутки, що в Уляни було що виміняти — її мати нібито залишила кілька золотих червінців іще з царських часів, нібито і в 33-му вони допомогли родині вижити. Та як усе насправді, ніхто не знав.

А чоловік її як поїхав  на той розжиток, так живим уже й не повернувся. Люди переповідали, що він тоді таки добре запасся продуктами і з такими ж мішечниками уже мав сідати на потяг, та з однією рукою йому важко було те зробити. Тож він попросив підсобити якогось міліціонера, який теж сідав у той вагон, а той навіть слухати не захотів. Між ними зав’язалась сварка і той, хто був у міліцейській формі, у ході конфлікту нібито спихнув каліку з поїзда. Більше його живим ніхто не бачив. Привезли чоловіка додому хоронити. Хоронили у закритій домовині. Казали, що обличчя у нього спотворене і куля у лобі. Отож, що відбулося насправді, ніхто не знає.

Озлоблений Макар зі Степаном пішли від Уляни. Не стало спокою у їхньому житті. А вдома мати ніби постаріла на багато років. Маруся взагалі змарніла.

А через кілька місяців, коли вже осінній холод окутував землю, Макар зі Степаном таки вислідили Івана. Кажуть, що втікав від них і відстрілювався, проте в те ніхто не вірить. Та сутичка до добра не привела. Тяжкопораненого Івана затримали, та він довго не протягнув, помер.

Дочці Макар — ані слова, вважав, що так буде краще. Однак та чорна звістка швидко дісталась села. Маруся не плакала. Мовчки сиділа на лаві біля вікна й ні з ким не розмовляла. Мати налякано спостерігала за дочкою.

— Нічого, оговтається, а нам так краще буде, — зло кинув Макар у бік дочки.

Мати боялась залишати її саму, проте мусила, бо і їй треба ж на роботу. Якось, повернувшись додому, не застала старшої доньки.

— Мамо, Маруся сказала, аби її не шукали, — Софійка переказувала матері слова сестри.

— Нічого з нею не трапиться, — кипів від люті батько, — мине хандра — повернеться.

— Та вона дитину чекає…

Від тих слів Макар аж скипів:

— Тим більше. Нехай іде й не повертається!

Відтоді життя в їхній домівці змінилось — стало більше мовчання, недовіри, яка переходила в ненависть.

Через кілька тижнів вдарив перший мороз, а там і зима завітала. Захурделило, замело, а Маруся так і не повернулась. Мати зчорніла, перетворилась на мовчазну істоту, батько став озлоблений на всіх. Він навіть не згадував про дочку. Софійка ж скучала за сестрою і чекала на її повернення, як і ще дві старші сестри.

От уже й весна, і крига скресла, стрімко понеслась по річці, зруйнувавши вузьку дерев’яну кладку. Саме біля тієї кладки в річці і знайшли тіло Марусі. Утопленицю не занесло далі, бо вона зачепилась за корчі.

На похоронах Макар не плакав, тільки зло прошипів:

— А, чорт з нею.

Люди відсахнулись від нього. Баба Христя скрушно похитала головою, промовивши тихо: «Це так не минеться для родини, це все боком вилізе, якщо не сьогодні, то потім».

Її слова — то було справжнє пророцтво, яке не забарилось збуватись. Дехто казав: «Баба наврочила». Інші твердили: «Так і мало бути. Хіба ж зі своєю дитиною так вчиняють? За це відповідати треба».

Розповідали, що наступного дня на Макара дружина накинулася з ножем, хотіла зарізати його. Та куди їй, ослабленій жінці, тягатись із дужим мужиком?

Того ж таки дня, як пам’ятає Софія, мати злягла. Її вже ніщо не цікавило. Швидко марніла. Софійка крутилась біля неї, запитально заглядаючи в очі матері, а та тільки гладила її по голівці, і сльози самі котились по щоці. «Прости мене, дитино», — то були останні слова, сказані матір’ю. До сорокового дня з дня похорон Марусі її теж не стало.

Через півроку не стало й Макара — при затриманні бандитів його вбили.

Софійка жила зі старшою сестрою. З тих пір у їхній родині одні негаразди. Якщо до того вважали їх везучими, то віднині те везіння згинуло. Ні в брата, ні в сестер не ладилось особисте життя. У сім’ї кожного якісь проблеми. Одружувались, а другі половинки скоро покидали цей світ або шукали іншу долю. Та напасть переходила й на дітей, хоча ж так усіх берегли. Та ні, то тягнулось із покоління в покоління.

От тепер сидить Софія в аеропорту з дочкою й онукою. Піддалася таки на вмовляння рідні виїхати до них. Не хоче, але їде, бо сподівається хоч онуку та дочку вберегти від напасті, яка переслідує їхній рід. Можливо, там їм посміхнеться доля.

Учора була на кладовищі, прощалась із рідними, бо такий вік має, що вже й не сподівається ще приїхати сюди. А їх там ого-го скільки: мати, батько, сестри, брат, племінники, її діти…

Ті спогади не дають їй можливості відірватись від своєї землі, а ще сумніше від того, що вона може ніколи сюди не повернутись. Та вона хоче врятувати двох найрідніших людей, що залишились із колись великої родини, втекти від прокляття. Так хочеться, аби воно не торкнулось їх. Хочеться сказати, аби летіли самі, а вона залишиться. Та жінка знає — розмова на цю тему вже була, що вони без неї нікуди не полетять, бояться залишити саму в такому віці, бо у них більше нікого з рідних тут немає.

Сіли в літак, він відривається від землі. Софію прихопило серце. Вона більше ніколи сюди не повернеться, не пройде селом, не завітає у свій дім, що поруч із церквою, не поплаче на могилках рідних. Знає, це її політ в один кінець. І від того смуток, і від того сльози.

Ніна Петренко.