Сиділа розгублена, подавлена. В Ірини давно не було такого настрою. За будь-яких життєвих ситуацій вона старалась триматись, бо знала, що їй потрібно розраховувати лише на власні сили. Сама вивчилась, одночасно працюючи то санітаркою, то консьєржкою, то прибиральницею, кур’єром. У матері просити допомогу не сміла. Вона в неї хороша, ніколи її не ображала, але завжди була ніби байдужою до її долі. То відгукувалось образою, проте Ірина ніколи не вихлюпувала свої емоції назовні.

Певною мірою вона розуміла матір, що та втомилась від життя, яке її ніколи не жалувало. Доля не склалась із двома чоловіками, які були у неї. Від першого шлюбу залишився син Олег, від другого — Іринка. Для мами то була трагедія. Вона вважала, що лише з чоловіком жінка може бути щасливою. Воно ніби й так, але ж треба старатись жити повноцінно, не дивлячись ні на що. Мама так не могла. Вона все життя пропрацювала нянею в дитячому садку. Їй пропонували вихователем, але для цього потрібно було ще вчитись заочно. Мама не хотіла, була зациклена на своїй нещасливій жіночій долі.

Коли йшов до армії Олег, мама не побивалась, як інші. Тоді її слова приголомшили Ірину. «Нехай іде, — казала, — мені легше буде. Аби ще десь там дівчину знайшов, одружився і жив там». Ірина тоді й слова не сказала, а самій дуже хотілось, аби брат повернувся додому. Це єдина людина, з якою вона може поділитись усім, що турбує. Без нього, відчувала, їй буде самотньо, дарма, що поруч мама, котра повинна бути найріднішою.

Ті мамині слова про Олега не виходили у неї з голови. Коли ж брат відслужив і написав листа, що повертається, Ірина думала, що мама зрадіє тій вісточці. А та лише зітхнула, ніби засмутилась від тієї новини.

Брат повернувся додому. Знайшов роботу. Мати ж почала допікати тим, що йому час женитись і йти собі звідси, аби не сидів у неї на шиї. Олег працював, та обстановка вдома примушувала його часто не повертатись сюди. Ночував у друзів, знайомих, товаришів по роботі. Ірина дуже переживала за брата, бо відчувала, що з ним діється щось нехороше — він став агресивним, навіть до неї. Згодом зрозуміла — то наркотики. Усіма силами старалась умовляти його кинути їх вживати. Спочатку він обіцяв це зробити, а далі погрожував, аби відстала від нього. Ірина відчула, що втрачає брата. Мати ж відмахувалась: мовляв, сам у всьому винен, нехай і розбирається.

На ті мамині слова вона вкотре промовчала, проте зрозуміла, що і вона зайва в цьому домі. Закінчивши школу, подала документи до університету. Мати була проти, казала, що потрібно працювати, то буде більше толку, аніж займатися наукою, від якої користі ніякої. Ірина мовчала, відчуваючи, що таки хоче вчитись, що самій доведеться вигризати місце під сонцем, що їй нема на кого надіятись.

Воно все так і вийшло. Скільки вчилась, стільки й працювала. Інколи здавалось, що вже покидають сили.

Коли була на третьому курсі, як грім серед ясного неба, новина: Олега не стало. Знайшли брата під лісом. Причина смерті — нещасний випадок. Іра не вірила в те, бо травми на тілі свідчили зовсім інше. Пробувала добиватись справедливого розслідування, та скрізь відповідь одна: нещасний випадок, що часто трапляється з наркоманами. Матері було байдуже. Вона навіть плакала без сліз. Ірина почала ненавидіти матір, тихо, без сварок. І так рідко приїжджала до неї, а зараз, після смерті брата, її вже ніщо не тягнуло в колись рідну домівку.

Ірина працювала, навчалась. Її однокурсниці одна за одною виходили заміж. Он, Марина на останньому курсі навіть дитину народила. Усією групою гуляли в неї на родинах. Ірина вперше комусь позаздрила. Біля Марини батьки вились, мов біля малої дитини. А як онучку радувались, то й слів не підібрати. Свекор зі свекрухою ставились до невістки, мов до рідної доньки. Про її нареченого, а вірніше чоловіка, то й мови немає — він бачив тільки Марину й дитину, дивився на них закоханими очима.

«Щаслива, — думала Ірина про подругу. — Це ж треба, щоб одній людині стільки любові. А тут аби хоч краплиночку такої, хоча б соту частину. Чи зустріну я свою долю, чи отримаю стільки любові?»

Дівчина ставила собі ці запитання, і не могла дати на них відповідь, а їй понад усе хотілося зустріти людину, якій вона не байдужа, яка розумітиме її. Від тих думок накочувались сльози.

— Чому така сумна? — почула поруч себе.

То був симпатичний хлопець, який прийшов нещодавно. Іра навіть не знала, як його звати.

— Борис, — ніби старався виправити ситуацію, відрекомендувався хлопець.

— Ірина, — посміхнулась і простягнула свою руку у відповідь на простягнуту руку хлопця.

Він щиро так посміхнувся, що дівчині від того стало ніби затишніше, ніби щось нове прийшло у її життя. Відчула, як з першого погляду на юнака в неї закалатало серце. Він від неї не відходив цілий вечір. І від того на душі у дівчини свято. Знала, це може бути єдиний вечір із цим хлопцем, що не варто розраховувати на щось більше, та вона не могла прогнати від себе ті почуття, що взялись нізвідки, так раптово звалились на неї.

Борис виявився близьким другом Марининого чоловіка. До того ж, за його словами, він уже встиг чимало досягнути в своєму житті. Не дивлячись на свій вік, уже при пристойній посаді. Від того в Ірини тільки розпач. Їй здалось, що він такий, за ким можна йти на край світу. Та він, скоріш за все, не покличе її за собою. Не рівня!

І хоча вона з розпачем думала, що ось сьогодні вони назавжди розлучаться, та помилилась. Борис кликав її на побачення.

Вони зустрічались уже півроку. Іра не знала, що чекати від коханого, не знала подальшого розвитку їхніх стосунків. Вони просто зустрічались. Он, Маша тільки місяць прозустрічалась зі своїм хлопцем, і він запропонував їй вийти за нього заміж. Ірині теж хочеться сім’ю. Вона буде дбати про затишок у ній, а якщо будуть діти, любитиме їх понад усе на світі.

Якось відважилась сказати Борисові про свої мрії, а він так легковажно у відповідь:

— Давай поживемо цивільним шлюбом. Раптом не підійдемо одне одному, то розійдемось без проблем і претензій.

Як він так легко про це говорить! Та вона боялась перечити, боялась його втратити, тож погодилась. Вирішила, що звикне до неї, а вона піклуватиметься про нього так, що він на іншу і не гляне. От тільки його батьки, бачила, не надто прихильно ставляться до неї.

Вони уже рік удвох, їм хороше разом. От тільки ні мати, ні батько Бориса не сприймають їхніх стосунків. А її мати взагалі не знає, як живе дочка. З чуток знала, що мама зустріла якогось чоловіка і дуже щаслива із ним. Нарешті, можливо, вона знайшла те, що шукала, і їй нині не до доньки.

Одного дня Ірина раніше прийшла додому, приготувала вечерю і вже чекала Бориса. А його все не було й не було. Нарешті у двері дзвінок. Чому не відчиняє? Має ж свої ключі. Та то не Борис, то Маринка.

— Привіт, а я до тебе, — посміхнулась подруга. — Що, немає твого вдома?

— Немає, видно, на роботі затримався.

— Не на роботі, — уже серйозно сказала подруга, — у батьків він зараз. Я довго мовчала, але більше не можу. Можливо, й неправильно роблю, але хочу, аби ти була до всього готова. Підготовленому витримати удар легше.

— Удар? Який удар?

— Ти тільки не кажи, що я тобі розповіла, навіть моєму. Він був проти, казав, ви самі повинні розібратися в усьому. З одного боку, він і правий, а з іншого… Батьки Борисові вже наречену підшукали. Наполягають, аби одружився з нею. У неї такі батьки, що, кажуть, ніколи не бідуватиме, не те, що з тобою. Мовляв, любов любов’ю, а коли вона минає, то зовсім по-іншому дивишся на світ. Тож не здивуюсь, що він, можливо, сьогодні не прийде додому. Вони давненько його обробляють. Відчуваю, що таки доб’ються свого. А в тебе ж ніякого захисту й підтримки.

Марина пішла, а вона сиділа пригнічена. Борис повернувся додому пізно, роздратований. Навіть не повечерявши, ліг спати. Якби Марина сьогодні не зайшла, була б переконана, що втомився на роботі. А так вона знає причину цього роздратування. Відчула, як холодний клубок підкочується до горла. Хотілось розбудити Бориса. Але що вона йому скаже? Він же не піде проти волі батьків, він так їх любить і поважає.

Сон був переривчастий і неспокійний. Вранці Борис без настрою пішов на роботу.

— Я звільню тебе від важкого рішення, — проказала тихо.

Того ж таки дня вона подала заяву на звільнення. Попросила, аби її розрахували відразу, мовляв, захворіла мама і треба терміново виїжджати до неї.

«Борисе, твої батьки праві. Я тобі не пара. Не буду тебе мучити. Нехай щастить тобі», — таку коротку записку залишила коханому й поїхала додому.

Її колись рідний дім зустрів не надто привітно. Мати хоч і зробила вигляд, що рада їй, проте холодно обняла і так само холодно поцілувала.

— Ти надовго? — запитала.

— Думаю, тут знайти роботу…

З роботою пощастило. Правда, не про таку вона мріяла, однак у їхньому містечку і це було великим везінням. З маминим співмешканцем знайшла спільну мову. Їй навіть здалося, що Василь Васильович толерантніше ставиться до неї, аніж мати. Він був загалом чоловіком спокійним і врівноваженим, не пив, не скандалив, трохи лінькуватий, але, порівняно з попередніми маминими обранцями, був просто святим. Вона рада за маму, що нарешті та заспокоїлась у пошуках свого жіночого щастя. Мабуть, від того навіть подобрішала.

Неспокійно, проте, було на душі. Відчула, як їй погано без Бориса. Глибоко в душі таки сподівалась, що він відразу приїде за нею. Та його не було. Змінила, отож, номер мобільного, щоб отак раз і назавжди порвати. Та якось, повернувшись із роботи, почула від Василя Васильовича:

— Тут на домашній тобі дзвонив якийсь Борис. Питав, чи ти вдома. Обіцяв на ці вихідні приїхати…

Стрепенулась. «Надумався! Не міг відразу? Ні, нічого у нас не буде, його батьки ніколи мене не приймуть. Та й до наших стосунків він ніколи не ставився нормально. Замість того, аби офіційно оформити шлюб, ми просто були співмешканцями. Звучить не надто», — думки знову ятрили душу. Ірина все більше себе переконувала, що потрібно порвати з коханим раз і назавжди, бо потім буде ще болючіше. Чи не настане час, якщо вони навіть одружаться, коли він розчарується у їхніх стосунках і каятиметься, що не поєднав долі з тією, з якою життя було б набагато комфортніше?

Іра знову терміново зривалась із місця. Поїхала до однокурсниці аж за кількасот кілометрів від дому, не залишивши адреси, обіцяючи мамі подзвонити.

І на новому місці їй таланить працевлаштуватись, винаймати, порівняно недорого, житло. Вона занадто вже не переймається думками про Бориса, почувається стомленою і розбитою. Починає зустрічатися з Леонідом. «Хороший хлопець», — говорять про нього. Але ті слова не гріють душу. Не може позбутись звички порівнювати його з Борисом. Те порівняння доводить її до божевілля, заганяє в глухий кут. У такому стані вона не може знаходитись у приміщенні, виходить на вулицю і йде-йде, поки не стомлюється.

Поступово ніби почала звикати до Леоніда, та коли він запропонував виходити за нього заміж, незрозуміле досі відчуття стрепенуло все нутро. Захотілось знову втікати світ за очі. Попросила його зачекати, а хлопець не розумів чому. Бачила, його почуття до неї непідробні, і його батьки ніколи нічого не матимуть проти неї, і що… їй уже давно пора створити сім’ю, щоб знайти спокій і затишок, та вона просто не може вийти заміж без кохання. Ці дві протилежності боролися в ній,  і жодна не перемагала.

Ірина відчула втому від тих двох протилежностей. Відчула, що не зможе надати перевагу жодній із них. Подала заяву на розрахунок і знову подалася до столиці, де навчалась, де зустріла своє перше кохання, кохання з першого погляду. Їхала зі спокійною душею, впевнена, що Борис досі одружився і живе щасливо. Місто ж велике, тож зустрітись із ним у неї малі шанси.

Пішла до знайомих, з якими попередньо домовилась. Вони дозволили їй пожити, поки зніме квартиру і знайде роботу. У цей же день сіла за комп’ютер, пробіглась по сайтах, на яких були сотні пропозицій роботи. Були й підходящі. На них відіслала своє резюме. А через годину отримала запрошення на співбесіду на одну із фірм. Згодом надійшло ще кілька запрошень, та вона вирішила піти туди, звідки прийшло перше. Якщо там не вийде, піде далі.

У приймальній, окрім секретаря, ще крутились якісь люди. Ірина чекала, поки ті вирішать свої справи. Нарешті вони вийшли.

— Ви до нас у якій справі? — запитала секретарка.

— Я надсилала резюме. Отримала відповідь, щоб прийшла на співбесіду.

— О, так, ми надсилали вам запрошення. Та співбесіди не буде. Наш шеф сьогодні в першій половині дня поїхав у справах. Але, як не дивно, сказав, щоб вас почали оформляти на роботу.

— Без співбесіди?

— Нас це теж дуже здивувало. Можливо, ви знайомі?

— Навряд.

— Якщо ви згодні, тоді оформляємось. Якщо будуть запитання, то це вже до Бориса Віталійовича.

— Бориса Віталійовича? — перепитала здивовано.

— То що, ви його знаєте?

— Ні-ні, то просто збіг.

Знову стрепенулись спогади, почала відганяти їх від себе. Ірина навіть не підозрювала, що повернення до цього міста буде таким важким. А тут ще й  шефа звати так, як і її Бориса. Повертатись назад чи їхати знову кудись? Ні, вона вже стомилась, працюватиме тут, а там буде видно.

Секретарка, яку звали Вікою, показала їй робоче місце. У кабінеті разом із нею четверо людей. Нові співробітники видались нормальними. Відразу почала вивчати свої обов’язки.

Минув обід. Після перерви десь за годину після одного із чергових телефонних дзвінків, новий співробітник сказав:

— Ірино, зайдіть до шефа.

— Ні пуху, ні пера, — посміхнулась до неї колега.

— Борис Віталійович просив, щоб ви зайшли. Він щойно вийшов, але просив зачекати в його кабінеті.

— Я краще тут зачекаю.

— Ні, він просив, щоб ви його там почекали, бо зараз у нас тут будуть люди. Дещо потрібно з ними вирішити.

Ірина некомфортно почувалась у кабінеті свого нинішнього шефа. Хотілось вийти, та в приймальній уже чулись голоси. Де ж він? Чому вона повинна чекати його тут?

Хтось відчиняє двері. Встала зі стільця. Від погляду її шефа Ірині стало не по собі — то не випадковість, насправді Борис Віталійович це і є Борис. Вона не могла проронити й слова.

— Здрастуй, — першим привітався Борис.

— Здрастуй, — відповіла тихо.

Обоє мовчали.

— Як тобі на новій роботі?

— Ще не зрозуміла.

Вони обмінювались короткими запитаннями й такими ж короткими відповідями.

— З анкети зрозумів, що не одружена.

— Не одружена. Твоєї анкети не бачила, але ти вже, мабуть, давно в шлюбі і щасливий.

Замість відповіді Борис заговорив:

— Коли ти поїхала, я зрозумів, що мені важко без тебе… Я шукав тебе… Знаходив, а ти зникала… Потім знайшов у Хмельницьку, а тебе знову немає…

— Тебе батьки не одружили на іншій?

— Інша — то Маринина подруга.

— Маринина подруга?

— Маринина. Мамі вона теж припала до душі. А коли ти поїхала, мені було так… Батько не дозволив матері тиснути на мене, і Марині заборонив приходити… Тепер ти знайшлась… Ти більше не зникай…

Він простягнув їй білу троянду, саме таку, які любить Ірина, і яку, мабуть, від розгубленості забув відразу віддати.

…Секретарка Віка не може зрозуміти, що нова співробітниця так довго робить у кабінеті шефа. Уже дві години минуло, а вона не виходить. Про ту довгу співбесіду уже заговорили і в кабінетах, пішли-покотились домисли й вимисли. Уже робочий день закінчується. Нарешті двері шефа відчинились і звідти вийшла Ірина, за мить і Борис Віталійович.

— Ви знайомі? — не втерпіла секретарка.

— Це моя дружина, — ошелешив своєю відповіддю. — Нарешті вона знайшлась…

Та новина блискавично розлетілась по офісу. І ті, хто приміряв на себе роль нареченої перспективного й молодого керівника, розчаровано зітхав. А вони вже покинули офіс. Вони розчинились у натовпі, проте нікого не помічали, тільки одне одного.

Ніна Петренко.