Завтра свій поважний ювілей відзначає метр малинської журналістики Любов Захарівна Іванчук.

Кілька десятиліть тому Марина Васянович, молода тоді ще журналістка «Малинських новин», з приводу не менш круглого ювілею Любові Захарівни писала про неї:

«Журналістика — це не робота, не ремесло, яке дає заробіток. Це — спосіб життя. Якщо доля занесла тебе в журналістику, і ти поринув у неї з головою, то життя вирує, мчить…

Немає ощадної книжки із солідною цифрою, гаража із машиною, квартири, заповненої меблями і кришталем… Зате домашні полиці гнуться від зачитаних книжок, альбом для фотознімків розбух від незабутніх сюжетів, у кожному куточку району є добрі знайомі, увечері не змовкає телефон — не загрожує самотність, а старі редакційні підшивки газет відгукуються болючою ностальгією у серці кож-ним написаним тобою рядком…

Уже майже тридцять років приходить вона у стіни редакції… Тут пройшла більша частина життя.

Життя, віддане газеті. Баналь-на фраза. Та це так…»

Цей матеріал (звісно ж, він був набагато об’ємніший, аніж приведені вище рядки) тоді, за газетярською термінологією, так і «не побачив світу». Як і інший — теж колишнього нашого колеги Василя Сніцаренка, тоді вже пенсіонера. Відгукнувшись на оголошену «Малинськими новинами» акцію, він запропонував тоді присудити звання «Людина року-2001» саме Любові Захарівні Іванчук. Не керівникові обласного чи районного масштабу, ні навіть заїжджому добродію, бо два перші, писав, «зобов’язані турбуватися про людей, а другий невідомо, за які кошти творить нам добро, може, за… наші кровні». Тож треба, резюмував наш старший колега, вибирати справжніх патріотів…

Не прийнято чомусь журналістам писати про себе й колег. Та сьогодні ми дещо зламаємо цю «традицію».

Говорити про журналістський талант, а він у Захарівни був від Бога, багато не будемо — впевнені, і сьогодні в районі багато хто ще пам’ятає і її гостре слівце у фейлетонах та памфлетах, і дотепний гумор, і «Долі людські», що пробирали до сліз, і глибокі розповіді про сільських трударів, про їх тривоги і надії. Тема села була їй, уродженці Чопович, особливо близькою, тому кілька десятиліть і очолювала в редакції саме сільгоспвідділ…

Для нас же, молодшого покоління редакції того часу, Любов Захарівна, її творчість були найкращими університетами. І вчились у неї не лише професії. До неї йшли за порадою в будь-якій життєвій ситуації, бо знали — вислухає, почує, розрадить, дасть мудру пораду. І сьогодні — теж ідемо, і не лише для нас відкриті її квартири.

 

Любов Захарівна, Люба, Любочка.

Кожне слово любов’ю молиться.

Як турботлива сіра голубочка

Пригортає всіх, хто попроситься

Під крило Ваше тепле і затишне,

Під слова Ваші добрі і правильні.

Скільки ж крила Ваші вміщають!

А скількох на життя

Ви направили!

Мусить жити Любов довго-довго,

Мусить серце болі долати,

Бо турботлива сіра голубочка

Багатьом уже рідна мати…

Це — слова нашої Тані Сороки, присвячені Любові Захарівні, до яких залишається хіба що додати її ж:

І зозуля сива хай кує,

І надію на життя дає!

З роси й води Вам, Захарівно!

З повагою і любов’ю Ваші колишні: Василь Сташук, Микола Свенцицький, Світлана Вождай, Ніна Петренко, Тетяна Сорока, Ніна Сичевська, Марина Васянович, Тамара Сугак.

*     *     *

«Пусть говорять, что женской дружбы не бывает, а я то знаю…»

Я дійсно знаю. У нас з Любов’ю Захарівною багато спільного. Народилися і виросли в Чоповичах, на одній вулиці, жили, бігали босі, грали в піжмурки, любили хліб, намащений олією й посипаний цукром, зелені «калачики»… Обидві — шкільні медалістки… В Чоповичах справили весілля, народили синів.

Обох доля «занесла» в Малин, де розпочалася і продовжується до сьогодні наша справжня нероздільна, безкорисна дружба. Дружба, яка допомагала й допомагає в житті, у вирішенні складних життєвих ситуацій.

Більше 50 років ми крокуємо по життю разом. І жодного разу за цей час Любов Захарівна мене, та й будь-хто це підтвердить про себе, не зрадила. Нікому, навіть тим, хто ображав її, не сказала поганого слова. Вона притягує до себе душевним теплом, світлим розумом, мудрою порадою.

Про журналістський «талант Іванчук» легенди ходять і досьогодні, і я його теж цінувала й ціную.

Сьогодні ж хочу просто сказати: залишайся, дорога, такою, як я, ми усі тебе знаємо, ще багато-багато років… Божої тобі благодаті!

Твоя Світлана Олексіївна ІВАНОВА.