Здається, ще недавно, а вже минуло майже двадцять років відтоді, коли у Малин з експедицією науковців і студентів завітав Василь Скуратівський. Їх тепло і привітно зустрічав тодішній голова райдержадміністрації Микола Дідківський.

— Коли я чую, що творчість Максима Рильського вже нікому не треба, мовляв, інший час, інша епоха, інші людські цінності, мені стає сумно і соромно за так званих «пророків», — ділився тоді своїми думками Скуратівський. — Так, ми живемо в інші епоху, але любов до рідного краю, до української мови, до нашого народного мелосу — це становий хребет української душу. Не дай Бог, не стане всього цього у нас, то, як писав Шевченко, «загине, згине Україна, не стане й знаку на землі».

Це особливо гостро відчував Максим Тадейович, який неодноразово наголошував, що «той, хто не знає свого минулого, не достоїн майбутнього». І це була не голослівна заява українського поета, дослідника українського фольклору та етнографії. Це він, Максим Тадейович, відкрив мої очі на історію України, на її минуле і сьогодення. Саме під впливом «Вечірніх розмов», що започаткував Максим Тадейович, я і розпочав свою роботу над «Берегинею».

— Певне, не легко було, — підтримав розмову Микола Петрович. — Адже написати нашу історію, як сказав хтось із класиків, не можна без «брому».

— Легкого хліба не буває, — лише очима усміхався Василь Тимофійович. — Людей треба слухати. Вони все знають. На цьому не раз наголошував Рильський. Це він мене навчив, як і коли спілкуватися з людьми. Не було такої неділі, щоб Максим Тадейович не був на базарі, звідки він приносив записи почутих народних легенд, майже забутих українських пісень, приказок і прислів’їв.

— Я так розумію, що і ваша експедиція приїхала на Малинщину, щоб відчути поліське слово, поліську приказку, — підтримував вогник розмови Микола Петрович.

— Хіба ж можна мені, поліщукові, забувати перлини поліської творчості, — мимоволі піднявся з місця Василь Тимофійович. — Хочемо побувати в Недашках, Ксаверові, Скуратах. Скільки там живе бувальщин і легенд, пісень і приказок…

Вже коли гості виходили з кабінету, Микола Петрович на хвилину зупинив мене:

— У Недашках зайдіть до мого батька, він багато знає і багато розкаже. І нагодує. Я вже дзвонив.

Десь через годину, коли ми приїхали в Недашки, і науковці, й студенти вже спілкувалися з тамтешніми мешканцями, як із давніми знайомими. Я бачив, як недашківці щедро частували гостей вишнями.

Підходимо до магазину, де торгувала моя землячка Віра Баранівська, дочка відомої на все Полісся льонарки, як у селі казали — Парані. Вийшла заміж у Недашки, і стала своєю.

— Багато дурнів наплодилося на цьому світі, — сміється Віра. — А такого, як у моїй Королівці, я не бачила. І це ж треба такому вродитися: з чужого воза бере та на свій кладе. Де ще такого побачите…

Регочуть і гості, і дядьки, що підходили до магазину:

— Розжалобився, як вовк над поросям: з’їв ніжно та й плаче.

— Під носом косовиця, а на розум не орано.

— Носив вовк, понесуть і вовка.

Дякуємо недашківцям за прислів’я і афоризми, дякуємо за частування. І ось ми у Ксаверові. Які тут були ярмарки! Довгими рядами стоять лавки, палатки, майстерні для вичинки шкур, пошиття одягу, взуття…

Магдебурзьке право. То був розквіт містечка. Сьогодні тільки легенди можуть засвідчити про те, як тут жили і торгували, як використовували народні ремесла…

— Треба окремим розділом розповісти про Ксаверів, — замислюється Василь Скуратівський. — Унікальна історія.

— А у Скуратах нас уже чекали вчителі й учні. Вчителька української мови й літератури Раїса Скуратівська тепло й сердечно вітає гостей, показує музейну світлицю, що розповідає про життя і творчість Василя Скуратівського, який став гордістю села. А до того самого Василя підходять сельчани, обнімаються, чоломкаються. Так буває тільки вдома, де кожна стежечка — за рідню.

Відтоді немало води спливло. Не раз і не два відквітували у Недашках вишні, що так щедро причащали нас своїми плодами. І все це приємним спогадом сколихнуло душу і пам’ять, коли недавно мені зателефонував відомий у Малині письменник, небіж Василя Тимофійовича — Микола Скуратівський. Зателефонував, щоб повідомити: на Малинщину приїжджає група краєзнавців із Києва, щоб побувати у родовідному для Скуратівських селі — Скуратах. А вже за декілька днів він зустрічав ту саму делегацію киян…

Розмовляю з Олегом Шкуратовським, який розповідає, як і коли народилася в Києві думка відвідати Малинщину, щоб глибше пізнати і зрозуміти культуру і духовність поліщуків. Адже багато хто з наших одноплемінників стали відомими за межами України. Серед них і письменники Василь та Вадим Скуратівські, яких знають і в ближньому, і в далекому зарубіжжі.

Зібралися ми і в серпні минулого року, обговорили програму: «Скуратівські (Шкуратовські) — давній рід за устрій шляхти». До нас під’їхали одноплемінники з інших міст і сіл України, зокрема, Віктор Шкуратовський з Брусилова, де працює заступником мера. Підключили «Земляцтво Житомирщини». Тоді ж і вирішили зібрати матеріали і випустити книгу спогадів про родовід Скуратівських і Шкуратовських. А хіба можна написати таку книжку, щоб не побувати в Скуратах, звідки і почався наш родовід?

Ми були зворушені до сліз, як нас сприймали у Скуратах, зокрема, вчителька Раїса Скуратівська. Ми їй щиро вдячні, що вона стала берегинею пам’яті нашого роду. У школі — книжки, газетні вирізки, фотографії, й не тільки Василя Скуратівського, — ціни нема цій роботі.

Тоді ж у Скуратах побували відомі в Україні особистості: мій давній приятель, автор відомої книжки «Коліївщина: право на повстання», почесний краєзнавець України Євген Білий, професор інституту фольклору й етнографії імені М. Рильського Олександр Васянович, наш земляк Олександр Микитенко з Заліського…

— Найближчим часом, весною, знову приїдемо на Малинщину, відвідаємо Ксаверів. А ще побуваємо й у Великому Лісі, Мединівці, де живе пам’ять про нашого славетного земляка Василя Скуратівського, — підсумував розмову Олег Шкуратовський. — Зробимо все для того, щоб у Скуратах провели презентацію книжки про родовід Скуратівських і Шкуратовських.

Думається, що так і буде. А малинська «Просвіта» підставить і своє плече киянам.

Скуратівському роду — нема переводу.

Василь СТАШУК,

голова Малинської міської організації «Просвіта» імені Т. Шевченка.