Чотирнадцятирічна матуся з новонародженим синочком у дитячому відділенні МРТМО.

Узимку «СП» писала про малинську школярку «Вагітна у чотирнадцять», а наразі вона уже мама: 9 травня у Житомирській лікарні Альона народила сина. Вона із немовлям у дитячому відділенні Малинського ТМО уже писала і контрольні, щоб отримати документ про освіту. Планує отримати й паспорт. А щоб неповнолітній мамі віддали сина — потрібна опіка дорослої людини. Що буде далі із Альоною та синочком?

Чотирнадцятирічна малинська школярка народила. 9 травня. У житомирській лікарні, куди її доправили «швидкою». Хлопчик. Доношений. Вага — три кілограми.

На початку лютого в «СП» вийшов матеріал «Вагітна у 14-ть» про ученицю однієї з міських шкіл, яка непомітно для всіх завагітніла, і виявили це запізно. Школярці вдавалось тривалий час приховувати свій цікавий стан і від рідних, і в школі… Тепер зрозуміло: якщо народила 9 травня, отже довідались про вагітність, коли дівчина була вже на другому терміні.

Тоді ж, після втручання в ситуацію соціальних служб Альона в стаціонарі у гінекологічному відділенні проходила курс лікування, подальше обстеження. Медпрацівники стаціонару допомагали їй, чим могли, радили у всьому. Тоді ж вона запевняла, що вже, нарешті, покинула палити, зважаючи на свій стан…

Швидко збіг час. Альона вже народила, отже, певно, її виписали додому. Але куди саме?

«Між Малином та селом як між небом та землею» — знаходиться юна мама незрозуміло де, так пояснили мені. У школу в Малині ходила, але потім, коли виявили вагітність і вже було не до школи, мати Альони нібито забрала її до себе в село. Інші казали, що вона нібито у Малині квартиру шукала зняти.

З’ясували: мати юної породіллі живе зараз у Рутвянці. Туди і поїхали її шукати. Адже — куди ж із первістком, як не до рідної матері, щоб перший час усьому навчала і допомагала?

Як розповіли місцеві жителі, спочатку Наталія, мама Альони, жила зі своїм співмешканцем у зйомній хаті в Морозівці, там же працювали на пилорамі, що заробляли — за те і жили. А не так давно Наталія купила в сусідній Рутвянці хату, щоб облаштувати її до приїзду Альони з немовлям…

Підказали місцеві, де ця хата. Під’їжджаємо. Удома — нікого: веранда поки без дверей, а далі на вхідних дверях замок. У подвір’ї трошки дров і ще багато чого різного. Та не було жодних ознак, що в хаті мешкає мама з немовлям — ні білизни дитячої на мотузці, ні коляски. Поки роззиралася у подвір’ї, підійшла жінка.

— Доброго дня! — вітаюсь. — Ви хто?

— Наташа.

— Отже, ми до вас. Із Малина. Де ваша донька? Як вона?

— Ви із соціалки, певно? — Наташа сіла на травичку в подвір’ї, я поряд — на пеньок для рубання дров, і вона почала виговорюватись: — Я оце з роботи прийшла. Жар у мене, певно, то начальник відпустив. Тут поряд, на пилорамі, роблю. А як когось підміняти треба, то взагалі дуже важко працювати. А в Альони все добре — народила вона! На День Перемоги народила… Коли мені подзвонили, що вже води відійшли і треба їхати в Житомир, я відпросилась з роботи, стала шукати машину, ну, щоб у Малин і далі, але приїхали в Малин — а її п’ять хвилин, як «швидка» уже повезла. Уявляєте? Всього на п’ять хвилин запізнилась. Але нічого, все пройшло добре, правда, їй кесареве робили, хоча, я думаю, вона і сама могла народити…

— Це та хата, що ви купили? — питаю. — Сюди будете забирати доньку з внучком?

Рутвянка. Наталія, бабуся новонародженого у подвір’ї біля купленої хати. Це сюди запланували забрати породіллю.

— Так. Добрі люди підказали, що продається хата, правда, ще не всю суму за неї віддала, але розрахуюсь ось уже повністю. Тут, правда, роботи багато, але ж не все зразу! Колись і вікна поміняємо, і двері, багато чого можна зробити. І огорожу теж.

— Але ж зараз оселя в такому стані… І всередині…

— Не все зразу, я ж кажу.

— А дитячі речі, впорядкована кімната, є все необхідне?

— Так вона ж зараз у Малині поки в дитячому відділенні лежить. Я ще встигну за пару тижнів все поприбирати, ремонт зробити. Не все зразу, я ж кажу. А дитячі речі є, знайшли і ванночку, і ліжечко, і одягу — тільки попривозити усе треба.

— А ви давно перевідували доньку з онуком у відділенні? Ми зараз повертаємось у Малин і заїдемо в лікарню.

— Привіт передавайте. Бо я телефона мобільного не маю, можу до доньки дзвонити лише з телефона свого начальника. Передавайте привіт. А я тут за дві неділі все приберу, впорядкую, підготую…

Так і поїхали із Рутвянки «з привітом» та обіцянками. Можливо, я і не права, але чомусь дуже слабо в ті обіцянки вірилось. І вразило, що, крім того привіту, мама дочці нічого абсолютно не передала в лікарню, й сама там не була жодного разу…

Отже, зараз Альона з синочком у дитячому відділенні Малинського МРТМО, куди її привезли з Житомира після пологів. Я ж спочатку подумала, що, можливо, щось із немовлям. Але коли після поїздки в Рутвянку прийшла у відділення, з’ясувалось, що поки юній мамі з дитинкою нема куди повертатись після пологів…

— До Альони поки не можна, — повідомили на посту медсестри. — Зайнята вона. Екзамени пише. До неї сьогодні увесь день вчителі ходять. Треба ж якось дев’ятий клас закінчити, отримати документ про освіту.

Тож з Альоною побачилась лиш наступного дня.

Коли біля входу в лікарню чекала лікаря, багато чого довелося почути. Про Альону. Що часто юна мама бігає в магазин. По цигарки. Бо в неї «залежність», і вдіяти вона з собою нічого не може. А, бува, «стріляє» куриво у чоловіків тут, на парапеті, при вході в стаціонар. Буває, що може кудись і від’їхати у вечірній час на декілька годин…

Всяке буває у юної мами. Та й, певно, не усвідомлює вона досі, що вже мама і має дитину, за яку треба нести відповідальність. Хоча Альона й сама ще дитина, їй усього чотирнадцять. Переломний, як кажуть, вік…

У дитячому відділенні повідомили, що до Альони регулярно приходить її батько, приносить їсти, спілкується. У нього зараз друга сім’я, мешкає він у Малині. Скоріше за все, саме цьому чоловікові і доведеться оформляти опіку над немовлям.

Альоні ж поки що допомагають з оформленням паспорта, якого досі не мала. Не варто гаятись і з оформленням свідоцтва про народження хлопчика.

— Як назвеш сина? — запитую її при зустрічі. — Може, Віктор? Адже на День Перемоги народився…

— Я ще не знаю, думаю…

— А куди після лікарні жити?

— Я ще не знаю. Тато казав, що доробить ремонт, і до нього. Чи до мами, як доробить ремонт у хаті…

— А з батьком дитини підтримуєш спілкування? Він хоч знає, що ти вже народила?

— Я не знаю, певно ж, знає. Він мені не дзвонить, жодного разу не подзвонив, то чого я йому перша буду телефонувати?

— Але ж раніше він провідував тебе, коли ти ще вагітна в лікарні лежала…

— Та… Один раз…

— Мама приїздила до тебе?

— Ні. Але вона по телефону дзвонить від начальника, казала, що ви були в неї…

— І що ж далі буде з твоїм життям? Що думаєш робити?

— Я не знаю…

Поки говорили, закрутилось у юної мами під боком немовлятко. Час годувати. Його мама ще не знає, що буде робити далі, а він навіть не підозрює, що його чекає в цьому житті, поки ж треба просто поїсти і спати. Незважаючи на те, що мама палить і не дотримується дієт для матерів, які вигодовують немовлят грудним молоком, хлопчик набирає вагу, росте, справжній, вочевидь, буде переможець…

Яна САБУР.