до історії

— Доню, іди вечеряти! — гукала мати Настю. Донька чула мамин голос, проте не поспішала повертатись додому. Тут, на березі річки, їй так добре, спокійно. А прийде додому, то доведеться з мамою сваритися, а якщо не сваритися, то вона з нею просто говорити не хоче. Надумала в такому віці з чоловіком зустрічатись! Насті буде соромно перед подругами. Он Оля й так говорила, сміючись їй у вічі:

— То в твоєї мамки кавалер завівся?

Від того усе всередині загорілося. Настя розлютилась на подругу: яке вона має право отак із нею поводитись? Нехай за своєю мамою дивиться. Та он скільки теж без чоловіка живе, проте ні разу ніхто на неї й не глянув. А от її мама дуже гарна, й дядько Олексій те саме каже. А ще, чула своїми вухами, він хоче, аби мама виходила за нього заміж, казав, що стане для неї, Насті, хорошим батьком.

Навіщо їй батько? У неї він колись був. Правда, рідного татка вона вже майже не пам’ятає. Хіба що, мов крізь туман, спливає спогад про якогось вічно п’яного чоловіка, від якого тхнуло невимовно крутим перегаром. Він так уївся в дитячу душу, що й зараз, коли згадує п’яне бурмотіння, ніби відчуває той запах.

Мама терпіла батька, мабуть, сподівалась, що той усе ж таки перестане пити й псувати їм життя, однак він не каявся. Щоденні п’янки зробили свою справу — оте, здавалось, вічне терпіння таки лопнуло. І мама подала на розлучення.

У Настиній пам’яті вкарбувався скандал, який розгорівся в їхній домівці тоді, як батько забирав речі. Від нього так само нестерпно тхнуло, він кидався битись до мами, а Настина хрещена ще заступалась за них.

Ото і всі спогади про батька. Не пам’ятає дівчина, аби коли сумувала за ним, бо ніколи нічого доброго не бачила від батька. А як він щез із їхнього життя, в домі запанував спокій і мир. Тож десь глибоко у дитячій душі вона навіть раділа, що нарешті він залишив їх, що не здригатиметься мама, коли той переступає поріг хати, не литиме тихцем сльози у подушку, не втікатимуть вони до хрещеної через дорогу, коли п’яний батько розбушується.

Усе, у хаті настав мир і спокій. А ще вони тільки удвох із мамою. Тепер мама почала частіше посміхатись і зовсім не здригається, коли хтось відчиняє двері до оселі.

Отак вони удвох і жили. Настуня росла. Дивись, вже і в школу пора. Удвох ідуть на свято Першого дзвоника. Приємно їй із мамою. Знайома жінка вітається з ними, іде, розмовляючи з мамою, а потім ніби ненароком кидає:

— Ларисо, ти б уже собі чоловіка шукала. Молода гарна жінка… Та й Настуні батько був би. Приємніше на отакі свята всією родиною ходити. А то мов сироти.

— Та ніколи мені, — ніби виправдовувалась мама, а потім, глянувши на дочку, додала: — А нам і удвох непогано.

Настя тоді насторожено чекала, що мама ще говоритиме, проте та мовчала. Від того відлягло від серця. Мама й справді права: навіщо їм хтось? Їм і удвох добре. Придумала таке тітка: знайти батька для Насті. А якщо новий батько також питиме і не даватиме їм спокійно жити?

На мить відволікшись від святкового настрою, перекрутивши в своїй дитячій голівці почуте, дівчинка заспокоїлась. Раз мама сказала, що їм і удвох добре, то не шукатиме їй тата. Їм бо й справді удвох зовсім непогано.

Ота думка міцно на роки засіла в її голові. А коли з мамою хтось розмовляв із чоловіків, ревно слідкувала: а чи, бува, мама не вибрала кандидата їй у батьки? І, коли вони розходились, полегшено зітхала.

Тепер вона вже в третьому класі. І це ж треба, щоб в їхньому житті з’явився оцей дядько Олексій. Він спочатку проводив маму додому, і Настя була спокійною: знала, що мама завжди говорить із якимись чоловіками, але ті потім ідуть у своїх справах, й більше вона їх ніколи не бачить. І звідки взявся цей дядько Олексій? Він частіше й частіше проводив маму додому після роботи. Якось узагалі напросився до них у гості. Втім, хіба в них напросився? Він тільки у мами запитав дозволу. Вона не заперечувала. Настя ж насторожено поставилась до нього.

Коли чоловік після першого гостювання пішов від них, підійшла до мами, підняла голову, пильно заглянувши у вічі.

— Мамо, правда, нам удвох дуже добре?

Мама розгублено подивилась на неї, не знаючи, що відказати. Потім, перевівши подих, таки запитала:

— Тобі дядько Олексій не подобається?

— А що, він може бути моїм батьком?

— Мені здається, він хороший.

— Він іще до нас прийде?..

Дядько Олексій приходив іще й іще. І сьогодні з’явився, вже збираються вечеряти. Мама й її кличе, а їй не хочеться відгукуватись. Її нутро протестує проти того дядька Олексія. І ось мама перестає її гукати. Невже за неї не хвилюється? Чому, як завше, не біжить її шукати?

Ні, вона таки піде додому, сяде вечеряти, а то, ще чого доброго, той дядько Олексій з’їсть усю вечерю, а їй доведеться лягати спати голодною. Такого вона допустити ніяк не може.

Прийшла. Не привітавшись, сіла до столу.

— А де твоє «добрий день»? — зауважила мама.

— Так зараз уже майже вечір.

Глянувши з-під лоба на матір, побачила, як та знітилась, як зіпсувався її настрій. Хотілось кинутись до неї, обняти й сказати: «Мамочко, я ж не на тебе ображаюсь. Я просто не люблю цього дядька. Навіщо він нам? Нехай він до нас більше не приходить». Та вона промовчала. Цього разу відмовилась навіть від гостинців, які дядько Олексій приніс для неї.

Наступного дня мама пробувала з нею говорити, мовляв, дядько Олексій хоче до них перейти жити.

— Не треба він нам, — буркнула мамі.

Та відвернулася. Настя помітила на її обличчі сльозу. Ніби шкода стало маму, хотілось попросити пробачення. Проте, прокрутивши в голові всю ситуацію, не зробила цього, була впевнена, що мама помиляється в своєму виборі.

Пробувала з Настею говорити і хрещена:

— Настуню, вашій хаті господар потрібен. Он, дах почав протікати. Його треба відремонтувати, ворота полагодити. То усе для чоловічих рук діло. Дядько Олексій непоганий, повір мені. Горілки не п’є, спокійний. Він дуже любить твою маму. Хоче бути вам підтримкою. І йому треба підтримка.

— Йому підтримка? — недовірливо дивиться в очі хрещеної.

Це що, хрещена правду каже, а чи ні? Вона звикла вірити своїй хрещеній. Тож дещо розм’якає, однак ніяк не може второпати: яка ж то підтримка потрібна такому дорослому дядькові?

— А ще у тебе може бути братик або ж сестричка, — підливає масло у вогонь жінка. — Он, дивись, у всіх є хтось, а ти одненька.

— Мені і так добре, — знову проявила характер Настя.

— Ти не права…

Хіба можна сперечатись із дорослими? Вони завжди праві.

— Настю, ти любиш маму?

Дивна хрещена. Звичайно, вона її любить. Не відповідає, лише киває головою.

— І вона тебе любить, і хоче, щоб тобі добре було. Проте їй одній важко. Їй дядько Олексій сподобався. Пожалій її. Ти ж не хочеш, аби вона сумувала?

Так, вона не хоче цього. Проте дитяче серце ніяк не може змиритись із тим, що мамі подобається якийсь чоловік, що він може прийти жити до них додому. Дарма, що може бути надійною опорою, проте ж їм із мамою так добре удвох.

Бачила, що мама про це з нею навіть боїться говорити. Хрещена була у них парламентарем, вела перемовини. І нарешті Настя здалась. Коли та в черговий раз умовляла хрещеницю, а мама стояла на кухні і мовчки робила салат, дівчина сказала:

— Ну, добре, нехай уже та опора йде і живе у нас…

Бачила, як здригнулись мамині плечі. З нею так завжди відбувалось, коли починала плакати. Що, і зараз плаче? Чому? Підійшла до неї, обняла.

— Мамусю, може, тебе дядько Олексій образив?

У запитанні вчувались нотки прихованого сподівання, що мама підтвердить її здогад, і тоді Настя запротестує проти того, аби цей чоловік з’являвся у їхньому домі.

— Ні, доню, то я так.

— Ага, так, — почала хрещена, — то вона від щастя, що ти її зрозуміла й дозволила бути щасливою.

Дядько Олексій наступного таки дня вже був у їхній домівці. Акуратний, підтягнутий. Від нього не тхнуло перегаром, як колись від татка. Він і справді почав усе вдома лагодити: і дах, і ворота, і ще багато чого, про що Настя навіть не здогадувалась, що там потрібна чоловіча рука. Он, ніжка в стільці відпадала. Дівчинка давно вирішила, що цей стілець треба викинути. А дядько Олексій полагодив, пошліфував, полакував, замінив оббивку — і стілець як новий. А ще купив мамі пральну машину, про яку вона мріяла. Такі вже давно в усіх є, а в неї не було. Усе прала руками. А коли Настя ненароком побачила, як мама ніжно гладить ту машинку, лагідно промовляючи до неї, називаючи помічницею, відчула й себе щасливою, вперше вирішивши, що таки добре, що дядько Олексій поселися у них, інакше б їм тієї пральної машини ніколи не бачити, і мамині очі не світилися б такою радістю.

З тих пір крига скресла. Настя навіть почала посміхатись до дядька Олексія. Бачила, як від того радіє мама. І в їхньому домі зникла настороженість. Почала звикати до нової обстановки.

— Доню, давай із тобою поговоримо, — якось звернулась до неї мама.

Настя насторожено приготувалась слухати її. Дивно, чому у неї такий вчительський тон? Ну, геть, як їхня Наталія Іванівна.

— Доню, знаєш, у тебе буде сестричка.

— Мамо.., — сказала, не знаючи, що відповісти на це.

— Ти не хочеш сестрички?

— Не знаю, — відказала і чомусь заплакала. Можливо, тому що не уявляла, як іще хтось претендуватиме на мамину увагу. А з іншого боку, відчула якусь радість — тепер і у неї буде сестричка. Дарма, що на стільки років молодша.

На світ і справді з’явилось маленьке створіння, яке всі так полюбили. З часом воно перетворювалось на щось таке рідне і дороге. А коли вперше Оксанка посміхнулась до неї, у Насті не було меж від радості.

— Мамо, мамо, — ледь не виспівувала від щастя, — а вона мені першій посміхнулась.

…Роки летіли, пливли, мов вода у річці. Здавалось, їхня родина найщасливіша, до неї не можуть доторкнутись ніякі біди. У них все так добре: дядько Олексій про всіх їх турбується, не п’є, мама яка хороша, сестричка на радість для них усіх та й Настя почувається добре у родині. Інколи повертається у ті часи, коли так не хотіла бачити в своєму домі чужого дядька, а тепер він став таким рідним, навіть ходить до неї в школу на батьківські збори, голова шкільного батьківського комітету.

Ота біда, яка чатує десь за рогом і готова з’явитись за мить перед будь-ким, могла не оминути і їхню родину. Настя уже навчалась у медичному коледжі, коли зустріла Артема. Почуття загорілись між ними відразу. От тільки мама проти тих стосунків, каже, що він з неблагополучної сім’ї, що про нього стільки недоброго чула. Та хто її, Настю, переконає? То все люди наговорюють. Вона ж така щаслива з ним буде. Він же такий… Немає слів, щоб комусь розказати про нього. А вислуховувати отой весь бруд про хлопця вона не збирається.

Коли Артем запропонував за нього заміж, душа заспівала. От тільки мама засмутилась. То нічого. Вона ж теж колись була проти того, аби до них приходив дядько Олексій, а тепер він такий рідний і хороший. Так буде й з Артемом. Мама переконається в тому, що він не такий, як про нього говорять.

Сьогодні у них побачення. Мама не хоче, аби Настя йшла. Та хіба її зупиниш?

— Настю, я з тобою піду, — набивається до неї в провожаті Оксанка.

— Сиди вдома, мороз на вулиці, — відмовляє сестра.

Вона та й ніхто інший не побачили, як Оксана, накинувши куртку, потайки вислизає за сестрою. Їй так хочеться разом із нею прогулятись, та, як завжди, меншого не беруть, аби не заважав.

Артем чекав Настю біля парку. З ним іще кілька його друзів. Вони що, п’яні? Знову зринає з пам’яті уже майже забутий запах перегару з далекого дитинства.

— Ти що, п’яний? — перепитує хлопця.

А той і лика не в’яже, і на ногах не тримається. Друзі теж гарно напились.

— О, а в тебе дівка так нічого, — вивергає один п’яним голосом.

Артем захмелілими очима дивиться на них, мало розуміючи, що відбувається.

— Недаремне ми пішли з тобою на побачення. А можна ми позичимо її у тебе на вечір?

Вони чіпляються до Насті, тягнуть її кудись. Артем, здається, взагалі нічого не розуміє. Страх переборює всі почуття до Артема, вони враз зникають безслідно і їй хочеться одного — якнайшвидше повернутись додому. Відчула на своєму горлі чиїсь холодні пальці… Перед очима кола. Тільки встигла крикнути:

— Допоможіть!

А потім скрегіт гальм. Відчула, як руки відпустили її горло. Компанія кудись зникла. Тільки Артем стояв, похитуючись і нічого не розуміючи.

На дорозі — автомобіль, а в його фарах така знайома куртка в клітинку на дівчинці, що лежить на асфальті поряд.

— Вона сама кинулась під колеса, — повторював шофер. — Не розумію, звідки взялась?

Біля нього зупинилось іще кілька машин.

— Звідки вона взялась? Звідки? — ще і ще вторив чоловік.

Невже то Оксанка? Кинулась до неї — так і є. Невже автомобіль збив її насмерть? Нагнулась над сестричкою. Та відкрила очі — жива. Посміхнулась до Насті.

—Я думала, той хлопець тебе уб’є, злякалась і вирішила зупинити машину, аби тобі допомогли…

…Усе обійшлося лише синцями і переляком усіх учасників цієї події. Зараз Оксанка спить у своєму ліжечку. Біля неї сидить Настя і гладить по руці. «Як добре, що колись я дозволила мамі впустити в дім дядька Олексія — хорошу людину. Ін акше у мене ніколи не було б такої хорошої молодшої сестри. І що тоді було б зі мною сьогодні? Вона — моя рятівниця». Настя проганяла від себе надокучливі думки про Артема. Як мама була права щодо нього! Стало соромно за себе: вона з самого дитинства часто сумнівалась у маминій правоті, а та ж їй завжди давала тільки хороші поради, і все робила, аби їй було добре.

Оксанка спала, посміхаючись уві сні. Настя була такою щасливою, як ніколи. Тримала молодшу сестричку за руку й не хотіла її відпускати.

Ніна Петренко.